Украинцы испытывают нехватку доверия к своему государству. Евгений Глибовицкий говорит о шансах, выборах, коррупционных схемах и анализе России.

Самопізнання є важливим завжди. Проте в періоди значної невизначеності, коли здається, що країна і навіть весь світ опинилися на тонкому льоду, усвідомлення власних цінностей і цілей може стати тим самим опорним пунктом, жердиною в руках артиста, що дозволяє вірити в успішне завершення свого шляху.

Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру, який спеціалізується на концептуалізації стратегічних викликів, є одним із видатних українських інтелектуалів. Він займається дослідженням нашої ідентичності та потенціалу, прагнучи створити своєрідний компас для майбутнього, що враховує як помилки минулих років, так і нові можливості, які можуть виникнути попереду.

Він ділився думками про українські цінності ще в той час, коли перед кожним подібним обговоренням потрібно було наголошувати, що мова не йде про фінанси, нерухомість чи інші матеріальні речі.

Він характеризував гідність як основоположний аспект для середнього класу за рік до Революції гідності. У 2016 році він попереджав, що армія не зможе постійно покладатися на волонтерів. Також він ще до початку великої війни висловлював думку про те, що Росія буде прагнути підривати нашу суверенність і демократію, в той час як ми повинні боротися з її імперськими амбіціями, що стало актуальним лише пізніше.

У своєму нещодавньому інтерв'ю для УП Глібовицький розкриває, які кроки необхідно вжити, аби українська мова залишалася живою до 22-го століття. Він підкреслює важливість системного дослідження Росії з стратегічної точки зору для України. Також він демонструє тісний зв'язок між культурним розвитком і питаннями безпеки. Глібовицький ділиться відчуттям втраченої можливості, яке охопило його наприкінці першого року повномасштабної війни, коли Україна мала унікальний досвід консолідації, що трапляється лише раз на історичному етапі, але не скористалася ним для проведення реформ.

Відеозапис нашої розмови ви зможете подивитися на youtube-каналі Української правди. А тут - її текстова версія прямою мовою Євгена Глібовицького.

2025 рік - це вже інерція від процесів, які запущені зараз. І ми поки що не знаємо, як ці процеси реалізуються. Але фактично: це вступ Трампа в президентство і його спроби, які, ймовірно, будуть, заплющити очі на реальність.

В будь-якому випадку питання української перспективи буде визначати українська спроможність на полі бою, яка своєю чергою є похідною від того, наскільки вправно прийматимуться політичні рішення.

Ці рішення будуть визначатися тим, наскільки ефективно українська влада зможе налаштувати взаємодію між різними сферами: власними можливостями, державним сектором, громадянським суспільством, бізнесом, а також потенціалом церков і навчальних установ.

В кінці 2022-го - початку 2023-го року в мене було найбільше відчуття втраченої можливості.

Ми мали унікальний момент консолідації, який можна було використати для дуже потрібних реформ у 2022-му році, які не відбулися. В тому числі це реформи відносин держави і громадянина, які би зараз визначали і хід мобілізації, і демобілізацію, і те, яким чином співпрацююють цивільний і військовий сектори.

Ми могли б займати зовсім іншу позицію на переговорах, зокрема щодо Росії. Якщо дивитися стратегічно, не лише з точки зору одного року, а, скажімо, з перспективи цілого покоління, ми могли б перейти до етапу посттравматичного відновлення.

Це стан, коли суспільство на певний період отримує можливість для інтенсивного розвитку та прогресу. У цей час громади готові докладати максимальних зусиль для створення міцного підґрунтя свого майбутнього.

Я продовжую вірити, що в майбутньому нам вдасться досягти моменту посттравматичного відновлення. Однак я спостерігаю, як стара історична травма поповнюється новими викликами. Українське суспільство, на жаль, опинилося під тиском нових трагедій, обмежень і втрати людського потенціалу, наслідки яких будуть відчутні в історичній перспективі.

Обговорюючи такі міграційні процеси, величезні втрати, невизначеність та травматичні переживання, стає очевидним, що відновлення всього цього вимагатиме зусиль не одного, а кількох поколінь. Коли я згадую про "покоління", я маю на увазі багаторазову перспективу.

На мою думку, у 2022 році держава не здійснила жодних дій, які б заслуговували на довіру громадян. Вважаю, що це було більше схоже на аванс.

Якщо ми намагаємося визначити, наскільки успішно чи неуспішно функціонує українська держава, важливим критерієм є рівень довіри населення до різних інституцій.

Динаміка в цій ситуації є надзвичайно повчальною. Ми спостерігаємо, що українці намагаються утримувати державу на мінімальному рівні довіри. Це, в свою чергу, суттєво знижує можливості держави демонструвати свою незалежність та активність.

