Від заглушок до душилок. Як «ворожі голоси» знищували імперію зла, а сьогодні стають на заваді Трампу.

Адміністрація Трампа ухвалила рішення про припинення фінансування "Радіо Свобода".

"Голос Америки" зупиняє свою роботу".

До нещодавнього часу такі новини виглядали б як першоквітневі жарти — на одному рівні з анекдотами про незалежність Аляски або скасування монархії у Великій Британії.

Втім, перетворення невдалих жартів на реальність - це справжня суперсила Трампа і його команди. Навіть повідомлення про відновлення фінансування "Радіо Свобода" та призупинення судом рішення щодо "Голосу Америки" не знімають відчуття абсурду. Ці радіостанції, які колись виконували роль м'якої сили, що поступово, але впевнено підривала "імперію зла", як називав СРСР президент Рейган, стали перешкодою для Трампа в його прагненні "зробити Америку знову великою".

Протягом багатьох років "ворожі голоси" стали символом свободи вираження думок у країнах, де ця свобода була відсутня.

Ігор Померанцев — поет, прозаїк та автор і ведучий радіопрограм, який став одним із тих, хто десятиліттями доносив голос свободи до слухачів. Спершу це відбувалося за "залізною завісою", а після її зникнення — у вільному ефірі, позбавленому радянських перешкод.

У серпні 1976 року в Одесі співробітники КДБ затримали Померанцева, звинувативши його у розповсюдженні заборонених матеріалів самвидаву, прослуховуванні західних радіостанцій та контактах з іноземцями. Цього разу все обійшлося - через шість днів його звільнили.

Рік по тому майор КДБ наполегливо порадив Померанцеву покинути країну. У 1978-му разом із дружиною і 10-місячним сином Петром він емігрував до ФРН, потім - до Великої Британії. З 1980-го його голос постійно звучатиме в ефірі - на BBC, а згодом - на "Радіо Свобода" з Лондона, Мюнхена і Праги.

Померанцев має звичку порівнювати новини з метеликами-ефемеридами, адже їхній життєвий цикл триває лише кілька годин.

"Щоб не зазнати долі метеликів-ефемерид, я прагну у своїх радіопередачах дотримуватися напрямку Ars Acustica, або ж 'мистецтва звуку'. Моя мета – створювати ефірний контент із різноманітних звуків. Мене цікавить людський голос так само, як і інші звуки: від дзижчання і свисту до шелесту, стогону, реготу, хрускоту, кректання, щебету, хропіння, гавкоту, булькання, рику, схликів, вуркання, плюскоту, клекотіння, гикання, гомону, плескоту і навіть тиші", - зазначив він.

Нині йому 77, він досі виходить в ефір із празької студії "Свободи". Його голос та інтонації, як і раніше, огортають слухача, хай про що йдеться - про біженців з України, літературний фестиваль Meridian Czernowitz, клезмерську музику чи улюблений напій - вино.

Як Ігор Померанцев здобув багатоголосий досвід у своїх рідних Чернівцях?

Яка ж була чарівність "ворожих голосів", що неслись з радіоприймачів на коротких хвилях в Союзі?

Чому радіо має говорити складносурядними і складнопідрядними реченнями?

Як довести до абсурду священні стандарти BBC?

Як свідчення українських біженців відображають стан війни?

Які спільні риси можна знайти між дзюдо та спробами адміністрації Трампа закрити "Голос Америки" і "Радіо Свобода"?

Цю та інші теми висвітлює Ігор Померанцев.

Мій батько походить з Одеси, а мати — з Харкова. Під час та після Другої світової війни батько працював військовим журналістом. У 1953 році ми переїхали з Забайкалля в Чернівці, і він отримав посаду в газеті "Радянська Буковина". Коли мені виповнилося 5 років, я зробив дивовижне відкриття — мої батьки спілкувалися не лише російською, а й якоюсь мені незнайомою мовою. Це виявилася українська.

Ось ще одне моє вражаюче відкриття: мій батько спілкувався з нашими сусідами, євреями з Бессарабії, на їдиші. Зазвичай в моменти здивування люди розширюють очі, а в мене в той момент вуха наче відкрилися ширше.

