Україна може опинитися в небезпеці через можливу демографічну кризу після закінчення війни: експерт вразив новими прогнозами.

Демографічна ситуація в Україні щороку стає все гіршою через війну. Підвищена смертність та зниження рівня народжуваності призводять до нових втрат у нашій країні.

Дослідники підкреслюють, що з продовженням конфлікту зростатимуть втрати, а українські біженці все більше затягуватимуть повернення на батьківщину. Яким чином виглядатиме життя в Україні після завершення війни, які труднощі постануть перед українцями, що станеться зі школами та медичними установами, і чи можуть зникнути цілі населені пункти.

Детальніше про це ви дізнаєтеся з інтерв'ю ТСН.ua з Олександром Гладуном, який обіймає посаду заступника директора з наукових досліджень в Інституті демографії та проблем якості життя НАНУ.

Нещодавно з'явилися дані про демографічні втрати України внаслідок війни. Чи дійсно ця цифра сягає 10 мільйонів людей?

На початку 2022 року ми підрахували, що населення України в межах кордонів 1991 року становило 42 мільйони осіб. Наразі демографічні втрати є значними. Однак варто враховувати, на який період і в яких районах здійснюється підрахунок.

За оцінками нашого інституту, на початок 2025 чисельність українців у кордонах 1991 року становить 34 мільйони осіб, а якщо рахувати по підконтрольній Україні території, то демографічні втрати значно більші, а чисельність населення може становити 29-30 мільйонів. Повторюсь, все залежить від того, по якій території і на який момент часу рахувати.

Окрім того, ми не маємо достеменної інформації по непідконтрольній Україні території, яка під окупацією ворога. Оцінка міграційних процесів по підконтрольній території теж під питанням.

-- Які основні чинники цього стрімкого скорочення чисельності населення?

Основною причиною є війна. Зменшення населення відбувається через зростання рівня смертності: на фронті гинуть військові, а також є жертви та втрати серед цивільного населення в регіонах, що знаходяться далеко від лінії бойових дій, куди агресор випускає свої ракети та дрони "Шахед".

Демографічні втрати під час війни відбуваються передусім за рахунок підвищення рівня смертності, а також через зменшення рівня народжуваності -- це теж втрати.

Під час війни в Україні відбуваються шалені міграційні потоки. Багато наших людей виїхали за кордон і там зараз перебувають. Через війну у нас нормально не працює демографічна методологія, тож, коли оцінюємо чисельність населення, ми не рахуємо тих, хто зараз вимушено перебуває за кордоном. Але, насправді, це громадяни України, ніхто з них не відмовився від українського громадянства і потенційно ми вважаємо, що частина з них повернеться до України після закінчення війни або укладання мирної угоди, а це, своєю чергою, зменшить темпи скорочення чисельності населення.

Але реальні демографічні втрати за рахунок війни, ми зможемо оцінити лише після її закінчення і проведення перепису населення. Тому зараз ці втрати можна просто назвати великими.

-- Можете конкретизувати ці втрати у цифрах?

Отже, згідно з нашими розрахунками, на початку 2025 року кількість населення України в межах кордонів 1991 року складе приблизно 34 мільйони людей, при цьому демографічні втрати оцінюються в близько 8 мільйонів. Якщо ж говорити виключно про території, підконтрольні Україні, то, на мою думку, чисельність українців становитиме 29 мільйонів, а демографічні втрати сягнуть 13 мільйонів.

Зараз лінія підконтрольної та непідконтрольної території не сильно змінюється, а от у попередні роки війни вона була дуже динамічною, тому оцінити чисельність населення дуже важко.

Якщо говорити про демографічні втрати, то наведу вам приклад того, що відбувається на території ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей). З українських громадян там були сформовані окремі Донецький та Луганський військові корпуси. Росіяни послали ці військові формування воювати проти ЗСУ. Так от, цих військових корпусів практично вже немає, вони знищені, а це теж втрати українців, як би ми не ставилися до них. До речі, велика частина українців з Криму теж була залучена до російської армії. Вони воюють і гинуть на фронті. Формально, багато з них мали чи мають українські паспорти. Ми можемо по-різному ставитися до цих громадян, до їх переконань та поведінки, але формально -- вони українці, громадяни України.

