Він носив ім'я Золотий. Це оповідь про життя та боротьбу командира бригади морської піхоти Володимира Стогнія.

- Ця розповідь вийшла не про війну, а про любов, - говорить мама Володимира Марина Вільямівна. - Насправді, навіть смерть не в змозі знищити любов... Вона була і залишиться назавжди - в наших думках про сина, в його дітях.

Слова матері захисника могли б пролунати в багатьох українських родинах. За нашу країну стоять не бездушні машини. Тут немає жодних титанів, котиків Збройних сил або незламних героїв. Це прості люди, які мають плоть і кров. Вони були народжені у люблячих сім'ях, росли, отримували освіту, мріяли, закохувалися та створювали власні родини, виховуючи дітей. І в той момент, коли це стало життєво необхідним, вони знайшли в собі мужність взяти до рук зброю.

Однією з таких особистостей є Володимир Стогній, який вів щасливе життя з родиною у затишному селі Золота Балка, розташованому на узбережжі Каховського водосховища. Він присвячував свій час улюбленій справі та виховував троє дітей. Коли Росія розпочала широкомасштабне вторгнення, Володимир вирішив вступити до війська. Далі його шлях пролягав через оборону та звільнення Правобережжя, запеклі бої під Бахмутом, участь у контрнаступі на Запоріжжі, операції на лівому березі Дніпра, Кринках, ротацію на Донецький фронт, знову оборону правого берега Херсонщини, а згодом — стримування агресора в районі Курахового.

Володимир Стогній на псевдо "Золотий" починав бойовий шлях як мобілізований цивільний і завершив його, керуючи батальйоном морської піхоти. Він ніколи не стояв позаду. Розвідка, штурми, наступи - він мав досвід у всьому. В батальйоні його називали "папка Вовка" і знали, що комбат, попри жорсткість, для своїх зробить навіть неможливе. Не віддаватиме накази з тилу, а вестиме за собою.

17 лютого 2025 року він очолив групу, яка виходила на бойове завдання. Прийняв важкий бій, зберіг людей, але сам отримав поранення, несумісні з життям.

Наступна розповідь зосереджується на битвах під Золотим, на визволенні матері з-під окупації та на рятуванні маленької дівчинки. Це історія про складні вибори та тягар відповідальності, що лягає на плечі командира. Тут йдеться про родинні зв’язки, дружбу та біль від втрат. Врешті-решт, це справжня оповідь про любов і цінності, за які українці готові жертвувати своїм життям.

Оповідь Золотого, липень 2022 року:

"Херсонщина для мене - найкраще місце на Землі, де я народився і виріс. Насамперед, це кавуни (сміється). Взагалі, ніде немає таких смачних фруктів та овочів, як на Херсонщині. Це поля, степи. Вони наші, українські, не російські. Наше Чорне море. Азовське море. Навіть медузи в цих морях, хоч і кусаються, але вони наші. Не їхні..."

Позивний Володимира Стогнія має коріння в назві його рідного села - скромної Золотої Балки, розташованої на узбережжі Каховського водосховища. Цей маленький штрих яскраво відображає його глибоке почуття прив'язаності до рідної землі.

- З чого починається любов до України? - мама Золотого, Марина Вільямівна, запитуючи це, не потребує нічиєї відповіді. Бо має свою. - З любові до родини, до рідного дому. Володя дуже любив будинок, у якому виріс, свою малу Золоту Балку. Він мав можливість вибрати, де жити. Діти зазвичай намагаються виїхати з села. Але Вова завжди був категоричним: "Нікуди звідси не поїду, буду жити поряд із батьками".

Володимир з'явився на світ 5 грудня 1986 року під час жахливої заметілі, що була незвичною для південного регіону України. В його батьків, які після трагічного досвіду перших пологів отримали діагноз, що діти їм більше не судилося, народження сина стало справжнім подарунком долі. З самого початку свого життя він оточувався безмежною любов'ю та турботою всіх близьких.

На мою думку, саме це стало основою його незламної впевненості у всіх своїх діях. Усе, до чого торкався Вова, давалося йому без зусиль, і в кожній справі він досягав успіху. Адже з раннього дитинства його переконували, що він найкращий, - ділиться мама.

Володя виростав зовсім не як розпещений хлопчик. Навпаки, він був сміливим, допитливим, волелюбним і трішки бунтівним. Як стверджує батько, любов до зброї у нього з'явилася ще в дитинстві. Здавалося, що з малих літ він мріє стати розвідником.

