"Ворожі, але дружні звуки"

Служитель радянської міліції прогулюється вулицею і помічає, що в калюжі валяється п’яний чоловік, який щось бубонить під носом:

Розповідає "Голос Америки" з столиці США...

Поліцейський наближається до нього і ставить вимогу:

- Терміново зупини передачу!

Він не заспокоюється.

Розповідає "Голос Америки" з столиці США...

Тоді міліціонер лягає поруч із п'яним і починає вити:

- Э-э-э, э-э-э!

Імовірно, не кожен молодий українець зможе розгадати сенс цього застарілого жарту. "Ворожі голоси" в Радянському Союзі та зусилля щодо їх придушення залишилися в історії занадто давно.

"Голос Америки", Радіо Свобода та Бі-бі-сі - раніше українці зверталися до цих джерел, прагнучи отримати інформацію про радянську дійсність, яку замовчували офіційні новинні канали.

Здавалося, з розпадом комуністичної імперії на початку 1990-х ця практика назавжди канула в Лету. І навряд чи хтось міг уявити, що в 2020-х зарубіжні ЗМІ знову стануть джерелом непідцезурної інформації щодо стану справ на Батьківщині.

Свобода слова в Україні після 24.02.2022 - річ відносна.

Безумовно, навіть у найгарячіший період жорстокої війни ми не досягли рівня тотальної цензури, властивого радянським часам - у XXI столітті це було б важко реалізувати з технічної точки зору.

Однак поняття військової таємниці залишається в силі, і коли мова йде про наші поразки, українське керівництво інтерпретує його досить широко. Також не зникли непрямі впливи на засоби масової інформації та пропагандистські телемарафони.

Зрештою ніхто не скасовував самоцензуру, до якої нерідко вдаються українські медіа. Навіть якщо у вітчизняного журналіста з'являється інсайдерська інформація з фронту чи Печерських пагорбів, не кожен ризикне нею поділитися - щоб не нашкодити своїй країні чи самому собі.

А закордонні колеги позбавлені подібних побоювань, сумнівів та обмежень. Як наслідок, резонансні українські новини регулярно повертаються в Україну за посередництва західних ЗМІ.

З кінця серпня Forbes інформує українців про складну ситуацію поблизу Покровська. Politico подає свою версію звільнення Дмитра Кулеби. У свою чергу, The Washington Post повідомляє про провал таємних переговорів між Україною та Росією. Минулої осені TIME привернув увагу, описавши "одинокий бій" президента Зеленського.

The New York Times називала операцію в Кринках "самовбивчою" ще наприкінці 2023-го, коли ніхто у нас і не думав критикувати генерала Содоля. А The Economist не лише повідомляв про серйозні розбіжності між Зеленським і Залужним (що заперечував офіційний Київ), а й опублікував статтю тодішнього головкома про неуспіх українського контрнаступу.

Якщо за радянських часів іноземні голоси прицільно мовили на СРСР, то зараз матеріали західних ЗМІ про Україну адресовані західній же аудиторії. Але ознайомити з ними наших співвітчизників неважко.

Для когось із українських медійників це стає своєрідним патичком-рятівничком. Одна річ - оприлюднити незручну інформацію від власного імені, ризикуючи нарватися на звинувачення в "зраді", "підіграванні ворогові" etc. А інша - просто процитувати респектабельне закордонне видання.

Безумовно, не завжди західні джерела отримують довіру - іноді місцева аудиторія виявляє певний скептицизм. Іноді особи з патріотичними поглядами сприймають один і той же матеріал кардинально різними способами. Це яскраво продемонструвало нещодавнє розслідування The Wall Street Journal, яке стосувалося "українського сліду" у справі підриву "Північних потоків".

Дехто розглянув американську публікацію як своєрідну нагороду, що підкреслює українську винахідливість та результативність. Відомий волонтер, військовий та блогер Юрій Касьянов зазначив:

"Історія, яку розповів The Wall Street Journal про диверсії на "Північних потоках", абсолютно правдоподібна. Саме так і робляться великі справи: п'янка, ідея, ініціатива, і чорт там як ти потім когось зупиниш... бо немає сотень бюрократів, тонни наказів, витоку інформації та зради".

А хтось розцінив цей же матеріал WSJ як безглузду інсинуацію та спробу скомпрометувати нас в очах колективного Заходу. Сувору відповідь заокеанським наклепникам дав голова аналітичного центру "Стратегія ХХІ" Михайло Гончар:

Подальше "дослідження" українського сліду все більше викликає у мене асоціації з "кольчугагейтом" 2002 року, коли Україна опинилася під ударом через звинувачення у нібито таємному постачанні радіотехнічних станцій "Кольчуга" режиму Саддама Хусейна. Хоча "Кольчуг" так і не було знайдено, все подавалося як беззаперечний факт, внаслідок чого Україна потрапила в політичну ізоляцію.

Хоча українське суспільство може по-різному реагувати на гучні публікації з-за кордону, для офіційного Києва ситуація виглядає більш чіткою. Схвальні відгуки про наше військово-політичне керівництво вже належать до минулого – натомість на Заході все частіше звучать скептичні та критичні оцінки.

Неконтрольовані західні висловлювання стали для української влади майже таким же серйозним викликом, як це було для радянського Політбюро. Однак, на відміну від СРСР, Україна не має змоги ані заглушити ці голоси, ані оголосити їх "ворожими". Неприємна інформація розповсюджується через медіа союзницьких країн, і формально ці висловлювання слід вважати дружніми.

Нейтралізувати іноземні медіа можна лише за однієї умови: якщо український народ буде довіряти західним журналістам менше, ніж своїм власним лідерам. Для досягнення цієї мети використовуються три ключові аргументи:

Вдавання до цих аргументів корелює зі станом справ на фронті. Що важче Україні, що сильніше бажане розходиться з дійсністю, що більше роздратування викликає американський і європейський скепсис, то затребуванішою стає дискредитація західних медіа.

Звісно, теоретично існує й інше, альтернативне вирішення проблеми.

Для того щоб українці мали більше довіри до своїх лідерів, ніж до західних медіа, важливо не лише ставити під сумнів авторитет The New York Times чи The Wall Street Journal, а й працювати над зміцненням довіри до представників влади, які проживають на Печерських пагорбах. Необхідно переосмислити відносини між урядом та суспільством, а також забезпечити більшу чесність і відкритість у спілкуванні з громадянами.

Проте, мабуть, це не той маршрут, яким ми маємо йти.