Я з Грузії, але, якщо буде потрібно, готовий віддати своє життя за Україну, - Георгій Ґонґадзе.
Щорічно 16 вересня вшановують пам'ять українського журналіста, радіо- і телеведучого, кінорежисера грузинсько-українського походження засновника "Української правди" Георгія Ґонґадзе, викраденого і вбитого у вересні 2000 року.
Засновник "Української правди", першого в Україні інтернет-ресурсу, став втіленням боротьби за правду, справедливість і свободу висловлювання. Його принципова журналістика та трагічна смерть стали поштовхом до демократичних перетворень та сприяли формуванню активного громадянського суспільства в постколоніальний період України. Георгію Ґонґадзе посмертно було присвоєно звання Героя України.
Дізнайтеся, ким був Георгій, які ідеали він підтримував і як його діяльність вплинула на революційні події та історичні зміни в Україні, які ми відчуваємо й сьогодні, в цьому матеріалі.
Цей матеріал створено в рамках Тижня пам'яті Георгія, ініційованого Премією імені Ґонґадзе.
Батьком Георгія був Руслан Ґонґадзе, який здобув популярність як режисер-документаліст у Грузії та став одним із засновників Гельсінської групи. Перед розпадом Радянського Союзу він став на чолі політичної партії "Народний Фронт. Вільна Грузія". Георгій активно співпрацював із батьком, відповідаючи за інформаційну стратегію партії.
Наприкінці 80-х років Георгій їздив країнами колишнього Радянського Союзу, представляючи вільну Грузію на з'їздах політичних сил, які виступали за незалежність своїх країн.
Після декількох років керівництва Звіада Гамсахурдії, першого президента Грузії, батька Георгія Руслана Ґонґадзе, який був колишнім соратником президента і депутатом у першому незалежному парламенті країни, оголосили "ворогом народу".
Георгій поїхав до Грузії, щоб допомогти своєму батькові. Він став частиною Тбіліського повстання, працюючи медбратом. Під час свого перебування в Тбілісі він розпочав зйомки свого першого документального фільму під назвою "Біль землі моєї", монтаж якого він закінчив уже в Україні.
Фрагмент фільму "Тіні війни" за участю українських добровольців
"Мій син на той час жив у Львові. Раптом стукіт у двері. Я злякалася, тому що можна було чекати чого завгодно. На порозі стоїть мій син в білому маскхалаті і з автоматом. Говорить: "Мамо, я приїхав захищати честь та ім'я мого батька. Я на грузина руку не підніму. Я буду санітаром"", - розповідала мати, Леся Ґонґадзе.
У літні місяці 1993 року, коли грузини боролися за свою територію в Абхазії проти російських загарбників, Георгій вирушив на батьківщину, щоб створити документальний фільм про внесок українських добровольців у цю визвольну боротьбу Грузії. Його друга документальна робота, що отримала назву "Тіні війни", була продюсована його майбутньою дружиною Мирославою Ґонґадзе.
Цей документ походить з періоду гібридної війни Росії проти Грузії, коли Москва підтримувала абхазьких сепаратистів у своїх спробах дестабілізувати ситуацію в Грузії з метою отримання контролю над цим регіоном. У листі №19, датованому 19 вересня 1993 року, Міністерство оборони Республіки Грузія звертається до керівництва Тбіліського аеропорту з проханням сприяти у перельоті журналіста Георгія Ґонґадзе до абхазької столиці Сухумі.
Повернувся до Тбілісі Георгій останнім евакуаційним літаком із Сухумі. Документуючи в 1993 році російське вторгнення в Абхазію, Георгій отримав поранення - два десятки осколків та множинні переломи кінцівок.
"Коли його привезли додому весь у бинтах, я втратила свідомість. Лікарі виявили на його тілі 26 поранень", - розповідала мати, згадуючи про той страшний момент.
Сьогодні молоде покоління українських журналістів документує військові злочини Росії та агресивні дії проти України. У свою чергу, грузинські добровольці активно беруть участь у захисті України, входячи до складу Грузинського легіону.
Георгій вболівав не лише за українську журналістику, а й за культуру та державність. У 1989 році Георгій Ґонґадзе взяв участь у Пісенному фестивалі "Червона рута".
"Акторка Лідія Данильчук розгорнула на стадіоні синьо-жовтий прапор і до неї кинулась міліція. Але львів'яни їх відтягнули. Розбиті голови мали Тарас Чубай і Георгій Ґонґадзе, це сталося під час потасовки з міліцією. Фестиваль "Червона рута" - це було потужно в плані атмосфери і нашого співжиття.
Ми відчули певну незалежність, що залежить виключно від нас, а не від інших. Ніхто не міг нам завадити. Георгій Гонгадзе прибув до Львова з перев'язаною головою. Ми вийшли з потяга в Чернівцях і направилися в центр Львова, на площу, де планували встановити пам'ятник Шевченкові. Там відбувся спонтанний мітинг", - згадував український журналіст Юрій Волощак.
