Володимир Горбулін, який обіймає посаду першого віцепрезидента Національної академії наук України.
Нам уже не обхідно десятки чи навіть сотні ракет, а тисячі.
Російсько-український конфлікт поки що не є війною, яка відноситься до майбутнього. Це радше битва, що відбувається в умовах трансформації. Проте саме цей конфлікт встановлює нові принципи та випробовує інноваційні засоби ведення війни.
У нещодавно виданій книзі Володимира Горбуліна та Валентина Бадрака "Російська війна проти України. Як нарешті розірвати чотирьохсотрічне замкнене коло" здійснено глибокий аналіз подій 2022-2024 років. Автори досліджують можливості, які відкрила для України Велика війна, а також ризики, що можуть загрожувати нашій країні в найближчому майбутньому. На ці теми Укрінформ поспілкувався з академіком, першим віцепрезидентом НАН України та головою Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень Володимиром Горбуліним.
Володимире Павловичу, ми всі стаємо свідками виникнення нової глобальної архітектури, в той час як відбувається суттєве переформатування світового балансу сил. Україна, хоч це може бути не зовсім звично, опинилася в епіцентрі цих змін. Як ви вважаєте, в чому полягає "український феномен" і яке майбутнє ви прогнозуєте для нашої країни?
- Феномен України та українців, його унікальний прояв у здатності до самоорганізації - це те, що нас різко відрізняє від росіян. Ще перед першим Майданом західні аналітики із певним подивом відмічали, що в Україні громадські інститути більш потужні, ніж владні, і в новітньому історичному потоці ця тенденція лише набирала обертів - очевидно, в усе більшому прояві історичного досвіду, можливо сказати, національного генокоду, що почав проявлятися в умовах вже незалежної України. І це на тлі деградації мас у Росії - під усе більшим тиском імперських проявів у владі та при удосконаленні пропагандистських і репресивних конструкцій. Тож найбільшим піком прояву самоорганізації стало стрімке й стихійне формування збройного опору в лютому - березні 2022 року, певною мірою, всупереч нерозвинутим структурам територіальної оборони. Тут влада йшла за самоорганізацією народу, а не навпаки, але спромоглася підхопити ініціативи знизу й сформувати досить потужну систему у вигляді Сил територіальної оборони як окремого роду ЗСУ. Згаданий феномен мав розвиток та прояв і у подальшому - у ході війни: в ініціативності, креативності та автономності українських підрозділів, на відміну від жорстко вертикально підпорядкованих підрозділів противника. Це досі дає змогу утримувати переваги на полі бою у майстерності його ведення - ми маємо сотні чудових ілюстрацій зупинки та рішучого розгрому сил противника, попри його традиційну перевагу в кількості людей, озброєнь та боєприпасів.
На жаль, позитивному погляду у майбутнє заважають деякі моменти щодо війни. Перший - наша об'єктивна залежність, десь відсотків на 90, від підтримки ззовні. Другий - відсутність жорстких покарань за корупцію, яка у воєнний час має прирівнюватися до зради. Третій - занадто повільне просування до суспільної справедливості: у справі захисту держави всі представники суспільства мають рівні обов'язки, але по факту ми бачимо дещо розділене суспільство, і над цим треба працювати. Тил ще не на війні, і тому наші територіальні втрати у 2024 році - це якраз наслідки розділеного суспільства, це - найбільш небезпечний виклик.
Якщо ми зможемо подолати наведені негативи, то зможемо не лише здолати ядерного супротивника, але й на багато років забезпечити баланс військових сил. Адже наш людський феномен також виявляється у швидкому розвитку технологій.
З 24 лютого 2022 року відбулося п'ять самітів НАТО, на яких неодноразово підкреслювалася незмінна підтримка України. Однак, питання щодо широкомасштабного розгортання західної оборонної промисловості для нашої допомоги залишається відкритим. Як ви вважаєте, в умовах, коли Україна прагне до "швидшої перемоги", а західні партнери зосереджуються на "управлінні ризиками ескалації", яким чином можна знайти оптимальне рішення?
- Однозначно у потенціалі військово-технічного співробітництва. Це не тільки потужна й масова інтеграція ОПК України у євроатлантичний оборонно-промисловий простір, а й отримання необхідних технологій, що забезпечать технологічну перевагу на майбутнє. Плюс - прихід західних бізнесів в Україну дасть змогу не тільки повністю перейти на сучасну техніку західного та українсько-західного виробництва, а й стати вже передумовою гарантій безпеки, ще до отримання Україною повного членства в НАТО.