Яким чином можна подолати цю методологічну проблему?

Це питання дійсно є складним. Коли ми аналізуємо чисельність населення України, важливо взяти до уваги те, що близько 20% території перебуває під окупацією, а російська сторона активно переселяє своїх громадян на ці землі. Як же враховувати цих людей у статистиці? Якщо ми говоримо про населення, яке фізично присутнє на українській території, тоді, можливо, їх варто включити в підрахунки. Проте, якщо ми застосовуємо критерій українського громадянства, то, очевидно, що новоприбулі громадяни не мають бути враховані. Саме з цих причин можуть виникати різні інтерпретації чисельності населення України.

Ще одним суттєвим аспектом є міграційний фактор. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців повідомляє, що близько 6,9 мільйона українців покинули країну внаслідок війни. Натомість, дані Державної прикордонної служби України свідчать про значно нижчу цифру — приблизно 4,5 мільйона. Це створює значну різницю, яку можна пояснити різними методами підрахунку. Проте, ця розбіжність може становити близько 1,5-2 мільйони осіб. Залежно від методології, яку використовують експерти, оцінки чисельності населення, що залишилося в Україні, можуть суттєво варіюватися.

В експертному середовищі почали обговорювати проблему зниження демографічного потенціалу країни. Що це означає і які ризики це несе для України?

Кількість населення в Україні може змінюватися або відновлюватися завдяки двом основним факторам: по-перше, це рівень народжуваності; по-друге, зовнішня міграція, тобто прибуття людей, які осідають у нас на тривалий термін.

У нинішніх умовах війни ми навряд чи спостерігаємо масові міграційні явища. Звичайно, іноземці продовжують прибувати до нашої країни та виїжджати з неї, але цей рух не є значним. Що стосується народжуваності, то навіть до початку повномасштабного вторгнення вона була на досить низькому рівні, а сьогодні ситуація ще більше погіршилася.

Яке це має значення для України?

-- Кількість дітей, які народжені в Україні під час війни, буде значно меншою. Такою вона буде за рахунок двох чинників. Перший -- екстенсивний, коли у нас фізично жінок стає менше. Другий -- інтенсивний, коли жінки менше народжують дітей. І це теж природня реакція людей на війну. Ці два чинника будуть впливати на те, що чисельність населення скорочуватиметься.

Які наслідки це може мати?

-- З плином часу, ці когорти дітей, які були народжені під час війни -- підуть до школи. У навчальних установах буде менше дітей, і, відповідно, через декілька років буде менше студентів у вищих навчальних закладах. А ще пізніше, через 15-20 років, менше людей вийде на ринок праці та працюватиме. Відповідно до цього і втрачається потенціал країни, як з точки зору економіки, так і з точки зору демографії. Чим менше дітей народжується зараз, тим більше це загрожує, що у наступних поколіннях відтвориться ще менше людей. Це дуже небезпечно, якщо не змінити ситуацію з народжуваністю.

Отже, у нас є два шляхи: або стимулювати народжуваність, або ж повертати дітей, які залишилися за кордоном. До речі, скільки приблизно мільйонів українців ми можемо вдосконалити у поверненні на батьківщину? Які варіанти такого повернення існують?

Необхідно врахувати основну причину, чому люди залишають свої домівки — це війна. Доки конфлікт не завершиться або не призупиниться на умовах, що забезпечать певну стабільність, українці не планують повертатися додому. В умовах продовження бойових дій повернення поки що не входить у плани більшості, адже за кордоном наші вимушені переселенці мають доступ до фінансової допомоги і почуваються в безпеці. Це, до речі, є ключовим фактором.

Якщо розглядати прогнози щодо можливого повернення, то згідно з узагальненими даними різних соціологічних досліджень, близько 25% осіб, які наразі перебувають за межами країни, стверджують, що точно не планують повернення. Інші 25% мають намір повернутися, а 50% ще не визначилися. Важливо зазначити, що ці висловлені наміри є актуальними на даний момент і можуть змінюватися з часом залежно від розвитку ситуації.

