Валерія ЯКУШЕВА: "Я отримувала запрошення з інших країн, але для мене на першому місці – це комфорт."

Валерія Якушева – це яскрава особистість, яка випромінює харизму та впевненість. Наприкінці минулого року тренери, експерти, капітани команд, журналісти та вболівальники одностайно визнали її найкращою волейболісткою України 2024 року. Для тих, хто не слідкує за волейболом уважно, цей вибір може виявитися несподіваним, адже Валерія не є членом національної збірної. Проте, фанати, які регулярно спостерігають за матчами чемпіонату України, навпаки, дивуються, чому її досі не запросили до основної команди країни. Граючи за вінницький клуб "Добродій", вона демонструє вражаючу атакувальну майстерність і вже третій рік поспіль залишається найрезультативнішою гравчинею національного чемпіонату.

У цьому інтерв'ю для Sport.ua волейболістка поділилася своїми враженнями від гри під наглядом матері, обговорила переваги та можливості, які можуть з'явитися при переході до іноземних клубів, а також розкрила свою пристрасть до малювання та історії про ракети, що пролітають над головою. Отже, знайомтеся — Валерія Якушева, найвидатніша волейболістка України 2024 року.

- Валеріє, це визнання є для вас несподіваним?

Я не сподівалася, що отримаю голоси на свою підтримку. Впродовж трьох років я старалася бути найефективнішою в чемпіонаті України та приносити максимальну користь своїй команді. Дуже приємно, що волейбольна спільнота визнала мої зусилля та оцінює результати моєї праці. Величезне спасибі всім, хто за мене проголосував. Я неймовірно щаслива!

- Три роки поспіль у схожих опитуваннях ви як капітан "Добродія" теж брали участь. І незмінно ставили на перше місце себе. Егоїзм?

Не вважаю себе егоїстичною, просто дивлюся на ситуацію з реалістичної точки зору. Вірю, що у волейболі в мене є чимало досягнень. Зрештою, свій вибір робила не лише я, а й інші дівчата.

Тренер національної збірної Іван Петков не приділяв вам уваги, незважаючи на те, що протягом останніх трьох років ви займали найвищі позиції в щорічних опитуваннях. Як ви на це реагуєте?

- Як вам сказати? Тренерський штаб збірної має свою думку на формування команди. Торік мене викликали на тренувальні збори, але в ході підготовки в мене виникли проблеми зі здоров'ям та деякі інші нюанси, через які довелося повернутися додому.

Недоброзичливці стверджують, що ви виступаєте лише за одну команду і під керівництвом одного тренера (всі шість років клубної кар'єри Валерія провела в "Добродії" під наглядом своєї матері, Юлії Якушевої).

Протягом моєї кар'єри я мав справу з різними тренерами, з якими мені теж було зручно. Наприклад, під керівництвом Віктора Перебийноса в юнацькій збірній я відчував підтримку. Однак у "Добродії" я справді відчуваю себе на своєму місці і поки що не маю бажання щось змінювати. Мама — це моє затишне місце вдома, а на полі — це тренер. На тренуваннях мама ставиться до мене так само серйозно, як і до інших гравчинь.

Проте ви навряд чи спростите той факт, що ідея гри "Добродія" безпосередньо пов'язана з особистістю Якушевої-молодшої.

- Це всі так думають, що у нашій команді всі грають на мене. Насправді це помилка. Це тому, що я забиваю на кілька м'ячів більше, мене всі виділяють. Але я відпрацьовую однаково і в нападі, і в захисті. Всі дівчата з нашої команди працюють на результат. Я тут зовсім не виняткова.

- Дані свідчать, що ви дійсно активно атакуєте - як з передньої, так і з задньої позицій. Це може бути досить важко фізично, особливо враховуючи, що матчі зазвичай проходять через дні підряд...

- Втомлююсь, звичайно. Але з досвідом відновлюватися як психологічно так і фізично стає простіше.

Чи можна стверджувати, що у взаємодії з мамою роль "тренера" і "учня" не позначається на повсякденних стосунках?

- Думаю, нам вдається розділяти роботу і повсякденне життя. Але, звісно, після кожного матчу ми обговорюємо, що вдалося, а що ні. Додам, що живемо ми окремо: я - у Вінниці, мама - в Калинівці, що в 28-ми кілометрах від обласного центру.

