Ви можете почати викопувати місце для поховання, але врешті-решт з'ясуєте, що насправді працюєте над городом. Психолог Покальчук ділиться порадами, як залишатися спокійним у світі безперервних новин.

Протягом більш ніж трьох років масштабного конфлікту значна частина українського суспільства переживає емоційні коливання. Вершиною цих переживань є переконаність у нашій перемозі, тоді як найнижчою точкою залишається відчуття безнадійності і втрати.

Після того, як стало зрозуміло, що американський президент вважає Україну не більше ніж тріскою під час рубки лісу, ці гойдалки летять вниз. Від вчорашнього партнера ми тепер чекаємо не допомоги, а нових випробувань. Ба більше, здається відчуття тривоги стає трендом не тільки для українців на нинішньому етапі історії, а й для більшості демократичного світу.

У нових реаліях утримувати психічну рівновагу стає справжнім викликом, і є спокуса зануритися в безодню. Журналісти "Української правди" вирішили запитати у соціального та військового психолога Олега Покальчука, як йому вдається уникати цього.

Оптимізм для нього подібний до релігії: як вірянин покладається на волю Божу, так і оптиміст, на його думку, сподівається на те, що не може побачити очима.

Однак наша бесіда більше стосується не стільки оптимізму, скільки здатності залишатися спокійним. Покальчук досяг цього завдяки наполегливій праці, не дозволяючи собі зневіритися і не піддаючись ілюзіям, аби уникнути розчарувань. Він також не впадає в відчай через ті події, на які не має контролю.

Найголовніше: усвідомлює просту істину, що перед тим, як турбуватися про зовнішні обставини, слід спершу впорядкувати своє власне життя.

- Пане Олегу, в інтерв'ю УП рік тому перше питання від мого колеги звучало так: "Як ви?". З вашої відповіді в мене склалося враження, що в будь-який день за останні три роки ви би відповіли однаково: з питомою часткою оптимізму. Це так?

- Це правда, і цьому є достатньо просте пояснення. У мене є своя вузькопрофесійна діяльність, я її вважаю достатньо ефективною. Це те, що дає мені можливість і сили не відволікатися на дурниці.

- Останнім часом українці чують відносно себе багато маніпуляцій з вуст очільника держави, яка була нам міцним союзником. Що робити з почуттями безпорадності та великої несправедливості, які при цьому можуть з'явитися?

Якщо розглядати, як вторинні інформаційні повідомлення впливають на певні сегменти українського суспільства, можливо, варто спочатку уникати загальних висновків, які ми часто робимо?

Якщо ми говоримо про реакцію українського суспільства, то що в нас в українському суспільстві? В нас є великий чиновницький апарат - це 157 тисяч держслужбовців, які переживають через можливість змін: парадигми в цілому, фінансування, зв'язків... Помножимо це на на три чи чотири - членів їхніх родин, знайомих. Вони переживають, скажімо так, справедливо, заслужено.

Існують також люди, які відчувають потребу реагувати на будь-які події. Чим важче їм впоратися зі своїми внутрішніми переживаннями, тим частіше вони звертаються до зовнішніх чинників. А чим далі ці події від їхнього життя, тим емоційніше вони реагують на них. Справжня драма в оцінках ситуацій, на які вони не мають жодного впливу, підвищує їхню самооцінку.

Яким чином це підвищується?

- Якщо ви реагуєте на Трампа, значить, дотичні до якихось світових процесів.

На планеті проживає близько восьми мільярдів людей, і ми знаходимося в регіоні, що охоплює приблизно 15-17% від загальної чисельності людства. Тож, якщо ми трохи відступимо від глобального підходу до України, можливо, напруга зменшиться.

Якщо ви на території України, не займаєте державну посаду, але відчуваєте несправедливість у навколишньому світі, як вам впоратися з цим почуттям?

- Менше читати дурниці в соціальних мережах, приділяти більше уваги своїм рідним, близьким, домашнім тваринам. Якщо щось дурне заходить у голови, то треба чимось зайняти руки. Це найпростіший рецепт і найефективніший.

Як уникнути падіння в кризу довіри, якщо громадськість уважно стежить за інформацією і усвідомлює, що не варто покладатися на союзника, який ще нещодавно вважався найбільш надійним?

- Можливо, їм треба себе спитати: на чому ґрунтується їхня довіра, що вони від цієї довіри сподівалися отримати? І що взагалі отримали від довіри до когось, хто навіть не підозрює про їхнє існування. Тут, мені видається, трошки такий нелогічний зв'язок, правда?