Фактори, що впливають на це, включають дату завершення війни та умови, на яких вона закінчиться. Інші важливі аспекти – це доступність житла, можливість отримання стабільної роботи та наявність розвинутої соціальної інфраструктури в Україні. Люди порівнюватимуть ці умови з життям за кордоном, зокрема вартістю житла та зарплатами, якщо вони зможуть знайти роботу там. Якщо в родині є діти, також важливими будуть питання, як швидко дитина зможе піти до школи, чи буде вона задоволена умовами навчання та відвідування. Усі ці чинники вплинуть на рішення про повернення до України або залишення за кордоном.

Також на це впливатиме політика держав, де зараз перебувають наші вимушені мігранти. Якщо закінчиться війна чи настане перемир'я, то з часом наші громадяни, втратять там статус людей, яким повинна надаватися допомога. Тоді і настане вирішальний момент. Якщо люди вже знайшли там роботу та зможуть оплачувати житло, можливо, вони приймуть рішення залишитися. Якщо ж ні, то будуть повертатися до України.

Тим більше, що у країнах перебування можуть сказати українцям: якщо ви не маєте роботи і не плануєте працевлаштовуватися -- повертайтесь додому. Їх можуть позбавити права на перебування у цій країні. Зараз неможливо спрогнозувати, яку політику будуть проводити ці країни. Але це слід розглядати як один з чинників, який буде суттєво впливати на повернення наших громадян додому.

З огляду на зниження чисельності населення, яке може спостерігатися в Україні після війни, яким буде повсякденне життя в країні? Чи можемо ми припустити, що це призведе до масового закриття медичних закладів, дитячих садків та навчальних закладів?

Якщо після завершення війни чисельність населення продовжить зменшуватися, існує ймовірність, що ми будемо впроваджувати оптимізацію цих установ.

Безумовно, суспільство має потребу в соціальних послугах, таких як дитячі садки, навчальні заклади та медичні установи. Фінансування соціальної інфраструктури здійснюється за рахунок державного бюджету. Це може викликати запитання: чи є це виправданим рішенням?

Якщо у школах дуже мало дітей, то витрати на одну дитину зростатимуть, і їх буде важко компенсувати. Державі або місцевій владі стане невигідним утримувати таку школу. Плюс до всього, у закладах освіти, де мала чисельність школярів дуже важко забезпечити якісне навчання. Окрім того, буде недовантаження вчителів -- низька заробітна плата. І не виключено, що трапиться те, що ми раніше вже отримували, коли один вчитель викладав по 5-6 предметів, не маючи відповідного фаху. Все це буде призводити до того, що діти, особливо з сільської місцевості, будуть мати нижчий рівень знань, ніж їхні однолітки у великих містах або в обласних центрах. Таке цілком можливо.

Проте, якщо школи почнуть закриватися, доведеться знайти рішення для забезпечення дітей якісною освітою. До початку війни в Україні функціонувала програма "Шкільний автобус", що діяла в сільській місцевості. Автобус забирає учнів з різних сіл і доставляє їх до найближчої школи. Хоча цей варіант може підвищити якість навчання, діти витрачатимуть більше часу на дорогу, що позначиться на їхньому вільному часі. Крім того, така ініціатива вимагатиме фінансових витрат, тому це також слід враховувати.

Теж саме стосується лікарень. Якщо лікарні будуть незавантаженими, то витрати на їх утримання зростатимуть. З іншого боку, якщо проводити якусь централізацію, наприклад, залишати лікарні тільки у райцентрах, то у людей буде проблема отримати нормальні медичні послуги. Адже не всі зможуть їздити через день в районний чи обласний центр для того, щоб пройти обстеження, здати аналізи. А у сільській місцевості, у багатьох населених пунктах, це неможливо зробити. Все це комплексна проблема, яку повинні вирішувати відповідні міністерства і відомства, місцева влада та територіальні громади.

-- Чи є загроза того, що після війни в Україні зникатимуть цілі села?