На відеокадрах Богдана Леко 21 вересня 1989 року Георгій Ґонґадзе як прапороносець Студентського Братства в Чернівцях під час проведення "Червоної рути" читає вірш Тараса Шевченка "Заповіт".
Кадри Богдана Леко у сюжеті Чернівецького телебачення.
"І ось одного разу мене запросили на установчий з'їзд Народного Руху України у Києві. Там я познайомився з українською молоддю, а незабаром потрапив до Чернівців на перший фестиваль української пісні "Червона рута", де в мене прокинулося дивне почуття - я зрозумів, що жити не можу без цієї землі", - розповідав Георгій Ґонґадзе
Влітку 1992 року, маючи на меті інформувати українців про події в Грузії та сприяти поширенню грузинської культури, Георгій заснував Центр грузинської культури "Багратіоні". Під час процесу реєстрації цього центру він зустрів юристку Мирославу Петришин, яка підтримала його ініціативу і стала співзасновницею Центру, а також його партнеркою у майбутніх проєктах.
Разом вони вирушають до Тбілісі, де підписують угоду з місцевим інформаційним агентством і пишуть статті про ситуацію в Грузії для першого незалежного видання у Львові "Пост-Поступ".
Невдовзі Георгій та Мирослава, разом з колегами, заснували телестудію "Центр Європи". Вони продюсували програму "Монітор", ведучим якої був Георгій. У 1995 році Мирослава і Георгій узяли шлюб і в тому ж році переїхали до Києва. У столиці вони продовжили займатися журналістикою: Мирослава приєдналася до новинної служби "ММЦ-Інтерньюз", а Георгій працював в економічному тижневику.
Георгій був природженою зіркою телебачення, харизматичним і привабливим. Гія жив із пристрастю, ніби поспішав використати кожен день на повну.
"У нашому домі завжди були музиканти, філософи, художники та письменники, серед яких багато вже стали відомими особистостями. Я купувала капусту та інші недорогі продукти на ринку, збирала яблука з саду і готувала салати. Щоночі у нас відбувалося безкінечне застілля, адже в нашій хаті завжди було багато людей. Мама Гії регулярно надсилала нам з Грузії ящики з вином та коньяком, які використовувалися для обміну." - поділилася спогадами Мирослава Ґонґадзе.
"Я хочу жити вільно, не ховатися, хочу платити податки, хочу, щоб мене не обдирали, хочу, щоб мене поважали. Сьогоднішня влада цього не робить, і я вважаю, що саме тому її треба змінити", - Ґонґадзе
Перше знайомство Георгія Ґонґадзе з Леонідом Кучмою, другим президентом України, відбулося в рамках його журналістської діяльності. Ґонґадзе працював над кількома проектами, серед яких була інформаційно-аналітична програма "Вікна+", що транслювалася на регіональному телебаченні. У одній з програм Георгій підготував ризикований репортаж, присвячений оточенню Кучми — людям, яких президент привіз із Дніпра (тоді Дніпропетровська) та призначив на важливі державні посади.
"У неділю вранці ми отримали дзвінок з телеканалу, де лунали крики. Гії оголосили дисциплінарне стягнення, і відтоді ретельно перевіряли всі його програми перед виходом в ефір," - повідомила Мирослава Ґонґадзе.
У 1997 році Георгій заснував "Центр журналістських розслідувань" і розпочав співпрацю з радіостанцією "Континент", де вів власну програму. Він також регулярно з'являвся в передачі "Епіцентр", завжди ставлячи провокаційні запитання під час ефіру. Георгій не вагався піднімати важливі теми, такі як проблеми суспільства, корупційні скандали та некомпетентність влади, звертаючись до представників уряду, включаючи Леоніда Кучму.
"Він мав потенціал стати політиком, адже це захоплювало його. Він регулярно висловлював свої думки щодо подій і завжди мав унікальну точку зору на ситуацію," - зазначив Вахтанґ Кіпіані.
"Життєва позиція Георгія Ґонґадзе різко відрізнялася від егоїстичних прагнень багатьох його колег, як у його час, так і в наступних поколіннях. Це служіння, яке Гія уявляв, неодноразово ставило його в складні ситуації та викликало серйозні конфлікти", - розповідав Євген Глібовицький.
"Юрій Макаров зазначав, що Георгій в значній мірі став захисником української журналістики."
Корупція існує і існувала в усіх країнах, незалежно від їхньої політичної системи. <...> Проте, ми зобов'язані вжити всіх необхідних заходів, щоб ці межі були якомога більш обмеженими.