- Сину було років 4-5, коли я мав необережність розказати йому, що таке мисливська засідка, - розповідає Сергій Володимирович. - Відтоді він постійно: "Па, пішли в засідку". Ну, якось увечері здався, взяв рушницю та й пішли з Вовою. Я втомлений з роботи, ліг у скирту сіна та й заснув. Будить мене: "Па, там заєць!" Я стрельнув, кажу: "Все, втік заєць, пішли до хати". Ранком, ледь розвиднилося, прибігає до мене: "Ми застрелили!" Я злякався спросоння: "Кого застрелили?" - "Собаку!"

Легко міг втягнутися у конфлікт, особливо коли ставав свідком несправедливості. Кілька років тому у їхній родині опинилася двоюрідна сестра Володі, що залишилася без батьків.

- Мене зарахували до школи, і в перший же день діти почали шептатися, що я сирота, - згадує Аня. - Вийшла на перерву з сльозами на очах. Тут підбігає Вова: "Що трапилося?" Коли він дізнався правду, вибіг на вулицю, знайшов палицю і віддубасив тих, хто мене образив. Повернувся і сказав: "Тепер ніхто більше не зачепить тебе".

- Ми завжди почувалися спокійно за Аню та Валю, нашу молодшу доньку, коли поруч був Вова, - зазначає Марина Вільямівна. - Він став для них справжньою опорою. Як і для всіх нас...

Володя вирізнявся своєю кмітливістю, а також мав вдачу справжнього хулігана.

Село охоплене хвилею спогадів. Люди навколо звичайні, а ось Вова, осідлавши корову, вирушає в подорож, - з посмішкою згадує Марина, дружина Золотого. - Це один із перших моментів, які я пам'ятаю про нього. Я знаю Вову з дитинства, адже на канікулах приїжджала до родичів. Ми дружили, а згодом, подорослішавши, закохалися. Жила я в Харкові, а Вова запросив мене до Золотої Балки. Друзі сміялися: "Ти що, зовсім здуріла? Всі тікають до міста, а ти поїхала в село". Але я жодного разу не шкодувала про свій вибір.

Це кохання стало для обох єдиним на все життя. Марина подарувала Золотому трьох дітей - Руслана, Таїсію і Варвару. Найменшій було півтора року, коли почалася велика війна.

26 лютого Вова увійшов до дому і промовив: "Я йду на війну". Я, тримаючи Варюшку на руках, впала на коліна: "А як же ми?". Але переконати чоловіка, якщо він прийняв рішення, було неможливо ні словами, ні сльозами. "Ти впораєшся" — ось і все, - з важкими спогадами ділиться Марина.

- Тоді він висловив свої думки: "Па, я просто не можу залишитися вдома. Як я зможу дивитися в очі дітям?" - підкреслює Сергій Володимирович.

На початку масштабного вторгнення Росії Володимир Стогній вступив до підрозділу територіальної оборони, а згодом перейшов до розвідувального взводу 98-го батальйону 60-ї окремої піхотної бригади. Таким чином, з’явився розвідник з позивним "Золотий". Дуже швидко цей позивний здобув популярність навіть поза межами бригади. За свідченням товаришів по службі, його знали не лише друзі, а й вороги.

Підрозділ тримав оборону, а згодом проводив наступальні дії на Криворізькому напрямку, ще влітку 2022-го розпочавши звільнення правобережної Херсонщини.

Оповідь Золотого, липень 2022 року:

Те, що я пережив 24 лютого, важко описати словами. Це не просто страх. Я мав надзвичайно ясне уявлення про те, наскільки величезними стануть людські втрати...

Розвідувальний підрозділ 98-го батальйону активно долучився до визволення населених пунктів Нововоронцовка, Осокорівка, Потьомкине (згодом перейменоване на Незламне) та Трудолюбівка. Наша команда отримала завдання провести розвідку в Потьомкиному з метою підготовки до штурму. Завдяки зусиллям нашого взводу було виявлено безпечні маршрути для наступальних дій та просування піхоти. Ми непомітно ліквідували ворожі спостережні пункти і вночі ввели в населений пункт кілька піхотних взводів, що налічували близько 60 осіб. Коли рано вранці розпочався наступ, ми у тісній співпраці з піхотою виконували штурмові дії. Противник намагався атакувати нас бронетехнікою. Завдяки підтримці артилерії та використанню протитанкових засобів, нам вдалося знищити сім одиниць ворожої техніки, а ще п’ять були захоплені у трофеї.

Найважче - спостерігати за стражданнями дітей. Дуже болісно бачити семирічну дитину, яка вже усвідомлює, що таке "вихід" і "приліт", яка знає, як ділити одну булку та пляшку води на двадцятьох. І водночас, коли ми визволяли Осокорівку та Потьомкине, малеча вибігала до нас, намагаючись віддати свою останню цукерку.

