Уроки від Зеленського для Трампа
На мою думку, українці здатні глибоко відчути емоції американців.
Ми вже стикалися з чимось схожим у 2019 році. Кадрові зміни, коли професіонали змішуються з самозванцями. Безладні обіцянки, що не відповідають дійсності. Фестиваль сумнівних концепцій, які обіцяють країні все, окрім стабільності.
П'ять років тому в нашій державі почали домінувати особи, які не мали ані досвіду, ані необхідних навичок. Переможці виборів отримали безпрецедентні повноваження, і ми лише могли припускати, які наслідки цей політичний експеримент принесе нашій країні.
У той час все, що відбувалося, виглядало як випробування системи - ми могли лише сподіватися, що держава виявиться достатньо міцною, щоб витримати це. Протягом наступних трьох років ми стали свідками того, як реальність повертає до землі всіх, хто намагався проігнорувати її.
Тепер настав час для Сполучених Штатів.
Американський переможець може заявити про готовність завершити нашу війну після своєї інавгурації. Будучи кандидатом у президенти, він має можливість існувати в своєму уявному світі, але після набуття повноважень йому доведеться зіткнутися з реальністю. І в цей момент його очікуватимуть численні сюрпризи.
Йому належить дізнатися, що США мають інструменти тиску на Україну, але практично жодних - для тиску на Росію. Що будь-які ініціативи з миротворцями для Кремля рівноцінні введенню іноземних військ на територію його суб'єктів федерації. Відколи Москва вписала у свою конституцію Запоріжжя та Херсон, будь-яка ідея заморозки лінії фронту для неї рівноцінна відмові від власних обласних центрів.
Дональду Трампу належить виявити, що Москві потрібен не буфер з Україною, а Україна - як буфер. Що американському президентові нема чого запропонувати російському крім власного приниження. Що глава Кремля живе у своїй реальності - і продовжить там залишатися, поки йому вистачає на це ресурсів.
Складні проблеми не мають простих рішень. Президент України це усвідомлює краще за інших. Він обіцяв припинити конфлікт на Донбасі, але зрештою опинився перед вибором: або капітулювати, або продовжувати боротьбу. Тепер за його прикладом йде переможець американських виборів, і з січня ми будемо спостерігати, який шлях він обере. Обидва лідери спочатку покладали провину за затягування війни на своїх попередників. Проте справжня причина вторгнення криється в Кремлі, і тепер черга Дональда Трампа дійти до цього висновку.
Реальність має здатність пробуджувати. Єдиний випадок, коли ти можеш її не помічати, — це якщо ти переконаний, що за свої помилки відповідати доведеться не тобі.
Грузинські політики могли б багато чого розповісти українському президенту. Ми стали свідками того, як еліти Грузії відмовляються від європейського вектору розвитку. Вони запроваджують найгірші авторитарні практики й покидають західний курс, аби повернутися до російської сфери впливу. Це може здаватися випадковим політичним збоєм, наслідком дій політиків, які готові розпрощатися з суверенітетом своєї держави. Проте те, що відбувається, є результатом ситуації, в якій жертва залишена наодинці з агресором.
Грузія не просто зазнала поразки у війні 2008 року; вона також залишилася без жодних гарантій, що така ситуація не повториться. Західні країни не надали Грузії належних заходів безпеки. Вони не постачали сучасну техніку для армії і не створили військові бази на її території. Як наслідок, побоювання щодо нового вторгнення почали формувати в грузинському суспільстві запит на мир. Цей запит став основою для приходу до влади тих, хто обіцяв знайти компроміс. Однак угоди з агресором можуть загрожувати життю, оскільки вони підкорюються його правилам.
Все це може бути і українським сценарієм - якщо наша війна також закінчиться без гарантій її неповторення. А тому в усіх можливих конфігураціях українського майбутнього ключовим є привілей цього майбутнього не боятися. Якщо Україна отримає перший ярус піраміди Маслоу - той, що про безпеку, - то майбутні покоління українців мають шанс на Росію не озиратися.
У такому випадку ми зможемо отримати цінний урок з європейського досвіду. Коли політичні дебати зосереджуються на тому, що одна сторона прагне захистити демократію, тоді як інша намагається зберегти національні інтереси.
Цей тренд поступово набирає популярності серед наших сусідів. На виборах різноманітні партії суперничають з тими, що пропагують однорідність. Заклики до інклюзивності стають відповіддю на гасла, що закликають до відокремлення. Вважаю, що ми зможемо досить легко інтегруватися в цю загальну тенденцію. І, нарешті, залишити позаду звичну конфронтацію між прихильниками радянського минулого і прихильниками українського майбутнього.
Проте зміни в політичному ландшафті стануть можливими лише тоді, коли ми не залишимося наодинці. Якщо циніки усвідомлять переваги справжніх цінностей. Якщо концепція війни проти нас буде визнана надто небезпечною авантюрою.
П'ять років тому Україна проголосувала за ілюзію легких рішень - але вони не витримали перевірку реальністю. Тепер цим же шляхом належить пройти Сполученим Штатам. Від їхньої готовності вчитися на власних помилках залежатиме те, чи встигнемо ми зробити висновок із наших.
В іншому випадку ми не зможемо уникнути повторення грузинського досвіду.
