"Ви не в курсі, що нашу країну звуть Україна?" Олеся Пасічняк розповідає про Вєрку Сердючку, використання російської мови, свою подорож до Криму та незручну ситуацію з Людмилою Янукович.
Заслужена артистка України Олеся Пасічняк під час вистави "Гуцульське весілля", яка користується неймовірним попитом на квитки, з перших секунд притягує погляди глядачів і вражає своїм співом. Але мало хто знає, що за яскравим образом цій акторки з Івано-Франківського драмтеатру ховається чутлива і глибока особистість.
У відвертому інтерв'ю OBOZ.UA Олеся Пасічняк розкрила, чому не знімається у кіно, згадала віщі слова покійного критика Олега Вергеліса та зізналась, за що найбільше поважає актора Олексія Гнатковського. Також артистка пригадала дивну розмову з дружиною четвертого президента України Віктора Януковича, розповіла, як бореться з російською мовою в Івано-Франківську та чому у війні вважає винними не тільки росіян.
Олесю, я отримала чимало відгуків від глядачів, які відвідали найпопулярніші постановки Івано-Франківського драмтеатру – "Гуцулка Ксеня" та "Гуцульське весілля". Вони зазначали, що імпровізації актора Олексія Гнатковського значно подовжують тривалість вистав. З власного досвіду можу сказати, що перегляд "Гуцульського весілля" був для мене настільки захопливим, що я навіть не помітила, як пройшло майже чотири години. Яка ваша думка щодо подовження тривалості вистав? Це вас не втомлює?
Звісно, все має свої межі, навіть колеги іноді висловлюють занепокоєння, що вистави затягуються. Проте Олексій дійсно здобув популярність, і глядачі активно приходять на його виступи. Жінки в залі не стримують своїх емоцій, провокуючи його, що, безумовно, вимагає від нього реакції. Це також забирає час нашого актора. Адже це не моновистава Олексія, і тим, хто має менше часу на сцені, доводиться грати швидше, без імпровізації. Коли роль прописана в кількох епізодах, це може бути складно: ти виходиш, "вимикаєшся", і, якщо проходить багато часу, потім треба знову "включитися".
Вистава "Гуцулка Ксеня" зосереджена не лише на головній героїні, а й на персонажі вуйка Івана, роль якого виконує Олексій Гнатковський. Він є центральним провідником сюжету, що надає виставі особливого колориту та шарму. Проте важливо також враховувати тривалість вистави, адже це впливає на взаємодію з партнерами. Для цього існує режисер, який має стежити за балансом - зазначати, чого забагато, а чого недостатньо. Це є частиною концепції, яка нагадує стендап, де акцент робиться на динаміці та емоціях.
- Мені як франківці дуже приємно, що місцеві актори нарешті здобувають заслужену народну славу і такі відомі інтерв'юверки, як Маша Єфросиніна, запрошують Олексія Гнатковського до себе на інтерв'ю...
Мені дуже приємно це чути (посміхається). Я справді поважаю і люблю Олексія. Він чудова людина, а також освічена особа, яка вільно володіє англійською мовою. Це дало йому змогу отримати безцінний досвід і досягти справжнього успіху з чесним і справедливим підходом. Знаєте, це свідчить про його інтелектуальний потенціал. Я щиро радий за нього і горджуся ним, як братом. Навіть його вміння імпровізувати вражає – це непросто! Такий талант вимагає високого рівня інтелекту. Наша нація повинна відчувати гордість за те, що має таких видатних людей.
Які причини, на вашу думку, можуть пояснити цей театральний шум?
На мою думку, в умовах війни людям не лишається багато варіантів для відпочинку — відсутні масові заходи, а весільні святкування, до яких ми звикли, стали рідкістю. Саме театр стає тим місцем, куди люди приходять шукати духовну підтримку, культурні враження, а також можливість відволіктися від жахів війни. Це насправді чудово, що свідомість людей змінилася, і вистави, такі як "Гуцульське весілля" чи "Гуцулка Ксеня", дарують шанс на невелику втечу від реальності та дозволяють розслабитися.
Чому ви з'являєтеся лише на театральній сцені? Чи не зацікавлені у зйомках для кіно?
-Давайте, як кажуть, let me introduce myself (усміхається). Колись перед вступом до інституту на театральне відділення найбільшою моєю мрією було стати пілотом. Але для цього потрібно було їхати до Харкова, а тато мене не відпустив так далеко. Тому тепер моя мрія - хіба що зіграти щось пов'язане з літаками, можливо, це була б моновистава.