У 1999 році президент Кучма здійснив офіційний візит до Вашингтона. У цей час журналісти Георгій Ґонґадзе, Олена Притула та Сергій Шолох також відправилися до Сполучених Штатів. Гія вирішив внести свої пропозиції щодо візиту: він підготував листа, в якому порушувалася проблема обмеження свободи слова в Україні, і цей документ підписали більше ста українських журналістів. Його метою було доставити цей лист до столиці США.
"Ми всі відмовляли його. Пам'ятаю, як сперечалися в машині, а він рознервувався, вийшов і грюкнув дверима - "бо ми не розуміємо". Полетів, нікого не послухався", - розповідала дружина Мирослава Ґонґадзе.
Саме в Сполучених Штатах Георгій отримав натхнення для створення інтернет-видання, яке покликане донести до світу правду про Україну. У той же час він зіткнувся з першими погрозами, які надійшли від людей, близьких до президента Кучми.
Повернувшись в Україну, Георгій Ґонґадзе спільно з Оленою Притулою заснували видання під назвою "Українська правда".
Георгій був одним із парламентських журналістів, які висвітлювали події в сесійній залі Верховної Ради та в кулуарах. Він писав адресу сайту "Української правди" на клаптиках паперу і роздавав у Верховній Раді. Він боровся за кожного свого читача, на початку їх було всього 150-200 на день.
Георгій невпинно прагнув нових шансів, брав в борг кошти і повертав їх, оскільки "Українська правда" не приносила доходу. Тим не менше, ім'я Ґонґадзе вже за життя перетворилося на впізнаваний бренд.
"Всі ті, хто через цензуру не могли опублікувати свої матеріали на телебаченні чи в друкованих виданнях, почали приходити до нас. Це було дивно, адже люди усвідомлювали, що ми не зможемо запропонувати їм гонорар. Але для них важливо було висловити правду", – пригадує Олена Притула, співзасновниця "Української правди".
"Настав час кардинально змінити ситуацію, яка склалася. Так продовжуватися не може, оскільки я зараз думаю не тільки про власні інтереси, а й про нашу країну. Я, з Божою допомогою, готовий пожертвувати своєю молодістю і навіть життям заради незалежності," - заявив Ґонґадзе.
Георгій Ґонґадзе мав унікальний підхід до журналістики, який значно відрізнявся від того, як часто в ті часи сприймалася ця професія.
"Гія підходив до своєї роботи так, що журналіст не просто фіксує факти. Він сприймав журналістику як важливу місію," - зазначає Сергій Рахманін.
Така життєва позиція Ґонґадзе різко контрастувала з самоцентричними мотиваціями багатьох його колег що того часу, що наступних поколінь.
Друг родини Ґонґадзе, Євген Глібовицький, наголошував на тому, що шлях Георгія часто супроводжувався фінансовими труднощами та серйозними конфліктами. Проте ці труднощі лише загартовували його рішучість, сприяючи зростанню його відданості справі та відкриттю нових форматів журналістики для себе та своєї аудиторії.
Ґонґадзе став символом того, як журналістика може гармонійно поєднуватися з відданим служінням суспільству. Його підхід до медіа є натхненням для багатьох сучасних журналістів, які, подібно до нього, переконані, що журналістика має потенціал стати рушійною силою змін у суспільстві.
Вже з червня 2000 року Георгій починає усвідомлювати, що за ним ведеться спостереження. Працівники міліції активно допитують його колег та близьких. У липні "Українська правда" публікує відкритий лист, в якому Георгій звертається до тодішнього генерального прокурора України Михайла Потебенька з вимогою дати пояснення щодо факту стеження.
"Я пишу Вам з проханням вжити заходів для припинення беззаконня та захистити мене від морального тиску, а також виявити і покарати осіб, які причетні до його організації", - зазначено у листі, датованому 14 липня 2000 року.
Ґонґадзе не раз висловлював думку, що, на його переконання, стеження було організовано правоохоронними органами. Георгій вірив, що розголос і публічність здатні змінити ситуацію на краще.
Незалежно від того, коли це станеться, настане момент, коли ми залишимо цей світ. <...> Лише прізвище залишиться. А наші діти та нащадки продовжать існування, відвідуючи наші могили, вдивляючись у надгробки і розмірковуючи: "Чи дійсно ці люди, що жили до нас, були такими, якими хотіли себе показати? Чи вклали вони всі зусилля для того, щоб ми могли жити щасливо?"
16 вересня 2000 року журналіст безслідно зникає.
Зникнення та вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе у 2000 році залишило значний слід в новітній історії України, ставши однією з найгучніших та найобговорюваніших подій.
Відразу після зникнення дружина Георгія Мирослава подає заяву до міліції та разом із колегами починає кампанію "Знайдіть журналіста Ґонґадзе! Влада повинна виконати свої обіцянки!". Акція шириться містами України.