В 1991-му році ми отримали оболонку незалежної держави, але вся начинка, вся суть відносин радянської держави з громадянами була перенесена зі старої оболонки в нову Україну.

Поряд із цим існує тривога, що держава в будь-який момент може вийти з-під контролю, стати тоталітарною і почати переслідування своїх громадян. У зв’язку з цим люди постійно шукали способи, як забезпечити контроль над діями влади.

Низький рівень інституційної довіри, тобто обмеження в повноваженнях - це і є спосіб контролю.

Цей величезний аванс 2022-го на якийсь час знечулив всі протистояння всередині української політичної системи. Він дав вікно можливостей для хірургічних втручань. І цей аванс був великою мірою змарнований.

Ми отримали телемарафон, який на початку був важливим інструментом. Він фактично обнулив олігархічні впливи і олігархічне багатоголосся, яке могло становити загрозу національній безпеці. Але далі телемарафон перетворився на інструмент політичного впливу.

Не було нової візії того, як мають будуватися відносини між державою і громадянином. Ми не отримали в період 2022 року закону про мобілізацію, закону про демобілізацію, ми не отримали інших реформ відносин держави-громадянина. І далі події почали розвиватися в логіці контрреволюції гідності. Тобто держава чим далі, тим більше дивилася на громадянина, не визнаючи його гідність.

Коли держава починає знижувати рівень визнання людської гідності, громадянин перетворюється на ресурс. У свою чергу, громадянин реагує на це, намагаючись адаптуватися до держави через корупційні механізми.

Наші західні партнери не розуміють, що корупція була інструментом безпеки громадянина через всю тоталітарну і автократичну історію останніх 100 років. І вони не розуміють, що найкраща антикорупційна політика - це безпекова політика. Підвищення безпеки зменшує корупцію.

Такі речі, як у 2022 році, стаються раз на історичну тяглість, і вони не повторюються. З цього ми маємо зробити певні політичні й історичні висновки, і вже враховувати це як частину спадщини, яка складається не тільки з перемоги. Вона так само складається з поразок.

Коли українці говорять, що ми би дуже хотіли, щоб виникли нові держави на місці Росії, в західної аудиторії це викликає жах. Вони думають про безпекові виклики. Про те, що буде з російською ядерною зброєю. Про зміну геополітичного балансу, коли нові утворення дуже швидко можуть потрапити під контроль чи під вплив Китаю.

І внаслідок цього у багатьох західних діячів виникає прагнення не усунути проблему, а просто зменшити її гостроту. Вони хочуть, щоб вона затихла і перестала бути такою екстремальною.

І українці виглядають як збурювачі, які безвідповідально підривають основи світової стабільності, вимагають неможливого, з юнацьким максималізмом намагаються розхитати світ. Тому таке шалене неприйняття позиції стосовно того, що Росія має зазнати поразки.

Тому нам своє робить. Нам треба розуміти, що в будь-який момент ніхто краще за Україну не зможе визначити порядок денний український.

Порядок денний виступає як прояв суб'єктності. Для того, щоб стати справжніми суб'єктами, ми повинні вміти формувати власний порядок денний і відстоювати його, навіть якщо це суперечить західним інтересам.

Я вважаю, що однією з ключових стратегічних труднощів є наша недостатня увага до навчання Росії.

Якщо виникне необхідність приймати рішення щодо протистояння певним російським концепціям, то скільки в Україні є фахівців, здатних проаналізувати умови, в яких ці ідеї виникли?

Західна перспектива на русистику є значно більш глибокою. Проте їхній початковий підхід суттєво відрізняється від нашого. Нам простіше зрозуміти росіян, адже протягом останніх 350 років ми перебували поруч з ними. За цей час ми мали можливість вивчити їхню культуру, і у нас є інтуїтивне відчуття її особливостей.

Я часто стикався з тим, що західні аналітики вважали українське сприйняття Росії переважно інтуїтивним, без достатніх доказових підстав, що призводило до втрати інтелектуальної довіри до українського погляду. Вони вважали, що українці керуються упередженнями, стереотипами та подібними чинниками.

Це суттєво знижувало силу українських аргументів у дискусіях з західними аналітиками про можливості та обмеження дій Росії. Цю тему я неодноразово піднімав під час зустрічей у Берліні, Вашингтоні та іноді в Лондоні.

Хиба західної теорії змін у 90-х роках полягала в тому, що вони вважали, що торгівля і ринкове залучення приведе за собою свободу і перехід до демократії.

Виявилося, що це не так. Можливо існувати напіввідкрита ринкова економіка, контролюючи медіа, утримуючи громадян у безправному стані, маючи абсолютно безвідповідальну вертикаль влади, і водночас бути інтегрованим у світові ринки. Таким чином, можна намагатися отримувати всі вигоди, що приносить ринкова економіка, без тих можливостей, які надає демократичний процес.