Весь своє життя я присвятила вокалу, і переважно виступала на концертах. Щоб спробувати себе в кінематографі, потрібно їхати на кастинг до Києва, а це вимагає значних витрат часу. У мене залишилось незавершене бажання знятися в кіно. Мені б хотілося зіграти в історичному або військовому фільмі, а не в чомусь на кшталт "Попелюшки". Головне для мене — отримати задоволення від процесу. До речі, ви вже другий, хто запитує про це (усміхається), тому я обов'язково обміркую цю ідею. У минулому я мала досвід у епізодичних ролях, зокрема з'явилася в серії комедійного серіалу "Віталька". Також ми з Олексієм Гнатковським проходили кілька спільних кастингів. Режисер Олесь Санін запрошував мене на роль Марічки в історичному фільмі "Довбуш", але через мій татуаж брів я не змогла підійти (усміхається). Я озвучувала деякі сцени в цьому фільмі, але, на жаль, вони не були використані.
Кажуть, що не варто запитувати у митців про їхні найулюбленіші твори.
Протягом усіх цих років я виконала безліч ролей: від ліричних до характерних, і кожна з них для мене, немов рідна дитина, тому обрати найулюбленішу вкрай важко. Коли я отримую пропозицію на нову виставу, прагну зробити свою роль унікальною, відмінною від попередніх. У кожного актора з часом виникають певні стереотипи, адже це частина професійного досвіду. Але я завжди шукаю нові виклики, хочу зіграти щось, що мені не властиве. Без творчості я вже не можу уявити свого життя: навіть якщо я проведу день-два в побуті, займаючись справами, що стосуються моєї ролі як жінки, мами чи доньки, це не надовго. Мені завжди потрібно читати, досліджувати нове або виходити в світ (усміхається).
У часи війни багато людей прагнуть більше сміху, адже навколо стільки тривожних думок. Як відомо, кров проливається на землю, тож жартувати нам зовсім не до лиця. Незалежно від обставин чи місця, де б ми не знаходилися, справжнє розслаблення, як колись, для людини стає майже недосяжним. Це моя впевненість.
Вистава "Вовчиха", адаптована за новелою Ольги Кобилянської, є досить складною для мене, оскільки після фіналу мені потрібно кілька секунд, щоб відійти від ролі. Вона справляє на мене психологічний вплив, який важко ігнорувати.
- Це правда, що покійний критик Олег Вергеліс хотів, щоб головну роль у виставі "Вовчиха" зіграли саме ви?
- Так, то було дуже дивно... За тиждень перед його смертю у нас мала бути прем'єра вистави "У джазі тільки дівчата", яку ставив режисер Назар Панів. Під час репетиції заступниця літературної частини сказала, що телефонує Олег і хоче зі мною поспілкуватися. Він мені тоді сказав: "Хай виставу "Вовчиха" ставить хто хоче, але я вважаю, що її маєш зіграти тільки ти, Олесю! Це моє побажання!". Це були як останні віщі слова. Бо після цієї розмови менш як за тиждень його не стало.
Я навіть не здогадувалась, що Олег Вергеліс був при смерті. Він мені багато речей ще говорив, наприклад, про Марію Заньковецьку, Квітку Цісик, оскільки я дуже добре співаю.
Мені було досить важко відкрито говорити про себе перед Назаром Панівим. Проте це не було якимось змовленим кроком чи подібним, оскільки я не схильна до таких вчинків і ніколи не просила про допомогу. Не всі можуть зрозуміти, адже можуть подумати, що тепер, коли його немає, я можу говорити все, що завгодно. Але я впевнена, що Олег Вергеліс спостерігає за нами з небес, і, можливо, навіть критикує. Він щиро вірив у мене! Не можу сказати, що я досягла 100% успіху, але сподіваюся, що хоча б на 50% мені вдалося це зробити.
Як ви вважаєте, що переважає між акторами: дружні стосунки чи змагальність?
Ми всі насправді є конкурентами, адже амбіції творчих людей завжди проявляються (усміхається), але в будь-якому випадку ми не є ворогами. Я завжди підтримую здорову конкуренцію. Оскільки нашим творчим наставником є Ростислав Держипільський, у нас склалися не просто стосунки одногрупників, а справжньої сім'ї.
Отже, така конкуренція є цілком природною, і навпаки, це спонукає один одного до вдосконалення. Якщо говорити про звання, такі як заслужений чи народний артист України, я вважаю, що їх присвоєння не має бути лише для того, щоб повісити грамоту на стіну чи поставити медаль під скло, а також не для того, щоб носити корону. Держава повинна надавати звання тим митцям, які здатні внести вагомий внесок у майбутнє України – в її культуру, історію та розвиток, а також передавати цей досвід новим поколінням.