На фото - перша згадка про зникнення Георгія в польській газеті. Автори вказували, що Георгій був опозиційним журналістом і закликали знайти Ґонґадзе.
Ще за півтора місяця жителі містечка Тараща Київської області знаходять невідомий обезголовлений труп у лісі. У квітні 2001 року за результатами остаточної експертизи ДНК слідчі головного офісу ФБР у Вашингтоні підтверджують, що тіло, знайдене в Таращі під Києвом, належить Георгію Ґонґадзе.
Справа Ґонґадзе стала важливим імпульсом для українського суспільства. Невтручання влади призвело до хвилі масових протестів, відомих під назвою "Україна без Кучми". Учасники акцій вимагали відставки президента, якого підозрювали у причетності до злочину проти журналіста.
Це стала перша велика демонстрація в сучасній історії України. Причиною її виникнення стало вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе. Спершу на вулиці вийшло 20 тисяч осіб, потім їхня кількість зросла до 50 тисяч, а згодом чисельність протестувальників досягала 100 тисяч. Варто зазначити, що до акцій долучалися люди, які, можливо, навіть не знали, хто такий Ґонґадзе.
Внаслідок подій, що відбулися, відставки зазнали не лише Кравченко та Деркач — керівники МВС і СБУ, але й було остаточно поховано реалізацію референдуму 2000 року, ініційованого Леонідом Кучмою, який міг перетворити Україну на авторитарний режим. Хоча основною вимогою протестувальників була відставка президента, що насправді означало потребу в зміні системи, ця вимога так і залишилася невиконаною. Як наслідок, соціальні напруження не зникли і проявилися з новою силою вже у 2004 році під час Помаранчевої революції, — поділився своїми думками один з організаторів акцій протесту Володимир Чемерис у інтерв'ю газеті "День" у 2017 році.
Культурна спільнота також відреагувала на події, створивши музичний маніфест. Місько Барбара, Роман Чайка та Юрко Чопик об’єднали свої зусилля для написання пісні "Спитай!".
"Запитай у тих, хто пішов з життя, чи уявляли вони таку націю. Поспілкуйся з молодим поколінням, чи захоче воно залишитися в такій державі. Дізнайся у військовослужбовця, кому була дана його клятва. Постав питання президенту про те, коли він востаннє виголошував правду. <...> Запитай у президента, запитай у власному серці. Питання залишаються."
Справа Ґонґадзе стала символом боротьби за свободу слова та справедливість в Україні. Вона змінила політичний ландшафт країни, загострила питання про права людини, свободу преси та відповідальність влади перед суспільством.
23 серпня 2005 року вже наступний президент Віктор Ющенко нагородив Ґонґадзе званням Герой України посмертно.
Мирослава Ґонґадзе витратила два десятиліття на те, щоб домогтися справедливості та покарання для тих, хто винен у вбивстві її чоловіка Георгія. У вересні 2005 року вона здобула перемогу в справі, що розглядалася Європейським Судом з прав людини. 15 березня 2008 року український суд виніс вироки колишнім працівникам міліції за вбивство Георгія: Миколу Протасова засудили до 13 років ув'язнення (він помер у тюрмі), а Валерія Костенка та Олександра Поповича отримали по 12 років позбавлення волі.
Справа Георгія Ґонґадзе справила значний вплив на українську історію. Ця трагедія стала імпульсом для підвищення громадянської активності, що в подальшому призвело до Помаранчевої революції та інших протестів на підтримку демократичних перетворень.
Георгій Ґонґадзе знайшов свій останній спочинок 22 березня 2016 року на території церкви Святого Миколая Набережного в Подолі, Київ. Він став не лише уособленням боротьби з авторитарним режимом, а й важливим символом початку демократичних перетворень в Україні та розвитку громадянського суспільства.
Георгій Ґонґадзе - це журналіст, який, не бажаючи такої долі, став символом безвідповідальної держави, що вбиває, своїм життям і трагічною смертю. Ясно, що Ґонґадзе був убитий представниками держави. Він ніколи не вписувався в образ ікони української журналістики, не відповідав класичному уявленню про героя. Проте його небайдужість була безмежною. Він прагнув знати все і боротися за справедливість, яку безперервно шукав, - підкреслює Вахтанґ Кіпіані.
"Хоча я, можливо, не є видатним експертом, я все ж сподіваюся, що моя думка знайде відгук у тих, хто наразі розмірковує про своє життя та майбутнє своєї країни," - Георгій Ґонґадзе (1969-2000).
Автори: Команда Премії імені Ґонґадзе
Премія Георгія Ґонґадзе є спеціальною нагородою та платформою для підтримки незалежних журналістів, створеною Українським ПЕН у співпраці з родичами Ґонґадзе, Києво-Могилянською Бізнес-Школою та виданням "Українська правда". Ця нагорода присуджується щорічно 21 травня, на день народження Георгія Ґонґадзе.