Слово "довіра" походить від "віра". Відповідно до Послань святого Павла до коринтян, віра слугує підтвердженням для речей, які неможливо спостерігати. Це означає, що ви покладаєтеся на те, що залишається поза вашим безпосереднім баченням. Якщо ви захоплюєтеся кимось, варто пам’ятати, що з часом ви можете зіткнутися з розчаруванням. Це абсолютно нормальний процес.

На що ви, власне, розраховували? Що Трамп запропонує вам руку і серце? Чи вважаєте, що у вас є вплив на хід переговорів? А можливо, намагаєтеся таємно маніпулювати рухами небесних тіл, уникаючи уваги контролерів? Займіться своїми думками та емоціями, і тоді ви зможете звільнитися від зайвих переживань через глобальні кризи.

Якщо те, що відбувається у світі і на що я не маю жодного впливу, не повинно викликати у мене занепокоєння, то як же не відчути себе непомітною частинкою в цьому великому космосі?

Якщо це словосполучення крутиться у вас в голові, запитайте себе: чому так? Якщо у вас є відчуття неповноцінності, варто звернутися до психотерапевта. Він допоможе зрозуміти, що це всього лише вигадане уявлення, яке не має біологічного підґрунтя. Іноді людям хочеться відчувати себе менш значущими, щоб отримати більше уваги чи підтримки.

- Це не моє відчуття, це закономірно виходить з ваших слів.

- Те, про що ви говорите, називається психологією зовнішнього локус-контролю. Людина перекидає назовні внутрішні проблеми, з якими вона не може, не хоче, не вміє розібратися. Це одна з типових людських рис поведінки. Але вона абсолютно не має тенденцію до узагальнення.

Це питання стосується лише незначної кількості жителів мегаполісів, які мають на це як внутрішні, так і зовнішні причини. Чомусь їх це турбує.

Чи не є логічним припустити, що якщо завтра країна отримає зменшену допомогу або нас змуслять підписати угоду з невигідними умовами, то це також негативно вплине на життя кожного окремого громадянина?

Існують державні службовці, які відповідають за ці питання. Ваші роздуми не зможуть змінити цей процес. Як говорить народна мудрість: не думай про непотрібне, а не бери на себе зайвого.

- Ви кажете, що треба навести в собі лад. Але коли руки тягнуться до лопати, щоб йти копати собі помиральну яму, як перейти до стану наведення ладу?

Ви можете почати копати яму для поховання, і в ході роботи виявиться, що насправді створюєте город. Це властивість природи. Здоровий глузд підказує нам більш адекватні моделі поведінки. Коли ми плануємо якісь дії, наші думки мають тенденцію до перебільшення. Проте, як тільки ми приступаємо до реалізації, все стає набагато простіше.

Існує відомий текст американського адмірала Вільяма Макрейвена під назвою "Застеляйте ліжко". У ньому він стверджує, що якщо ви не в змозі навести лад на своєму робочому місці чи налагодити гармонійні стосунки з близькими, то навряд чи зможете досягти чогось більшого в житті. Якщо вас хвилює глобальна ситуація, але ваша власна реальність занепадає через ваші ж дії, ви створюєте навколо себе хаос, а потім скаржитеся на безлад у світі.

Все, що відбувається в умовах війни, не обов'язково викликане війною. Інститут соціології НАН України проводив дослідження під час повномасштабки і продемонстрував цікавий феномен: що базові налаштування людей майже не змінилися в умовах війни. Хіба трошки збільшилися шкали конформізму і свободолюбства.

Ми нація дуже екстравертивна, багато говоримо про те, що переживаємо. З точки зору націй емоційно більш стриманих, ми виглядаємо досить істерично і жалісливо. У нас зойкування - це частина національної культури: велика кількість народних пісень починається на "ой".

Отже, існує група людей, які відчувають занепокоєння та нервозність. Ця частина суспільства є досить помітною, щоб привернути увагу, проте вона точно не складає більшість.

Які зміни відбуваються з більшістю людей у даний момент?

- Я буду спиратися на авторитет Елли Лібанової в цій класифікації. У суспільстві утворюються чотири кластери. Це люди, які воюють, а також волонтери, які займаються безпосередньо війною. Це люди, які нікуди не виїжджали з України. Це внутрішні переселенці. І це люди, які виїхали з України. Ось ці чотири кластери зараз формуються, і в них будуть різні цінності.

Між цими чотирма категоріями виникатимуть певні конфлікти, які вже наявні.

Чи можуть ці цінності змінитися, якщо особа переходить з однієї категорії в іншу, наприклад, повертаючись з-за кордону на батьківщину?

- Так, прояв їхній може змінитися.

Отже, можна стверджувати, що після завершення воєнних дій, коли військові та біженці знову повернуться на батьківщину, сформується стабільна більшість, яка поділиться схожими цінностями.