Валеріє, перш ніж ви з'явилися на світ, ваша мама проводила час в Іспанії. Чи не трапилося так, що ви народилися на Піренеях?

- Ні, в Україні. А мама дуже любить згадувати про ті часи, коли виступала на Пальма-де-Майорці. Каже, що це неймовірний період в її житті. Мама для мене головний орієнтир у спорті й житті. Я люблю дивитися і наш, і міжнародний волейбол, але все ж найбільше захоплююся тим, як колись грала, як ставиться до гри мама. Вона мала яскраву кар'єру, виступала до 47 років. До речі, мама виходила на майданчик, будучи мною вагітною на п'ятому місяці. Я б, мабуть, так не змогла.

- Враховуючи мамине захоплення грою, у вас, здається не було іншого вибору, чим займатися. Чи я не правий?

Ні, моя мама ніколи не нав'язувала мені жодних занять. У дитинстві я зовсім не мала бажання займатися волейболом — цей спорт не викликав у мене інтересу. Я віддавала перевагу танцям та гімнастиці, але не волейболу. Одного разу я вирішила прийти на тренування, де тренер Тамара Васяк вручила мені м'яч і запропонувала постояти біля стіни. Я почала грати і мені це сподобалося. В результаті я вирішила продовжити тренування, і з тих пір займаюся волейболом.

Чи часто ви разом із мамою відвідували тренування команди дорослих?

Коли я була маленькою, я жила в Калинівці, тому не часто відвідувала змагання. Проте, коли мали місце окремі ігри, і я не була зайнята своїми матчами, я приїздила і захоплювалася грою мами. Згодом мені навіть пощастило зіграти з нею на одному майданчику, що стало для мене великою честю. Однак, бути 16-річною дівчиною в одній команді з досвідченими волейболістками, які знали все про гру, було і незвично, і трохи лякаюче. Мені було легше, оскільки я могла відвідувати лише вечірні тренування через навчання. Проте цей період виявився досить складним: поєднувати навчання, виконувати домашні завдання в дорозі та ще й тренуватися було нелегко. Водночас це допомогло мені виробити дисципліну та навчитися спілкуватися з дорослими. Ми зверталися до старших волейболісток на "ти", але завжди дотримувалися субординації.

Ваш шлях у волейболі, по суті, тільки починається. Чи є у вас конкретні цілі в цьому виді спорту?

- Почнемо з того, що хочу нарешті зіграти в складі національної команди України. Це мрія, яка, сподіваюся, найближчим часом стане реальністю. Також мрію про те, щоб стати майстром міжнародного рівня. Про те, щоб пограти у закордонному клубі, теж думаю. Але я люблю, щоб мені було комфортно. І на майданчику, і поза ним. Якщо буде комфорт, здатна показати максимальний результат. Не люблю себе змушувати. Тому не хочу просто виїхати за кордон без розуміння, як мені там буде. Маю бути впевнена, що матиму умови, які дозволять досягати максимального результату.

У Вінниці ви з дитинства привчені до ролі лідера. У складі збірної або ж у закордонній команді може бути кілька таких особистостей. Це також своєрідний моральний виклик, який потрібно подолати.

Я усвідомлюю, що в нашій команді є багато сильніших та досвідченіших волейболісток, які грають у найпрестижніших європейських лігах. Але я вірю, що якщо працювати наполегливо та серйозно ставитися до тренувань, то можна досягти великих результатів. Мені вже надходили пропозиції від закордонних клубів, які телефонували і пропонували контракти. Проте те, що мені пропонували, поки що не виглядає привабливішим за гру в "Добродії". Тут я відчуваю себе лідером, і підтримка команди дуже важлива для мене. Так, інші клуби пропонували вищі фінансові умови, але для мене це не є головним. Не можна заробити всі гроші світу, тому важливо залишатися реалісткою і оцінювати свої перспективи.

- Це в українському футболі зарплати в командах УПЛ вище середнього. У волейболі фігурують скромніші суми. Вам того, що отримуєте в "Добродії", достатньо, щоб почуватися в неспортивному житті комфортно?