Ви, разом із вашою колегою Надією Левченко, стали мамою ще під час навчання в університеті. Яким чином вам вдалося балансувати між роботою та вихованням дитини?
Мої батьки стали для мене великою підтримкою, адже тоді не існувало можливості навчатися заочно. Це дійсно було важко: як би добре не ставилися до нас бабуся з дідусем, дитині завжди потрібна мама. В жовтні моєму старшому синові виповниться 20 років, а молодшій донечці – всього лише 6. Вони пишаються мною і хочуть, щоб я була присутня в кожному моменті їхнього життя. Вони, звісно, розуміють, але в глибині душі їм завжди потрібно моє тепло і увага…
Та я жартома кажу, що я "творчо контужена" (усміхається). Ще з того часу, коли тільки починали з Ростиславом Любомировичем. Ми не йшли за грошима, ми йшли за ідеєю, і нікого не цікавило, чи ти маєш щось вдома дати поїсти.
Я відвідала Чорнобиль двічі, а свій ювілей святкувала в Прип'яті, де ми презентували виставу "Нація". Тоді мої рідні не зовсім розуміли, чому я обрала таке місце, адже в мене була малеча на грудному вигодовуванні. Але якщо ти не відчуваєш справжньої пристрасті до своєї професії, то нічого вартого не досягнеш. Рано чи пізно доведеться з цим покінчити. Я відкритий чоловік, не можу сказати, що завжди прямолінійна, адже культура і виховання залишають свій слід, але іноді мене дивують деякі молоді актори. Справжній актор, незалежно від виховання чи культурного середовища, повинен бути емоційно насиченим. Адже на сцені ти маєш відчувати життя. Як сказав Олег Вергеліс: "Актор має вміти відпустити себе і дозволити собі бути легковажним на сцені".
- У 2010 році на Всеукраїнському конкурсі читців ім. Лесі Українки в Ялті ви отримали гран-прі. Що вам тоді запам'яталося найбільше ?
Згадка про Крим викликає глибокі емоції у кожного патріотично налаштованого українця.
Ростислав Любомирович зателефонував мені і повідомив, що відправляє мене від театру на конкурс читців, який проходитиме в Ялті. Хоча я не вважаю себе природженим читецьом, він запевнив мене, що варто поїхати — адже це також можливість насолодитися морем. Він завжди жартує і має чудове почуття гумору (усміхається).
Я там жила тиждень і пригадую такий випадок: ми з двома іншими акторками вже виходили з магазину, як із-за прилавка вийшли продавчині і російською попросили нас поговорити з ними українською мовою, якої давно не чули! Їм байдуже тоді було на магазин, ми хвилин 15 з ними спілкувалися. І ви знаєте, мені хотілося плакати. Це наскільки було зворушливо, що думалося: а чому так?
Коли я стала переможницею гран-прі, до мене підійшов голова журі, який обіймав посаду директора або художнього керівника ялтинського театру, і запропонував мені залишитися у їхньому колективі, запевняючи, що це буде на краще. Я відмовилася і вирушила додому, адже усвідомлювала, що в моменті емоцій могла б залишитися, проте сумнівалася, чи зможу реалізувати себе там, враховуючи свій український менталітет. Зараз я не шкодую про своє рішення.
Які враження у вас залишились від гастролей театру в східних областях України?
Дійсно, там проживають чудові люди. Я завжди керуюсь своєю інтуїцією, яка супроводжує мене з дитинства. Не хочу образити політиків, але вони не усвідомлювали, що українське — це тренд. Їм нав'язували певні погляди, і вони думали, що російська мова — це щось круте!
Коли наша вистава "Нація" проходила в Донецьку за президентства Януковича, на ній була присутня його дружина Людмила. В кінці вистави я вимовляю фразу, що дозволяє мені вибрати когось із залу, підійти до нього і сказати: "Хоч ти мені не дочка, але ми всі тут рідня". У цей момент на екрані з'являється слово "Нація". І ось, я вирішила підійти до першої леді. Можливо, це і не зовсім коректно, але я не знала, що переді мною саме вона, хоча на вході стояли військові з собаками. Коли я почула, що в залі почалися перемовини, мені стало страшно, що я могла щось зробити не так.