На початку жовтня 2022 року на південному фронті розпочався контрнаступ. Батальйон, до якого входив Володимир Стогній, отримав місію прорвати першу лінію оборони ворога в напрямку Дудчан. Для Володимира це завдання мало особливе значення, адже в Золотій Балці, під окупацією, його чекала мати...

Звичайно, ми не могли передбачити, коли саме розпочнеться операція, але в нас було відчуття, що це станеться дуже скоро, - ділиться дружина Золотого, Марина. - І раптом дзвонить Вова, і крізь сльози вигукує: "Я на нашій дорозі!"

- "Марино, приготуй борщ і зроби його улюблений торт!" – з такими словами зателефонував мені чоловік, і від цього я не змогла стримати сліз, – зізнається Марина Вільямівна. – Вечір 1 жовтня приніс тривожні новини. Чути було гучні звуки бою, російські війська кидалися втікати через усі можливі виходи. Наступного дня я знову чула гуркіт, але окупантів уже не було в окрузі. Після обіду мені зателефонували: "Наші вже на підході!"

4 жовтня в селі було справжнє скупчення наших військових: метушня, радість, і всі потребували розселення та їжі. Я поспішав разом з водієм організувати обід для хлопців, коли назустріч нам на трасі виїжджав БТР з військовими на броні. І раптом я впізнаю знайомі очі! Вискакую з автомобіля, а Вова стрибає з броні, підхоплює мене на руки і говорить: "Ма, я ж казав, що звільню тебе".

З оповідання Золотого, листопад 2022 року:

"За три дні ми здійснили марш протяжністю близько 40 км.

Початком нашої операції став знаменитий пам'ятник херсонському кавуну. Для росіян наші дії стали справжнім сюрпризом. На нас вийшли чотири танки. Я швидко взяв РПГ і вистрілив у один з них. Спочатку з танка вилетіла голова в шоломі, а потім пролунав вибух боєкомплекту. Я від радості буквально підскочив і закричав: "Я підбив танк!" Але не встиг я заспокоїтися, як на горизонті з'явився другий танк, і я, злякавшись, стрибнув в окоп, де схопив АТ (ручний протитанковий гранатомет) і вистрілив у його бік. Влучив у ціль. Командир батальйону також увійшов у азарт і почав приєднуватися до атак.

На Хрещенівському повороті нам вдалося знищити 4 танки, у Новоолександрівці - 3, у Гаврилівці - 2, а в Дудчанах - 1. Також ми захопили кілька справних танків.

Далі ми пробилися до населеного пункту Новоолександрівка. Там почалися вже серйозні бої, росіяни почали тікати полями, ми гналися за ними аж до Дудчан. З боями зайшли у Червоне, Петропавлівку, Новокам'янку, Трифонівку. Кілька днів відпочивали, потім знову почали проводити розвідку, шукати слабкі місця в обороні росіян, щоб просуватися далі. Знайшли "дірку" біля берега Каховського водосховища, "пірнули" туди, пробили їхній передній край і здійснили рейд аж до Милового.

Після 7-8 кілометрів рейду до нашого розташування біля Новокаїрів забіг підліток - мокрий, трясеться, плаче. Допоможіть, каже, там мама з сестрами і братом підірвалися. З розповіді хлопчика стало зрозуміло, що коли ми зайшли в Милове, його родина знаходилася у Новорайську, де ще на той момент були росіяни. Мама зібрала дітей - двох синів і двох доньок -- і машиною виїхала в бік Милового. В степу машина наїхала на міну.

Старші брат і сестра загинули. Мама - з уламковими пораненнями, переломом ребер, у молодшої сестри все лице посічене, відкритий перелом руки. Брат довів їх обох ще три кілометри по степу до балки зі знищеним мостом. І переплив затоку, щоб покликати когось на допомогу. Командир батальйону віддав наказ провести рятувальну операцію. Ми знайшли гумовий човен і пішли до затоки. Звісно, ми розуміли, що на нас може чекати засідка, але не мали морального права не піти.

Мою маму переносили в човні. Я тримав на руках дівчинку, якій було дев'ять років. Наша група, на чолі з командиром батальйону, залишилася, щоб нас прикривати. Вони вирушили тільки після того, як ми з пораненими відійшли на безпечну відстань. Чи хотілося б мені знову побачити цю дівчинку? Думаю, так. Не впевнений, чи вона згадає про мене, але я зберігатиму її образ у пам'яті все своє життя.