Таким чином, Росія та Китай еволюціонували в країни, які активно залучені до міжнародної торгівлі, проте не стали надійними партнерами для світової спільноти, як це робили інші нації, які брали участь у формуванні системи безпеки та захисту прав людини.

Війна Росії з Україною стала переломним моментом для багатьох потужних академічних кар'єр на Заході, адже змусила переглянути усталені погляди. Люди, які раніше впевнено займали свої місця на факультетах і вважали, що спокійно доживуть до пенсії, раптом опинилися у ситуації, де відчули нестачу підтримки. І почали діяти на захист своїх позицій.

Те, що я чую, наприклад, з американських університетів, іноді викликає у мене асоціації з описами запеклих бійок у пабах.

Напади на Тімоті Снайдера в академічному просторі вражають своєю жорстокістю та страхітливістю. Його звинувачують у тому, що він нібито займається торгівлею зброєю лише через те, що організовує багатомільйонні кампанії зі збору коштів для систем протиповітряної оборони та подібних проектів. Це явище є частиною процесу внутрішньої деколонізації, що триває в Західному світі.

Західний світ в основному є спадкоємцем колоніальних систем. Мова йде не про ті країни, які зазнали колонізації, а про ті, що здійснювали колонізацію. В основному це були морські імперії, які завойовували віддалені території, витягуючи ресурси від екзотичних народів.

Сухопутні імперії функціонують за іншими принципами. У багатьох випадках Росія навіть не сприймається як імперія. Тому деякі західні теоретики розглядають Росію просто як велику державу. Брак уявлення про те, як живуть національні меншини в Росії, а також відсутність інтересу до цього питання, є досить характерними.

З іншого боку, існує величезний потенціал для дослідження української культури та мистецтва. Світ поки що не знайомий з нашими художніми досягненнями, культурними творами та музичними традиціями. Це справді обмежене знання, яке не здатне змагатися з тією масштабною представленістю, що існує в Росії.

Хоча інтерес до української культури зріс. В тому числі зросло визнання того, що українськість є інакшою, ніж російськість. Але ми не бачимо дуже чітко, де проходить межа. Наприклад, будь-які розмови про перемир'я не припиняють репресії на окупованих територіях. Це автоматично ставить, наприклад, кримськотатарську ідентичність під геноцидальну загрозу.

Покажіть мені, хто на Заході піднімає це питання? Тиша. Кримськотатарський аспект у контексті Криму абсолютно ігнорується в обговореннях безпеки, геополітики, економіки, культури — у будь-якій темі, що стосується можливих сценаріїв розвитку ситуації в Україні.

Культурна сфера в Україні є невід'ємною складовою безпеки. Існує виклик сприйняття культури як чогось другорядного: "Навіщо нам мистецтво, коли головне – це війна".

Витрати на культурні заходи здатні знизити витрати, пов’язані з війною. Це усвідомлення часто відсутнє, оскільки не вистачає глибокого розуміння функціонування культури.

Ознайомтеся зі списком грантоотримувачів Українського культурного фонду в Харкові, а потім зверніть увагу на список учасників харківського опору на початку війни — ви виявите, що це фактично один і той самий перелік. У цьому контексті культура відіграє важливу роль, адже вона створює можливості для формування своєрідних лабораторій для пошуку рішень.

Одним із вражаючих прикладів є діяльність "Кримського інжиру". Ця ініціатива слугує платформою для обговорення Криму та його майбутнього в умовах окупації, коли культурні процеси на півострові зазнають серйозних обмежень.

Ми пробуємо дивитися на культуру з точки зору івент-менеджменту з боку держави. І це небезпечний підхід, бо призведе до спроби сформувати контроль процесу, а не підтримку творчого пошуку.

Якщо ми не зміцнимо нашу культурну основу, то не зможемо знайти шлях до відновлення після завершення війни.

За культурою є питання пошуку ідей, відповідей на неочевидні питання, придумування речей, які не існують станом на сьогоднішній день. Це впливатиме на якість цього виходу, його швидкість і спроможність суспільства до трансформації.

Якщо порівнювати українців, наприклад, із жителями Старої Європи, то одна з речей, яка нас принципово відрізняє - у нас всередині шалене внутрішнє незадоволення собою. І воно спонукає до прагнення змінитися і адаптуватися до ситуації, набути нової спроможності.

Це явище відсутнє у численних західних країнах. Відтак, це має вплив на темпи нашої та їхньої трансформації.

Це стосується здатності України зайняти лідерські позиції у другій половині XXI століття.

Тренд зростання довіри до місцевого самоврядування був здоровим, ми його спостерігали майже 10 років до початку великої війни. Потім відбулося певне просідання.