-- Такі процеси відбувалися і до війни. Особливо це стосувалося Чернігівської та Сумської областей, де у селах залишалися тільки люди пенсійного віку і такі села обезлюднювалися.

Для того, щоб такого не відбувалося, після закінчення війни, треба розробляти програми економічного розвитку територіальних громад та підтримки сільських населених пунктів, забезпечення транспортного сполучення з селами. І головне, щоб там була якась економіка. Якщо людям немає де працювати, то вони все одно будуть їхати на роботу у міста, райцентри чи у більші села, де буде робота та можливість себе реалізувати.

У середині 1960-х років Україна перетворилася на міську державу, оскільки кількість населення в містах зросла на понад 50%. Відтоді процеси урбанізації продовжують розвиватися. У селах, розташованих поблизу великих міст, мешканці мають можливість реалізувати результати своєї праці, продаючи або здаючи на ринку продукцію, вирощену на власних ділянках або у садках. Проте в тих населених пунктах, що знаходяться далеко від великих і середніх міст, а також мають погане транспортне сполучення, ситуація стає дедалі гіршою, і такі села ризикують перетворитися на пустки.

-- Вже зараз в Україні є села, де мешкають одні жінки пенсійного віку -- молодь виїхала за кордон або ж мобілізована до війська. У деяких навіть немає кому поховати покійника. Як потрібно рятувати ці села від вимирання?

Після завершення війни суттєво змінити обставини буде вкрай складно. Якщо зазирнути у майбутнє на період "після війни", то ситуація значною мірою визначатиметься розвитком конкретних регіонів.

Якщо міська влада або територіальна громада будуть належним чином сприяти економічному розвитку цих територій, то частина людей туди повернеться і, можливо, навіть більше, ніж там проживало до війни.

Однак значна частина успіху залежить від економічної стратегії. Наприклад, важливими є питання розташування малих бізнесів, підтримки аграрного сектору, створення невеликих заводів для переробки сільськогосподарської продукції, а також їх рівномірного розподілу по всій території країни. Звичайно, не менш важливо, чи зможуть ці підприємства обслуговувати декілька сіл і наскільки конкурентоспроможною буде їхня продукція.

Без нормальної економіки будь-який населений пункт починає рано чи пізно "помирати". Його молоді жителі будуть виїжджати, а населення, яке залишиться -- старішати. До речі, на це істотно впливає наявність певної соціальної інфраструктури, адже у кожному селі ви не збудуєте палац культури. А це теж велика проблема -- як організувати суспільно-культурне життя у сільській місцевості.

Після завершення війни в села почнуть повертатися демобілізовані чоловіки. Чи зможуть вони сприяти відновленню цих населених пунктів?

Якщо вони вирішать повернутися туди, тоді так. Проте багато в чому це залежить від того, яким чином буде організовано життя в цих селах і як функціонуватиме економічна система.

У кожному селі організація справ може відрізнятися. Сільськогосподарська діяльність є надзвичайно важкою і також має свої ризики. Потрібно не лише підготувати ґрунт, а й виростити та зібрати врожай, а потім ще й зберегти його та реалізувати. На мою думку, ця діяльність містить багато небезпек. Тому я не впевнений, що вона підійде кожному.

Сьогодні для людей стало значно легше працювати в містах, отримуючи стабільну зарплату на підприємствах або в установах. Як кажуть, для них це не є великою морокою. Зовсім інша ситуація спостерігається в сільській місцевості, де фермери постійно переживають, як правильно посіяти, обробити, зібрати, зберегти та реалізувати свій урожай. До того ж, їх продукцію часто намагаються купити за зниженими цінами. Це призводить до того, що доходи від продажу не покривають витрат, що є серйозною економічно-соціальною проблемою, яка потребує вирішення на державному, обласному та місцевому рівнях. Тож залишається відкрите питання, чи захочуть військові, повернувшись з демобілізації, повернутися до життя в селах.

Де відбудеться зосередження життєвої активності в Україні після завершення конфлікту?

Вважаю, що великі міста і далі залишатимуться привабливими для людей і після завершення війни, продовжуючи залучати нових мешканців.