Після участі в бойових діях біля Бахмута та на Запоріжжі Володимир Стогній вирішив перевестися до складу морської піхоти. Він взяв на себе командування 1-м батальйоном 37-ї окремої бригади морської піхоти. У той час відбувалося утримання плацдарму на Кринках, і підрозділ постійно зазнавав важких боїв.

- Золотого нам представив командир бригади, - розповідає командир роти Назарій. - Наступного дня мені треба було щось запитати у комбата, а я забув, як його по-батькові. Підійшов, перепитав. Сходу отримав "у фанеру" і одразу відповідь: "Сергійович. А тебе як по-батькові?" Ось так ми ближче познайомилися.

З розповіді Золотого, травень 2024 року:

Операція на лівому березі Дніпра залишить свій слід у підручниках з військової та тактико-спеціальної підготовки, а також увійде в історію. Противник мав перевагу в кількості артилерії, FPV-дронів та розвідувальних БПЛА. Наша логістика була надзвичайно складною через річку Дніпро. Проте ми змогли здійснити десантування на Кринки завдяки мужності та рішучості наших матросів і офіцерів. Я вважаю, що кожен військовослужбовець, який ризикнув і перетнув річку на човні, заслуговує на державну нагороду.

Чи мали бійці на Кринках потребу в присутності командира? Безумовно. Командир — це та особа, яка впевнено керує, віддає накази та контролює хід бою. Якщо немає управлінської руки, то і бойова ефективність знижується.

Коли мене призначили до батальйону, я відчувала великий трепет, адже раніше не мала досвіду спілкування з комбату, а про нього ходили чутки, що його погляд може вразити, - ділиться Людмила, заступник командира батальйону з тилового забезпечення. - Я чекала на нього в КСП. Чула, як у коридорі когось "критикують", і це сталося через те, що хтось знову не виконав своїх обов'язків. Я представилася, ми поговорили.

Спочатку він не був впевнений у доцільності призначення мене на посаду заступника, адже це вимагало високої відповідальності, специфічних навичок і витримки. Однак, коли ми почали спільну роботу, Золотий усвідомив, що я не просто дівчина, яка прагне підвищення, а справжній офіцер з бойовим досвідом і розумінням потреб підрозділів. Це йому сподобалось. Хоча іноді виникали непорозуміння, після їх вирішення я могла відчути, що він задоволений. Спілкуватися з ним було просто: так, він іноді міг підвищити голос, але завжди цінував відкритість і чесність у розмові.

Весь батальйон був обізнаний про суворий характер свого командира. Однак не менше відомою була його справедливість та відвага.

Він чітко формулював завдання та пояснював, як їх реалізувати. Хоча був строгим, поруч з ним відчувалося, що все це має сенс. Це той командир, який не лише віддає накази, але й веде за собою. Наприклад, сідаючи в човен, він особисто підвозив людей, – зазначає Назарій. – Він завжди працював разом з командою. І навчив мене, що офіцер повинен супроводжувати своїх підлеглих на завданнях, спілкуватися з ними не лише в кабінеті, а й на місцях виконання завдань.

Він регулярно телефонував мені: "Привіт, малий, у тебе є п’ять хвилин? Збирайся, вирушаємо разом перевіряти наші позиції". Одного разу він навіть приїхав вночі. Сказав: "Чекай на КСП, я сам піду". Те, що мене вразило, так це те, що він вирушив без "Кропиви" (бойова система управління - УП) і без будь-яких карт, а ще й у темну, хмарну ніч. Проте всі позиції він знайшов, перевірив і повернувся назад.

Хлопці між собою жартували, називаючи свого командира "папа Вовка", тоді як він у відповідь називав їх "махрюками".

- Для мене Золотий - другий батько, наставник, - зізнається Назарій. - Він умів пояснити, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації, як ухвалити гідне рішення. Це була, знаєте, не просто командирська, а батьківська наука.

- З Золотим можна було пройти навіть через найскладніші випробування. Ти відчував, що завжди можеш покластися на нього. Це було як бути частиною команди, - ділиться Людмила.

За своїх Золотий був непохитним, відчував тривогу і важко переносив втрати.

Вова завжди був особливим у своїй сім'ї. Він нечасто відкривав свої емоції, але демонстрував свою любов через вчинки - піклування, квіти та подарунки, - розповідає Марина. - Одного разу, коли він ненадовго завітав додому, йому зателефонували і повідомили про загибель бійця. Обличчя Вови змінилося, і він лише сказав: "Залиште мене наодинці". Він провів всю ніч на вулиці. Коли поранили Назарія, якого він вважав сином, Вова не знаходив собі місця і заспокоївся лише після того, як дізнався, що з ним усе гаразд.