На мою думку, основною причиною є те, що процес децентралізації залишився незавершеним. Це призвело до того, що залишки старої системи стримують автономію місцевих громад. Наприклад, громади не мали змоги самостійно вирішувати, чи виділити частину своїх ресурсів на підтримку Збройних сил України.

Однак я вважаю, що незабаром ми станемо свідками підвищення довіри до місцевих органів влади з боку суспільства.

В цьому контексті особливо важливими є місцеві вибори, які, сподіваюся, відбудуться в жовтні 2025 року. Більшість громад в Україні готові до їх проведення.

Враховуючи значення місцевого самоврядування в загальній структурі делегованих повноважень в країні, я вважаю надзвичайно важливим, щоб ці вибори відбулися.

Щодо низького рівня довіри до парламенту - він компенсується страхами українців стосовно монополізації влади. Українське суспільство, виходячи з тої конфігурації історичної травми, яку ми маємо, тоталітарної травми зокрема, боїться концентрованої влади і намагається робити так, щоби весь час був якийсь баланс.

Якщо розглянути маятник демократії в Україні, що рухається між владою та опозицією, можна помітити, що він стабільно працював протягом усіх шести політичних циклів. Відносини між президентом і парламентом також нагадують цей маятник: були періоди спільної роботи та злагоди, а також моменти відчуження та охолодження.

Якщо розглянути політичну структуру України, можна побачити, що в країні фактично функціонує чотирипартійна система. Існує партія, що походить з колоніального минулого, яку раніше представляли комуністи, а потім Партія регіонів і ОПЗЖ. Також є національно-консервативна сила - Рух, а далі "Наша Україна", БПП та ЄС. Серед популістських партій можна виділити такі, що можуть діяти як єдиний блок або розподілятися на кілька: "Громада" і "Слуга народу". І, нарешті, існує маленька національно-ліберальна партія, що з'являється та зникає (як, наприклад, "Голос" чи "Самопоміч" - УП).

Один зі страхів українців є в тому, що хтось, хто має багато влади, може засидітися. І це в середині партійної системи створює постійний рух. В тому числі постійне нове лідерство, постійні зміни.

Україна розташована на перехресті шляхів між Заходом і Сходом, а також між Північчю і Півднем. Це означає, що наша культура і ідентичність формуються під впливом різноманітних факторів.

В Україні існує надзвичайно різноманітна релігійна палітра, що віддзеркалює північноамериканські традиції. У нас представлені кілька православних напрямків, а також дві основні гілки католицизму. Протестантські течії займають значну частину релігійного спектра і в багатьох регіонах є одними з найбільш численних. Крім того, у нас живуть автохтонні мусульмани, а також представники сунітського та шиїтського ісламу. Не забуваймо й про різноманітні громади євреїв, які також складають важливу частину нашого релігійного ландшафту.

Ми - непохожие.

Якщо розглядати інституційну спадщину (яка суттєво впливає на наші вибори), ми є результатом трьох великих імперій - Російської, Австро-Угорської та Османської.

Існує безліч інших факторів, які мають велике значення. Наприклад, Галичина та Донбас в своїй історії накопичили досвід ефективного використання організованого насильства. Відтак, в умовах невизначеності як галичани, так і донбасці мають тенденцію підвищувати ставки.

Інші громадяни України прагнуть знизити ризики, відповідно, вони намагаються зменшити ставки в умовах невизначеності. Це суттєво впливає на те, як різні політичні елементи інтегруються в культурне середовище.

Ми спостерігаємо, як донбаська культура продуктивності поширилася по всій Україні, значно підвищивши потенціал різних регіонів після міграційних процесів 2014-2015 років. Однак, через обрану стратегію локальної асиміляції, цей вплив залишився практично непоміченим.

Коли аналізуємо внески окремих регіонів, їх значення вражає. Візьмемо, наприклад, Крим і його корінний народ – кримських татар. Кримські татари не належать ані до слов'янських народів, ані до християнських. Отже, їхня присутність в Україні, як корінного етносу, є надзвичайно важливою для формування української ідентичності в рамках громадянського та політичного контексту.

Це має надзвичайне значення та стратегічну важливість для майбутнього нашої країни. Адже без цього ми не зможемо реалізувати демографічну політику, що забезпечить довгострокове збереження української культури.

Якщо ми хочемо, щоб і в 22-му столітті батьки і діти розмовляли українською мовою і вона не була чимось, що вивчають музейники для роботи в архівах, то нам важливо, щоб неукраїнці мали шлях до того, щоб ставати українцями. І присутність крихітної частини кримських татар як корінного народу України в структурі українського населення уможливлює це.

Україна є поєднанням дуже різних культур, дуже різних інгредієнтів. Ми є людьми моря, ми є людьми степу, ми є людьми лісу, ми є людьми гір. І це розмаїття дає нам можливість конфігурувати дуже різні системи.

І в цій розмаїтості величезна частина нашої сили і нашої стійкості.