Ні, їхні цінності не будуть ідентичними. Це не означає, що між ними виникне кардинальна розбіжність — вони все ще зможуть спілкуватися. Але ті, хто пройшов через екзистенційну кризу і опинився перед вибором без реальних можливостей, будуть намагатися залишитися у своєму колі, адже там існують зрозумілі концепції побратимства, дружби та справедливості. Це явище спостерігається у ветеранів після кожної війни — таке звичне явище.

Відбудеться певний процес дифузії, внаслідок якого частина матеріалу переміститься в інші кластери.

Релоканти, в свою чергу, справляють вплив на місцеву ідентичність. Наприклад, коли багато людей переїжджає з Харкова до Полтави, виникає цікаве зіткнення двох культур. Полтавці живуть у більш спокійному, розміреному ритмі, тоді як харків'яни відзначаються швидкістю і конкретністю. Очевидно, що ці групи мають свої відмінності, і на адаптацію знадобиться певний час. Можливо, через кілька поколінь ці спільноти обміняються позитивними рисами, створюючи щось нове і унікальне.

У Харкові також можуть висловлювати занепокоєння щодо трансформації ідентичності міста внаслідок переселення жителів з навколишніх районів.

- Світ змінюється дуже стрімко. Утворюється нова конфігурація, і нам варто спробувати зрозуміти його нові контури, побачити своє місце в новій картині світу. Не факт, що нам сподобається, бо ми 30 років жили в своєму уявленні про те, як влаштований світ, скільки він нам винен і чому.

Як зазначав Ортега-і-Гассет, маси можна порівняти з розбещеним малюком. Але час безтурботного дитинства минув.

У лютому держава ініціювала програму "Контракт 18-24", спрямовану на заохочення молоді до волонтерської діяльності. Але які психологічні аспекти це відкриває? З психологічної точки зору, участь у військових конфліктах може мати негативні наслідки для психічного здоров’я, особливо якщо молоді люди призиваються після 25 років.

- Алкоголь їм можна продавати, а в армії служити вони не можуть. Це як питання про хрестик і труси.

Служба в армії може стати психологічним потрясінням для молодої людини, якщо батьки та суспільство вважатимуть це травмою. Коли ж суспільство почне стверджувати, що відсутність військової служби свідчить про якісь проблеми, то й сприйняття ситуації зміниться відповідно.

Читайте також: Контракт на мільйон. Чи допоможуть гроші посилити армію і що не так із мотиваційним проєктом для молоді

Я не маю наміру критикувати молодь. Хоча фізична витривалість нового покоління дійсно є біологічною реальністю, це явище не обмежується лише Україною – це загальносвітова тенденція. Проте психіка молодих людей залишається гнучкою. Якби це не було так, людство не змогло б зберегтися протягом тисячоліть.

Коли ж люди з диванів говорять про посттравматичний стрес, мовляв, військові "повернуться і всіх постріляють", це чистий ідіотизм. Посттравматичний стресовий розлад проявляється щонайшвидше через пів року після того, як закінчуються бойові дії. І це стосується досить невеликого відсотка людей.

Усі різкі стресові реакції мають таку особливість: чим інтенсивніша реакція, тим швидше вона зникає. Це можна порівняти з температурою тіла. Коли температура підвищується, організм активно бореться з проблемою. А от при температурі 37 градусів ви можете відчувати дискомфорт протягом тривалого часу.

У своїй праці, присвяченій роздумам про двадцяте століття, Тоні Джадт та Тімоті Снайдер описують події, що відбулися після Першої світової війни, коли більшість ветеранів відмовилася від ідеї мілітаризму. Чи можливо, що у нас трапиться щось подібне?

Я не поділяю цю думку. Безумовно, все залежить від ситуації. Проте, якщо взяти до уваги, скажімо, німецьких ветеранів Першої світової війни, то можна стверджувати, що ніякого відходу від мілітаризації там не спостерігалося.

Цілком зрозуміло, що більшість людей не прагнуть переглядати фільми на військову тематику, читати відповідні книги або відвідувати стрільбища. Проте, якщо запитати їх про необхідність мілітаризації держави, ви майже напевно почуєте ствердну відповідь.

- Три роки великої війни - це час емоційних гойдалок суспільства. Амплітуда цих коливань може стати меншою до завершення бойових дій?

Це схоже на інерцію після різкого гальмування автомобіля. Ті, хто не використовує ремінь безпеки, можуть викинутися через переднє скло. Тому дуже важливо зафіксувати себе.