На моїй вулиці одночасно звучали голоси кількох мов. Я пам’ятаю, в шість років я разом із мамою відвідував ринок, де чув, як солідні єврейські жінки спілкуються з гуцулками-селянками, використовуючи незвичну мішанину мов. Це було більше, ніж просто торгівля — справжній акустичний фестиваль.

Чернівці – це місто з особливим шармом. Однією з його унікальних рис є вулиця Гете, яка була справжньою рідкістю в часи Радянського Союзу. Навіть після закінчення війни більшовики залишили її назву незмінною. Так само збереглися назви і парку Шиллера, що свідчить про непересічність цього міста.

Це місто стало не лише осередком німецькомовної поезії. Тут вперше з'явилася проза видатного гуцульського митця Василя Стефаника. У Чернівцях отримував освіту класик румунської поезії Міхай Емінеску. Завдяки моєму батькові, я мав можливість слухати, як в нашому домі читає свої вірші їдишем талановитий поет Меїр Харац.

Усе злилося в одне на чернівецькій бруківці. Ця мелодія залишилася зі мною назавжди, ставши частиною мого єства, як щось абсолютно органічне.

У 1972 році я прибув до Києва — міста, яке стало для мене місцем відкриття самвидаву.

Тоді пройшла чергова хвиля арештів українських дисидентів, залишивши по собі атмосферу замороженого страху. Коли я був не в міру балакучий, часто помічав збентеження друзів, бо сам факт обміну інформацією про самвидав на ті часи був серйозним компроматом.

"Ворожі голоси" стали для мене справжньою подорожжю по планеті. Зелений вогник - це не лише таксі, але й радіоприймач, що грає. Сідали в автомобіль, немов у таксі, і мандрували різними куточками світу.

"Голоси" крізь перешкоди глушилок сприймалися як ковток свіжого повітря. Можна було підійти ближче до приймача і хоча б на мить відчути смак свободи. І, звичайно, вражали нерадянські голоси, які так контрастували з "залізними" радянськими ведучими.

КДБ стежило за всім навколо. Але ж не можна жити, маючи кляп у роті. Пам'ятаю, як Йосип Зісельс привіз з Москви запрошення до Америки для Надії Світличної, яка щойно повернулася з табору. Ми разом вирушили до неї додому, усвідомлюючи, що за нами стежать. У 1978 році їй дозволили виїхати до Америки, що стало важливим прецедентом, адже до цього часу українських дисидентів не випускали за межі країни.

Кілька разів я зустрічався в Києві з Оксаною Мешко, однією із засновниць Української Гельсінської групи. Вона сама була політв'язнем, і її син сидів тоді в таборі.

Чесно кажучи, я відчував жах. Коли зустрічаєш Оксану Яківну, а за спиною на вас слідкує "Волга", розумієш, що в її салоні можуть бути небезпечні люди. Що вони замислили — залишається загадкою.

Вона поділилася зі мною кількома адресами політв'язнів, яких тримали у психіатричних лікарнях. Просила надіслати їм пакунки. Це була пошта на колишній Червоноармійській вулиці, неподалік від Бессарабки. Коли відправляєш посилку, потрібно вказати свою адресу та ім'я. Я робив це і усвідомлював, що, можливо, підписую власний вирок.

Схоже відчуття охопило мене, коли я разом із українськими та іншими дисидентами підписував близько дванадцяти листів із закликом звільнити політичних в'язнів. Поряд із моїм ім'ям були підписи Надії Світличної, Миколи Горбаля, Ольги Гейко.

Вони йшли на набагато більші ризики, ніж я. Я писав російською, тому звинуватити мене в "українському буржуазному націоналізмі" було складніше. А для них ці листи протесту стали справжнім вироком. Юрій Андрухович колись з дотепністю зауважив: "Якщо хоч одна людина отримала допомогу від великої російської літератури, то це ви, Ігорю".

Разом із моїм товаришем, перекладачем з німецької мови Марком Бєлорусцем, ми мали можливість зустрітися з дружинами українських політв'язнів. Відвідали Раїсу Мороз. Також зустрілися з Людмилою Мурженко, дружиною одного з політв'язнів, який брав участь у справі "самольотчиків".

Дружина Леоніда Плюща прибула з психіатричної лікарні в Дніпропетровську і поділилася історією про його важкі дні там. Він отримував уколи, внаслідок чого втратив інтерес до життя, енергію та здатність до близькості.