Він завжди знаходив можливість для жарту. Одне з моїх поранень було досить незвичайним. Снаряд потрапив у ногу і вийшов трохи вище паху. Золотий надіслав мені зображення залізних обладунків і пообіцяв знайти коваля, який виготовить мені подібні, адже так я можу залишитися без потомства, - сміється Назарій.

17 лютого 2025 року Володимир Стогній супроводжував команду пілотів батальйону до місця виконання завдання в околицях Константинополя на Донеччині. Після прибуття на локацію, він помітив ворожу техніку - чотири броньовані машини "Тигр".

Комбат підготував групу до контактного бою. Разом з іншим військовослужбовцем Золотий вистрілив з гранатометів АТ-4 та підбив дві бронемашини з десантом, знешкодивши 10-х росіян. Дві інші машини з колони зупинилися і ворог вступив у бій. Попри переважаючі сили противника, група Золотого відбивала атаки. Підбили ще один "Тигр" разом із кулеметником, що вів вогонь по українських бійцях. Командир батальйону з автоматичної зброї знищив трьох ворожих піхотинців та разом із хлопцями перебіг до іншого укриття, де вони продовжили вести стрілецький бій.

Золотий перемістився до сусідньої споруди, де зберігалися боєприпаси, і відкрив вогонь з РПГ-7В по позиціях противника, які перебували в будівлі. В результаті його дій було знищено кулеметника, а решта ворога відступила.

Коли група Золотого поверталася з бою, їхній бронеавтомобіль атакували ворожі FPV з кумулятивними зарядами. Один із них пропалив металеву обшивку бронеавтомобіля. Золотий отримав важкі поранення. Назарій з побратимом евакуювали комбата на стабпункт.

Володимир Стогній відчайдушно боровся за життя, але 5 березня його серце перестало битися.

— Син, наче відчував щось недобре, — згадує Сергій Володимирович. — Невдовзі до цього він затіяв розмову про те, що мені робити, якщо його не стане. Я тоді неабияк розлютився на Володю. А він відповів: "Ти не розумієш, тато, що це за війна. Я й так живу занадто довго. Скільки моїх товаришів загинуло, а я все ще тут".

Невпинно, останнім часом він щоразу повторював: "Я настільки втомлений", - ділиться Марина. - Вова справді прагнув життя. Ми обговорювали наші плани на майбутнє. Проте водночас він усвідомлював, до чого все це може призвести, адже його обставини були зовсім не курортними.

- Після того, як Вова пішов, наше життя, здається, зупинилося, - з гіркими сльозами на очах говорить Марина Вільямівна. - Найжахливіше в тому, що він був основою нашої родини, і тепер жоден з нас не уявляє, як жити без нього.

Перед фінальним виїздом Золотий разом із Назарієм покинули будинок, де зібралася команда. Ніч була ясною та місячною.

Командир зупинився, глянув на небо і раптом запитав: "Ну що, малий, будеш сумувати за мною?" — розповідає Назарій. Я тоді відповів: "Що ви вигадуєте, командире?" Але насправді, я дуже сумую... Постійно уявляю, що він зараз подзвонить і спитає: "Ну що, "махрюк", де ти?" Не знаю, чи є ще десь такі командири, як він. Мені точно не зустрінеться більше нікого схожого.

У моєму телефоні зберігаються номери, які ніколи не наберу. За 11 років війни я втратила безліч друзів, побратимів і кохану людину, але вперше пережила втрату командира, - розповідає Людмила. - Для мене Золотий завжди залишиться справжнім командиром. Надійним і вірним назавжди.

З розповіді Золотого, травень 2024 року:

Кожен повинен усвідомити, що Україна означає для нього. Для одних це рідне село, місто чи область, а для інших – вся країна з кордонами, які були у 1991 році. Кожен має запитати себе, що він зробив для збереження своєї батьківщини. Адже колись дитина виросте і запитає: "Тату, чому у нас відсутня частина держави? Куди вона зникла?"

А батько відповість: "Так, це була війна".

"Чим ти займався під час конфлікту?"

"Я переправився через Тису і втік."

Ну, не стане соромно?

Я мрію про сильну Україну. З усіма землями, областями, Кримом. Якщо ми будемо одним кулаком, якщо будемо об'єднані, так і буде. І тоді Україна стане крутішою, ніж уся Європа та Америка разом узяті".

Відкрита петиція щодо надання звання Героя України (посмертно) старшому лейтенанту Володимиру Стогнію, і кожен підпис дуже важливий.

Аліна Логвиненко, представниця відділу комунікацій 39-ї окремої бригади бойового забезпечення.

Зображення з колекції Володимира Стогнія та його сім'ї.