Більшість людей в нашому суспільстві ігнорує основи безпеки, вважаючи, що "гальма винайшли лише боягузи". В результаті ми можемо спостерігати цю небезпечну інерцію, яка виникає при спробі зупинитися... Вважаю, що частина суспільства може опинитися за межами реальності в умовах можливого перемир'я. Хоча я не дуже вірю в його досягнення, до цього все ж варто бути готовими.

А потім, зверніть увагу, стан ейфорії в суспільстві часто базується на ілюзії досягнення мети. Я пережив усі Майдани, і після кожного з них люди завжди говорили: "От тепер усе буде прекрасно!". Наступала ейфорія. Проте за два-три роки ситуація змінюється на протилежну. Це нагадує урочисті весільні церемонії на Майдані, а через кілька років - розлучення, адже виявляється, що люди стали зовсім іншими.

Якщо ми говоримо про зупинення чи призупинення бойових дій, після цього буде певна ейфорія. Очевидно, що вона буде стимулюватися і державою, тому що потрібне відчуття перемоги.

- Коли ми обговорюємо ейфорію, чи вважаєте ви, що можливе укладення миру, яке буде сприйняте як справедливе більшістю українців?

Коли мені задають запитання про мою віру, я відповідаю, що це питання для церкви. Для мене і моїх друзів це не є суттєвим, адже ми продовжуємо боротися так, як і до війни, і будемо робити це і далі. Це війна, що стосується самої сутності нашого існування.

Я намагаюся за допомогою залишків своєї префронтальної кори підтримувати критичне мислення і не піддаватися ілюзіям, щоб уникнути розчарувань. У мене просто немає часу на розчарування. Від ранку до вечора я зайнятий справами.

Однак у деяких людей буде відчуття ейфорії, але під політичним впливом. Це не є негативним явищем. Людям необхідні приємні емоції. Якщо їх бракує, їх слід заохочувати. Як психотерапевт, я повністю підтримую ідею, що люди повинні відчувати позитивні емоції.

Чи не виникне у нас ризик перетворитися на суспільство, яке живе в стані ресентименту після того, як ейфорія відійде?

- До ресентименту тяжіє завжди якась частина суспільства, в кожній країні. У нас є 11 мільйонів пенсіонерів, які виховувалися і вчилися за інших обставин. Бажання повернути щось - це інстинктивне людське бажання.

Коли ми обговорюємо ресентимент у контексті драми, ми маємо на увазі певні політичні випади. Багато людей навіть не усвідомлюють, про що йдеться. Якби інтелектуальна еліта змогла б систематизувати хоч якийсь конструктивний ресентимент, він би вже давно став основою державної ідеології. Натомість, ми маємо справу лише з уривками з книг, написаних у минулому або навіть позаминулому столітті. Це нагадує страшилки. Діти діляться один з одним жахливими оповідками, а інтелектуали обговорюють між собою жахливі аспекти ресентименту.

Український характер вирізняється прагненням до свободи. Це може становити певні труднощі для процесу державотворення, проте спроби нав’язати почуття образи є малоймовірними, навіть з найкращими намірами.

На початку березня УП висвітлювала події в одній з київських шкіл, де учні 11 класу представили сценку, що зображала побиття військовослужбовця ТЦК. За даними опитувань, три місяці тому дві третини українців не довіряли військовим ТЦК. Чи можливо змінити цю ситуацію і зменшити рівень недовіри?

- Замінити цю структуру на прямий рекрутинг підрозділів, якщо говорити про технічні речі. Але це конфлікт на великий відсоток згенерований штучно. Він паразитує на страхові людей іти в армію, бути вбитими. Тут простежуються ознаки психозу, тому що на це реагують навіть ті люди, які і близько не можуть мати відношення ні до мобілізації, ні до армії. І чим вони менше мають до цього відношення, тим яскравіше вони проявляють своє ставлення. Цікавий феномен, правда?

Крім того, більше половини контенту соціальних мереж генерується ботами. Це світове явище. Думаю, у нас більше. Ми дуже сильно недооцінюємо цей процес.

Останнє запитання стосується весняного періоду. Чи робить весна нас більш щасливими?

Звичайно! Весна наповнює людей радістю. Зростають надії, більше світла, більше вітаміну D.

Додам відносно оптимізму - ми з цього починали розмову. Якщо людині добре в чомусь, то не треба покращувати хороше. Це як намагання рівняти ніжки у табуретки - можна допилятися до дошки.

Ваше існування саме по собі є причиною для внутрішнього оптимізму. Коли ви ставитеся до себе з позитивом, це дозволяє вам ділитися цим світлом з оточенням.

Спочатку наводьте лад у своїй голові і навколо себе, і довкола вас будуть збиратися люди, які налаштовані так само позитивно.