Печальні історії, трагічні спогади. Навіть тепер, коли я повертаюся до цих думок, у моєму голосі відчувається легкий тремор.

У 1978 році, коли ми з дружиною та нашим 10-місячним сином Петром вирушали з Союзу, в аеропорту "Бориспіль", звідки відлітали до Відня, нас піддали ретельному огляду. Співробітники шукали самвидав та листи. Проте вони не помітили кілька десятків фотографій українських політв'язнів, які я прихопив для Amnesty International. Серед них була світлина Левка Лук'яненка з його родиною, а поруч — знімок сім'ї моєї дружини з бабусею Цілею. Ці два зображення кардинально контрастували одне з одним, але чомусь митники не звернули на це жодної уваги.

А Левко Лук'яненко в рік нашого від'їзду отримав чергові десять років таборів.

Моя перша зупинка в еміграції виявилася Німеччина.

Зараз, оглядаючи минуле, я раптом почав усвідомлювати значення деяких фраз на їдиші, мові, що має схожість з німецькою, які часто звучали в моєму дитинстві. Наприклад, слова з пісні "Бай мір бісту шейн", що означають "Для мене ти красива", стали зрозумілішими завдяки моїм знанням німецької.

Ще один парадокс мого емігрантського життя - вперше всерйоз я заговорив українською в Мюнхені. Ні, не вперше. Після Чернівецького університету я працював у карпатській школі, викладав англійську, звісно, українською.

Хай там як, але мій перший виступ на радіо був українською. Оскільки в Союзі я дружив або особисто знав українських дисидентів і був джерелом інформації про них, зі мною зв'язалася українська служба "Радіо Свобода" і запросили до Мюнхена. Розповідав я тоді й про улюблених поетів "київської школи": Миколу Воробйова, Василя Голобородька, чиї вірші пам'ятаю досі.

Під час еміграції я швидко зрозумів, що радянські уявлення про "братні народи" не мають нічого спільного з реальністю. Українська еміграція існувала в автономному культурному та політичному просторі, відмінному від російського. І, спостерігаючи за цими взаєминами, я прийшов до висновку, що Україні рано чи пізно судилося здобути незалежність.

Єдине, що зближувало українців та росіян за межами їхніх країн, це термін "закордон".

Зарубіжжя - це законсервоване політичне життя. Проте зарубіжжя виручало багато культур. Було німецьке зарубіжжя за часів нацизму, але недовго. Було іспанське, досить довго - за генералісимуса Франко.

"Зарубіжжя" – це спільна трагедія, що виникає, коли люди з певної країни не мають можливості втілити свої потенціали на рідній землі.

Я переїхав з Німеччини до Лондона, де розпочав свою кар'єру на BBC.

Інколи я мав можливість зустрічатися з видатним коментатором Анатолієм Максимовичем Гольдбергом. Він завжди тримав у руках хронометр і був присутній у студії в метелику. Це була усталена традиція в англійських редакціях: офіційний одяг вважався важливим, адже він справляє вплив на голос.

В один момент у своїх коментарях він змішав Західну Німеччину зі Східною. Після завершення запису я звернув його увагу на це. Він враз схопився за голову, рвонувся до студії і швидко виправив помилку.

Я зізнався йому: "Знаєте, я в Києві написав повість, і там звучить ваш голос, тому що ви були частиною нашого нічного життя". Він навіть почервонів - так йому це було приємно почути.

Коли я вперше приєднався до BBC, я зустрівся з залишками імперського світогляду. Наприклад, політичні коментарі мали право писати лише громадяни Великої Британії.

З тієї ж реліктової причини на BBC до початку 1990-х не було української служби. Адже імперці живуть не тільки в Росії. Для британських імперців Україна була Малоросією, частиною не просто Радянського Союзу, а Росії.

BBC - це домінанта одного стилю. Якщо редактор відкидає якийсь твій матеріал, він каже: "Знаєш, це не BBC. Тут занадто багато тебе". У цей стиль не вписувалися багато відомих письменників, змушених піти з радіостанції з гіркими спогадами. Першим, звісно, згадується Орвелл.