Після закінчення вистави відбувся фуршет у вузькому колі, де вона висловила свої враження: "Боже, як ця дівчинка чудово все сказала. Це ж нас вбивали, так?" Вона, очевидно, не зрозуміла суть. Сама вистава торкалася теми упівців (членів УПА), які зраджували КДБістів, і так далі. Пізніше в її інтерв'ю цей момент був вирізаний, оскільки було незручно, щоб перша леді підтримала український захід. Тут виникло протиріччя...
Складалося враження, що люди в цьому регіоні мають обмежене розуміння політичних, історичних і культурних аспектів. Здавалося, що свідомо вживаються заходи для того, щоб створити між нами прірву.
Пригадую момент, коли до нас в Івано-Франківськ привезли дітей для коляди. Наша адміністрація запропонувала нам приєднатися до них. Тож ми з Галею Баранкевич протягом години розповідали малечі про те, що таке коляда, як у нас це святкують, і про наші традиції. Хоча вертеп прийшов до нас зі сходу, цікаво, чому ця практика там згасла і хто в цьому винен? Власне, відповідальність лежить на всіх нас. Не варто звинувачувати лише "сусідів", необхідно продовжувати працювати над відновленням цих традицій.
Я мрію організувати творчий вечір, своєрідну виставу-концерт, в якій кожен регіон України представить свою унікальну пісню, а до неї буде створена драматургія. Я відвідала багато куточків нашої країни, і хоч би то були театральні постановки, чи концерти, моя душа прагне відобразити красу Батьківщини. Наша країна неймовірно гарна, а люди — щедрі душею, але чомусь відчувається, що ми ніби приречені. Лише б, не дай Боже, це не закінчилося поразкою.
Яка мелодія здатна розчулити вас до сліз?
Не можу точно відповісти, адже, як справжня меломанка, я люблю все, що має відношення до музики, навіть слухаю рок. Проте є одна гуцульська колискова, яка нині особливо актуальна. Це надзвичайно потужна пісня, і насправді таких творів багато. Нещодавно я була на похороні військового, якого проводжала в останню путь його мати. Це було надзвичайно важко. Я все сприймаю дуже близько до серця... Мені важко про це говорити, адже я сама мама, і коли бачу, як гинуть люди, це нестерпно... А ми лише можемо сказати: "Тільки на Бога надія".
Люди десь не розуміють цього, починають сваритися, роз'єднюватися, брехати. Наш сусід дуже добре роками розробляв стратегію і писав сценарій, всі знали, що українців ніколи не зламати духом. Зараз я сама вагаюся, чи це так. Тому що немає єдності, а коли немає єдності, не буде підтримки одне одного і невідомо, чи ми зможемо втримати це все, що ми маємо на цьому етапі. Бо коли мама колише колиску, співає дитині колискову, а потім, вибачте, співає її вже над труною... І люди, бачивши це, стають черствими, їх нічого не зупиняє... Не зупиняє слухати російську музику, не зупиняє далі це все підтримувати...
- Періодично українські артисти потрапляють у скандали через виконання пісень російською. Наприклад, Вєрка Сердючка, яку не оштрафували за це, тому що... законом не передбачено.
Наші митці допускають серйозну помилку: вони обирали російську мову для здобуття популярності, а тепер "переключаються" на українську. Але чи дійсно це щиро? Я вважаю, що наша країна настільки багата, що кожен має обов'язок співати українською, незалежно від того, триває війна чи ні! Це частина нашої ідентичності, нашої культури, нашої духовності та історії!
Наприклад, коли ми приїдемо до Англії чи США, нас не візьмуть з українською піснею. Тебе послухають хіба що автентично, якби круто ти не співав. Бо для них їхнє найкраще. То чому ми скачемо до цього часу під російську музику? І наші люди купують квитки за величезні гроші, ідуть на нібито (щоб не було претензій) український концерт! Але насправді де ви всі були до цього часу? Ви не знали, що наша держава називається Україна і що мова тут - українська?
Я не хочу нікого ображати - кожному своє. Повертаючись до зйомок фільмів: коли були кастинги, нашим акторам казали: "Почему вы не учите русский? Как вы хотите сниматься?" А потім ті ж продюсери билися в груди і казали, що вони перші волонтери! Дякувати Богу, ми ще не всі повимирали, дещо можемо нагадати. І як ти потім на цю людину дивишся? Ні, звісно, якщо це свідомість - це дуже добре, але цього чомусь не було в часи АТО, коли все почалося. Взагалі я людина аполітична, але не байдужа до України. Я була в різних ситуаціях, проте переконана: завжди мають залишатися людяність, розуміння та інтелект. От тоді в нас усе вийде.
- Що ви думаєте про те, коли батьки вмикають дітям російські мультики та продовжують спілкуватися з ними російською мовою?