На даний момент я цілком задоволений усім - і атмосферою, і умовами праці. Немає жодних причин для того, щоб одночасно розглядати інші варіанти роботи.

А може, у вас є заможний партнер чи друг?

- Ні, я не заміжня. Моє серце наразі вільне. Якщо щось зміниться, всі дізнаються про це першими (сміється).

Валеріє, які види спорту ви б розглянули як заміну волейболу?

Не можу точно сказати. Якщо так станеться, що моя кар'єра закінчиться раніше, можливо, я б вибрала шлях фітнес-тренера або зайнялася б чимось іншим у сфері спорту. Уявити себе за комп'ютером або за написанням звітів мені важко. Спортивну освіту я вже отримала: перед новорічними святами стала магістром Кам'янець-Подільського університету за спеціальністю "спортивний тренер".

Як ви відпочиваєте від занять спортом?

- Люблю малювати за номерами. У мене вже дуже багато власних картин. Мені ще з дитинства подобалося змальовувати ілюстрації з книжок. Пізніше якось побачила картини за номерами і захопилася. Також проводжу час з друзями, прогулююся. Маленький релакс, цього мені вистачає.

- Поговоримо про реалії, в яких уже три роки живуть всі українці. Війна - це те, до чого не можна звикнути. Скажіть, наприкінці зими - навесні 2022-го були думки, щоб виїхати з України туди, де безпечніше, де не лунають сигнали повітряних тривог і де не чути звуків вибухів?

- Ні, не думала про це. Та й, наскільки чую від знайомих і читаю, за кордоном ніхто нас особливо не чекає. Та й хіба легше буде морально, розуміючи, що вдома залишилися близькі люди, що тут тато, бо чоловіки ж виїхати не можуть? Іноді думаю, що непогано було б хоч на час з'їздити на море, відволіктися, не бачити і не чути всього того, що відбувається навколо. Але є робота і концентруюся на ній. Зазначу, що ми з мамою відчули моторошні відчуття ще до початку повномасштабної війни, коли в нас у Калинівці вибухали склади з боєприпасами. Наш будинок зовсім неподалік від цього місця. Було справді страшно. Тоді на час справді виїхали в інше місце.

На початку повномасштабного вторгнення особливо жахливою була ситуація, коли ми з мамою прогулювалися Калинівкою, і раптом над нами впала ракета. Це трапилося в перший тиждень війни, і нічого подібного не зустрічалося навіть в онлайн-новинах. Коли російські ракети забрали життя 26 мирних мешканців у Вінниці, я перебувала на молодіжному чемпіонаті Європи в Італії. Але вдома залишалися мої рідні та друзі, і я безперервно телефонувала їм, щоб дізнатися, що вони в безпеці. Ми знову і знову проїжджаємо повз той будинок, куди влучили ракети, і це відбувається майже щодня. Пройшло вже два з половиною роки, але коли я опиняюся там, шкіра все ще покривається мурашками. Врешті-решт, відчуття безвиході не обмежується лише подіями в нашому місті. Мені було важко, коли російські війська вразили дитячу лікарню "Охматдит" у Києві, або коли багато людей загинуло в Дніпрі. Це відбувається скрізь. Коли спостерігаєш за смертями людей, неможливо залишитися байдужим.

Протягом трьох років ми навчилися реагувати на різні ситуації, усвідомлюючи, що ігнорувати сигнали повітряної тривоги небезпечно. Це стало вже звичною частиною нашого життя. Проте війна залишається жахливим явищем. На фронті зараз знаходяться багато моїх родичів, друзів і знайомих. Ми постійно переживаємо за їхню безпеку і стараємося підтримувати зв'язок щодня. Особливо тривожно, коли вони не виходять на зв'язок протягом кількох днів. На жаль, серед наших близьких вже є й ті, хто загинув.

Моя мама раніше виступала в Росії. Ймовірно, у неї залишилися друзі з тих часів...

У нас там навіть є родичі. Наприклад, сестра бабусі та мамині двоюрідні брати. Коли почалася війна, спілкування з ними зупинилося. Багато людей вважають, що ми, українці, винні в усіх проблемах. Проте є й ті родичі, які усвідомлюють, що їхня влада не адекватна. Більшість же все одно перекладає провину на Україну. З такими людьми немає сенсу спілкуватися.