Він служив директором індійської служби BBC під час Другої світової. Індія тоді була британською колонією, і для індійців політично мислячих ворогом номер один, звісно ж, була не нацистська Німеччина, а Велика Британія. Завданням Орвелла було переконати індійців у зворотному. І це завдання було непосильним. До того ж Орвелл був анархістом-соціалістом. Він сам ненавидів колоніалізм і Британію як імперію.

Існувала ще одна причина для взаємної неприязні між Орвеллом і BBC. Під час громадянської війни в Іспанії він отримав поранення — не просто яке-небудь, а в горло. Це призвело до зміни його голосу, який став трохи хрипким. Керівництво було незадоволене не лише його анархістськими поглядами, а й новим звучанням його голосу.

Я вдячний BBC, тому що це була моя перша робота на радіо, моє ПТУ, ремісниче училище. Я там не тільки навчився ремеслу різати плівки із записаними голосами, а й зрозумів, що демократія - це багатоголосся. Поліфонія голосів, думок, точок зору. Ідея збалансувати все сама по собі хороша. Але будь-яку, навіть найкращу ідею можна довести до абсурду, навіть священні скрижалі BBC.

Одного разу я мав можливість бути на редакційному показі англійського документального фільму, який висвітлював тему німецького концтабору. Після завершення перегляду молода журналістка з Англії задала запитання: "А де ж баланс?" У цей момент у залі настала тиша, а потім усі почали сміятися.

Яким чином можна було б досягти оптимального балансу в цій ситуації? Чи варто спочатку взяти інтерв'ю у канібала, а потім поспілкуватися з його жертвою, яка залишилася живою?

На "Радіо Свобода" основну роль відігравала не загальна концепція, а індивідуальність ведучого. Саме тому я без вагань залишив BBC, коли отримав можливість вести авторську програму на "Свободі".

Тут я зрозумів, що радіо має свою мову. На радіо можуть звучати звірі, риби. Ні, риби звучати не можуть, але дельфіни можуть. Для передачі про кохання я взяв інтерв'ю в дикого собаки в мюнхенському зоопарку, і він прекрасно гарчав.

Радіо здатне передати відчуття холоду старіння, смерті, "непомітної принади світу". Одного разу я провів телефонне інтерв'ю з колегою, який перебував на межі життя і смерті. І варто зазначити, що він залишався справжнім професіоналом до самого кінця. Навіть у момент, коли його життя близилося до завершення, він не відмовив мені у розмові. Хоча я й не здогадувався, що він перебуває на останньому подиху.

Радіо - це своєрідний діалог звуків, які переплітаються, взаємодіють, змагаються, підштовхують один одного до нових висот. Саме так формується драматургія радіопрограм.

Звичайно, на BBC з його жорстким стилем мені б не дозволили все це робити. Але на американському радіо були інші традиції.

Уявімо, що я приходжу до американського керівництва з якоюсь екстравагантною ідеєю. Я кажу, що хочу створити програму, наприклад, про слово "любов" у різних культурах. Американець дивиться на мене з недовірою: "Ви в курсі, що ми займаємося політичними та правозахисними питаннями?". Я відповідаю: "Так, але моя програма називається "Понад бар'єрами" - будь-якими бар'єрами. Це ж не лише про Берлінську стіну". Він відповідає: "Добре, спробуйте, і принесіть мені пробну версію".

Я записав передачу і приніс її директору на прослуховування. Він відзначив: "Цікаво, у нас в США є National Public Radio, де звучать подібні програми." Його уявлення про радіо було пов'язане не з BBC, а саме з американським громадським мовленням. До речі, це дійсно дивовижне радіо. Там дозволяють собі використовувати складні речення, що, на мою думку, є ознакою якісного, зрілого радіо. І я вважаю, що варто дотримуватися граматичних норм. Популярна музика і без нас чудово звучить в ефірі.

"Ігорю, я вас знаю, слухаю ваші програми, але не можу дати інтерв'ю, бо втратив голос", - повідомив мені біженець з України, літній чоловік з Ірпеня. Я завітав до нього в Празі, щоб записати матеріал для одного з випусків програми "Гуманітарний коридор", яка виходила на "Свободі" з початку березня 2022 року. Біля нього були двоє онуків, і я зафіксував їхній виступ. Виступ – це, скоріше, було виконання: вони співали "Ой, за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким".