На мою думку, це не є найкращою тенденцією. Важливо, щоб центрами розвитку стали не лише великі міста з численним населенням, а й обласні центри та менші містечка. Для досягнення цього необхідно реалізувати відповідну економічну політику і створити на цих територіях підприємства, які слугуватимуть центрами притягання та забезпечення робочих місць, де люди зможуть отримувати гідний заробіток.

Можливо, я скажу непопулярну думку, але у радянські часи були установи, навіть у системі академії наук, які займалися питанням розміщення продуктивних сил. Вони вирішували одразу дві проблеми -- розміщення населення по території країни і розміщення підприємств, від сільськогосподарських переробних до промислових. Все це базувалося на принципі, що кожен населений пункт чи селище міського типу повинні мати хоча б невеличке підприємство, в залежності від профілю виробництва, яке є на цій території, щоб воно притягувало у себе людей. Наприклад, маслозавод, хлібозавод, пивоварня чи цукровий завод.

Де можна знайти рішення для подолання кризи?

-- Гадаю, що такий досвід з розміщення продуктивних сил був би корисним Україні після закінчення війни. Адже зараз підхід такий, що, мовляв, ринок сам вирішить усі наявні проблеми, але ж насправді не вирішує він таких проблем! Повинна бути державна політика щодо розміщення певних виробництв на території країни. Тоді населення не буде масово приїздити у великі міста, а більше триматиметься за те місце проживання, де знаходиться зараз.

На жаль, на даний момент на державному рівні навіть не ведуться розмови на цю тему. Це дійсно прикро, адже Україна може опинитися в ситуації, схожій на латиноамериканські країни, де населення зосереджується у мегаполісах, а села поступово спустошуються.

На мою думку, це не зовсім вірний підхід. Україна повинна бути заселена більш-менш рівномірно, враховуючи природно-кліматичні умови та транспортні маршрути. Ці питання мають вирішуватися на державному рівні в тісній співпраці з місцевими громадами.

-- Раніше ви розповідали про шість метрополісів в Україні, навколо яких може концентруватися життя -- Київ, Львів, Одеса, Дніпро, Донецьк та Харків. Чи порятують нас метрополіси враховуючи, що Донецьк під окупацією, а Дніпро та Харків залишаються фактично прифронтовими містами?

-- Все буде залежати від перебігу війни. Багато людей з Харкова виїхали, але судячи по всьому чисельність населення у місті стабілізувалася. Перша столиця України перебуває під постійними ракетними, бомбовими та дроновими атаками ворога. І це багатьох відлякує жити та працювати саме в цьому мегаполісі.

Щодо Дніпра, ситуація виглядає менш напруженою в порівнянні з Харковом. Я не чув, щоб під час війни багато людей залишали місто. Проте, якщо лінія фронту почне наближатися до Дніпра, цілком ймовірно, що частина населення вирішить покинути місто. Це питання безпеки, і тут нічого не вдієш.

Якщо війна завершиться за певними умовами, такими як перемога чи мир, про який активно говорять, ймовірно, частина мешканців повернеться до Харкова. Харків'яни мають глибоку прив'язаність до свого рідного міста. Це було друге за чисельністю населення місто в Україні, яке до того ж славилося своєю молодіжною атмосферою – студентів тут було більше, ніж у Києві. У Харкові завжди існували можливості для працевлаштування, оскільки місто є важливим промисловим центром. Місцева влада докладала значних зусиль, щоб мегаполіс функціонував належним чином, навіть у військовий час. Тож, імовірно, багато людей після завершення конфлікту оберуть Харків як місце для постійного проживання.

Але тут головний чинник -- тривалість війни, бо якщо людина виїхала і вже тривалий час знаходиться за кордоном, адаптувалася там, то вона може не захотіти повертатися. Це загальна закономірність -- чим довше триває війна, тим менше людей повертається або в країну, або на попереднє місце проживання. Повернення людей до великих міст прогнозувати зараз дуже важко. Та й навряд чи це доцільно робити. Науковцям відомі загальні тенденції, як саме це відбувається, а от їх конкретна реалізація буде залежати від ситуації в країні.