Ми опинилися в складній ситуації, адже російські мультики та тіктоки впливають на дітей, зокрема й на мою. Я намагаюся блокувати їх на YouTube, але вони все ще пробиваються. Через це в нас виникають конфлікти. Моя мама навіть згадує, що наше виховання не відповідає принципам Сухомлинського. Адже його підхід акцентує увагу на гуманізмі та розвитку особистості дитини, а ми, на жаль, відходимо від цих цінностей. У мене в середині все кипить! Коли приходжу на майданчик, чую, як багато дітей спілкуються російською, і моя донька, немов губка, вбирає ці слова і намагається використовувати їх вдома. Я намагаюся пояснити їй, що не варто гратися з цими дітьми, але вона, здається, не чує мене. Їй цікаво, а вони, як кажуть, починають вказувати, як правильно поводитися. Це відбувається на кожному кроці! Іноді я навіть вживаю заспокійливі, щоб впоратися з усім цим.
Мої співвітчизники не підтримують мої зауваження стосовно російськомовних дітей. Вони просто забирають своїх дітей і йдуть. Не всі переселенці усвідомлюють ситуацію. Є ті, хто справді розуміє, що це неправильно, і намагається щось змінити, але в більшості випадків, чи то в садку, чи в школі, чи на майданчику складається враження, що це ми адаптуємося до них, а не навпаки. Наші діти опиняються в тіні!
Перепрошую за емоційність моїх слів, але це питання справді болюче для мене! Чому наші люди віддали свої життя? Можливо, варто було просто скласти зброю і не боротися за нашу країну? Нещодавно хтось запитав мене: "Навіщо молитися?" Кожен має своє віросповідання або християнські цінності. Я, наприклад, привчаю свою дитину молитися вранці і ввечері, і коли чую такі слова, ще й російською, в мені прокидається лють! Мені хочеться діяти агресивно! Чому на своїй землі я маю чути подібні запитання?!
У одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що ваша мрія — заспівати з Олегом Винником. А з ким би ви хотіли записати пісню сьогодні?
Мені важко осягнути, чому деякі митці, які досягли популярності в нашій країні, вирушають в інші держави, ніби кочівники. Адже саме ця країна сприяла їхньому успіху! Як зазначає Олексій Гнатковський: "Варто чимось пожертвувати!".
Сьогодні стало дуже популярним переосмислювати відомі пісні, і мені б хотілося виконати дует з Василем Зінкевичем. Він для мене – справжня легенда, жива частина нашої культури! Сподіваюся, ще багато років ми зможемо насолоджуватися його творчістю.
На YouTube лідирують музичні композиції, створені за допомогою штучного інтелекту. Як виконавиця, що ви думаєте про цю тенденцію?
Коли мова заходить про творчість, можна звернути увагу на те, що існують технічні виконавці та співаки. Штучний інтелект може виступати в ролі непоганого репетитора, але він не здатен створити те, що виконується живцем. Адже, коли композитор творить пісню, він вкладає в неї свою душу та емоції. Це не просто механічна діяльність — це глибоке відчуття, яке народжується від особистого переживання. Наприклад, якщо б Івасюку сказали, що все його творчість замінить штучний інтелект, важко уявити, чи змогли б з'явитися такі шедеври, як "Червона рута" чи "Стожари", з такою ж глибиною і чуттєвістю.
Те ж саме в драматургії. Наприклад, у нашій виставі "Наталка-Полтавка" тексти частково теж переробляли за допомогою ШІ, інтерпретували під рок-мюзикл. З цим можна побавитися, бо це швидше, це простіше.
Одного разу виставу "Дон Кіхот" ставив режисер Міхай Тарнас, що походить з Молдови, але нині мешкає у Франції. Він поділився цікавою інформацією про створення робота-людини, який має свого адвоката. Цей адвокат подав до суду на звичайну людину, оскільки вона образила його підопічного — робота! І на додачу до всіх наших ворогів, тепер ще й створюють роботів, які можуть загрожувати нашому існуванню.
З одного боку, прекрасно, що ми рухаємося вперед такими швидкими темпами, однак, з іншого, це негативно позначається на нашому здоров'ї та психічному стані. Люди, які колись жили без сучасних технологій, мали більш глибокий зв'язок із природою.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з колумбійцем Янко - про російську мову біженців, захоплення Ющенком і те, що зробив би з Путіним під час зустрічі.
А ще на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою "Памфіра" Соломією Кириловою - про нетипову зовнішність, "зраду" в Карпенка-Карого і низькі зарплати акторів.