Я згадував про письменника Аарона Аппельфельда, який народився в Чернівцях і став класиком ізраїльської літератури. Його мати загинула в чернівецькому гетто, а він сам зміг втекти під час транспортування до одного з таборів. У 1944 році Аппельфельд провів кілька місяців у таборі для переміщених осіб в Італії. У своєму автобіографічному романі він розповідав, що втратив голос під час подорожі до Палестини.

На літературному фестивалі в Празі я звернувся до нього зі словами: "Ви знаєте, існує медичний діагноз афазія, який виникає, наприклад, після інсульту або травми, і призводить до втрати голосу". Він заперечив, що це була афазія. Після приїзду до Палестини та проживання в Ізраїлі він почав писати, і це дало йому можливість відновити свій голос після всіх переживань. Є прислів'я "проковтнути язик". Завдяки Аппельфельду та старшому чоловікові з Ірпеня я зрозумів, що цю фразу можна сприймати в буквальному сенсі.

Ми зафіксували безліч емоційних розповідей біженців з України, і "гуманітарний коридор" набув символічного значення, яке можна порівняти з біблійними сюжетами.

Цей коридор був переповнений жінками, літніми людьми, а також дітьми, які несли в руках кошенят або цуценят. Тут зібралися люди, у чиїх руках були лише валіза або рюкзак, і які не знали, як налаштувати своє життя в нових обставинах.

Залишилися в пам'яті матері, які приходили зі своїми малюками. Діти спостерігали за процесом з-за прозорого скла студії разом зі звукорежисером. Приблизно на сьомій хвилині кожна з мам починала плакати. У нас завжди були під рукою серветки та вода. Ми зупиняли запис. Потім, якось, матері поверталися до себе і продовжували. Запам'яталися їхні зламані голоси.

Дуже часто вже в наш час я згадую рядок Бориса Пастернака "А в наши дни и воздух пахнет смертью". Він написав це 1919 року.

У Росії повітря наповнене відчуттям смерті — іноді настирливо, іноді помірно, як це було в періоди відлиги, але цей аромат завжди присутній над країною. Хочу згадати про громадянську війну, що охопила Росію. Деякі дослідники стверджують, що її жертвами стали близько 9 мільйонів людей, більшість з яких — цивільні. Яка ж має бути ненависть, аби вбивати мільйони своїх співвітчизників! Знищення як своїх, так і чужих стало для них своєрідним ремеслом.

Цей аромат смерті невід’ємний від Росії. Він не залишає нас у спокої. Сьогодні ми спостерігаємо, як він поширюється на українські землі.

Хай росіяни самостійно вирішують, як управляти своїми могилами. Для мене найсуттєвіше — щоб цей дух смерті не панував в Україні.

Знаєте, в дзюдо є свої прийоми - підсічки, викручування руки, задушливі прийоми. І федерація дзюдо існує не тільки в Росії, а й в Америці. Там свої дзюдоїсти.

У 1995 році, коли адміністрація Клінтона була при владі, "Радіо Свобода" зазнало значного скорочення бюджету. У результаті цього ми змушені були залишити Мюнхен і перенестися до Праги, куди нас запросив президент Чехії Вацлав Гавел. Нам надали приміщення, за яке ми сплачували символічну суму в одну крону на місяць.

Це був наш перший експеримент, який я охарактеризую як підсічку. У 2016 році, за часів Обами, ми зіткнулися з тактикою тиску – нам обмежили мовлення на коротких хвилях. Проте цей виклик призвів до позитивних наслідків, оскільки ми зосередилися на розвитку мультимедійного контенту на нашому веб-сайті.

Ну, і тепер за Трампа це спроба застосувати задушливий прийом. І це, звісно, найефективніший прийом. Щось на кшталт кляпа.

Я переконаний, що нас намагаються придушити з однієї єдиної причини. Сучасна американська влада прагне управляти усіма значними інститутами. Це питання боротьби за контроль. І ми стали мішенню цієї стратегії.

Це їхня спроба витіснити із атмосфери свободу — голоси та звуки, що не підпорядковуються їхньому контролю.

У мене є улюблене слово - resistance, опір. Це не перший випадок удушення свободи, і вона чинитиме опір. Питання зараз стоїть так - свобода чи мовчання. Для мене це продовження екзистенціального протистояння смерті і життя. "Свобода" завжди була на боці життя.