"Ніколи раніше я не переживала такої глибокої ненависті, як від російських охоронців у Таганрозі", - зізнається 72-річна медичний працівник "Азову", розповідаючи про Маріуполь, ув'язнення і службу після звільнення.

Початок 1980-х років, Київ - війна в Афганістані.

28-річна медсестра Тетяна Теплюк від нудьги і невдоволення життям підписала контракт зі Збройними силами СРСР і поїхала в Афганістан. До того її нічого не пов'язувало з військом, а про війну вона знала лише з радянської літератури.

У мене були досить романтичні уявлення про військову службу. Однак під час перебування в Афганістані моє сприйняття кардинально змінилося. Я втратила віру в офіцерів, адже більшість з них виявилися людьми, які зловживають алкоголем.

Дратувала дідівщина між солдатами. Дуже швидко я усвідомила, яку шкоду ми несемо місцевому населенню: танки їздили по селах, все спотворювали", - розповідає УП Тетяна.

Протягом півтора року вона виконувала обов'язки операційної медсестри в військовій поліклініці, час від часу чергуючи в медичному загоні десантників. Після цього вона повернулася в Україну і вирішила більше не брати участь в армійських пригодах.

Весна 2015 року, маршрут Київ - Маріуполь.

62-річна Тетяна Теплюк долучається до "Азову" і переїжджає в Маріуполь. Бажання повернутися до військової медицини з'явилося в неї одразу після Революції гідності, де вона волонтерила в медпунктах, і початку російського вторгнення. Але жінка хвилювалася, що військові відмовлять їй через вік.

В "Азов" Тетяну запросив похресник, тому вона отримала позивний "Хрещена".

Сім років жінка лікувала військових у маріупольському гарнізоні.

Офіційно я була цивільною особою на контракті в нашій військовій частині. Моя мобілізація відбулася в середині березня 2022 року. Командир Єрмолай підійшов до мене і сказав: "Вітаю вас, Хрещена, тепер ви солдат", - розповідає вона в інтерв'ю УП.

Молодша сержантка Тетяна Теплюк розповіла "Українській правді", як зустрічала велику війну в Маріуполі, "кочувала" підвалами в оточеному місті й не дозволяла собі зневіри, попри російські атаки на "Азовсталі", що пережила в полоні - в Оленівці і Таганрозі, та чому боялася, що ВЛК визнає її непридатною до служби після визволення.

Наступним йде цитата Хрещеної.

Цьогоріч Тетяна Теплюк увійшла до списку "УП100. Сила жінок".

"Українська правда" заснувала премію, щоби відзначити жінок, які в умовах великої війни захищають Україну на фронті, створюють можливості для бізнесу і громадського сектору, розвивають культуру, спорт, науку й креативні індустрії.

Церемонія вшанування жінок-лідерок відбудеться 25 березня у Національній філармонії України. Дізнатися більше про програму події та придбати квитки можна за наданим посиланням.

У перший тиждень великої війни ми, представники "Азову" – УП, розташовувалися в нашому гарнізоні, відомому як "Школа", але після російського обстрілу він знищився вогнем. Тож ми були змушені переселитися до металургійного технікуму, який знаходився неподалік від "Азовсталі".

Я працювала з бійцями, які мали легкі травми та незначні опіки. Важко поранених парамедики евакуювали з поля бою, надавали їм допомогу та транспортували до "Азовсталі", де розташовувався госпіталь "Залізяка".

Найглибше в пам'яті залишилися зміни в навколишньому ландшафті: будинки навколо наших позицій згоряли, а земля перетворювалася на поле глибоких кратерів від вибухів бомб, снарядів і ракет. Російські війська атакували нас з усіх можливих напрямків: з повітря, з танків, з артилерії, навіть з кораблів, що діяли з Азовського моря.

Одного разу, коли я навчалася в технікумі, я вийшла з кімнати, і раптом над головою пролетів снаряд, який вибухнув у кінці коридору. Хоча мене не зачепило, нашого героя це сильно травмувало. В повітрі панував жахливий дим, а звідти доносився страшний крик: "Допоможіть"... На жаль, поранений солдат згодом помер.

Дуже швидко почався голод. Мене вражали голодні очі молодих людей, особливо хлопців. Їм потрібно було відновлювати сили після завдань або патрулювання, але їжі майже не було - по маленькому пластиковому стаканчику каші і все.

Із водою теж були проблеми. Ми її дуже економили і берегли, бо за неї люди гинули. Бувало таке, що наші виїжджали шукати воду, а росіяни підбивали машину.

Мене вражало спостерігати, як важко переживають цивільні. Іноді в їхніх очах можна було помітити мовчазний осуд, наче ми, військові, відповідальні за їхні муки, хоча війна почалася не з нашої вини. Ми намагалися допомогти їм, ділячись водою, їжею та медикаментами.

Іноді громадяни зверталися з проханням про дефіцитні медикаменти, такі як інсулін. Хоча у нас не було цих ліків, наші бійці завжди докладали зусиль, щоб знайти їх у аптеках чи магазинах. Після виконання завдань вони регулярно приносили додому різноманітні медикаменти.

Приблизно в середині квітня російські війська наблизилися до нашого технікуму, і ми вирішили переміститися на "Азовсталь". Нас перевезли вночі, коли навколо панувала повна темрява, і обстріли ненадовго вщухли. Проте дрони, ці неприємні істоти, невпинно кружляли над нами.

Нам вдалося зібрати практично всі наші медикаменти на "Азовсталі". Ми передавали на "Залізяку" перев'язувальні засоби та антибіотики, але це було зовсім мало — крапля в океані.

На "Азовсталі" всі бункери були зв'язані підземними переходами. Ми весь час перебували під землею.

У нас була електрика, тож ми могли підігрівати воду в чайнику. Їжу готували на саморобних "пальниках": наливали антисептики в баночку, підпалювали їх, і так варили каші, а також випікали хлібці. Переважно готували пшеничну, вівсяну та ячну каші. У нас також залишилися невеличкі запаси сиру та якогось сала.

Спочатку ми мали продуктові склади під назвами "Магазин 10" та "Магазин 20", в яких функціонували спільні кухні. Однак, ці місця були зруйновані внаслідок обстрілів. В результаті, люди почали створювати маленькі кухні у підвалах своїх будинків. Деякі сміливці наважувалися повертатися до магазинів "10" і "20", щоб викопувати з-під руїн продукти і знаходити їжу, як тільки могли.

На "Азовсталі" я сподівалася на чудо. Жодного разу не піддавалася відчаю чи розпачу. Рідним я запевняла, що зі мною все гаразд. Відгородилася від усього і зосередилася на своїх обов'язках. Знайшла на заводі кактус і трохи поливала його. Мене дуже турбувало, що ми підемо, а він залишиться і загине.

Хоча було зрозуміло, що наші можливості вичерпані, я все ж вірила, що знайдеться вихід. Бійці підходили до мене, заглядали в очі й питали: "Хрещена, що нас чекає далі?". Я брала їх за руку і запевняла, що все налагодиться, що наші командири знайдуть рішення. Я спостерігала, як їхні обличчя заспокоюються.

16 травня 2022 року командування повідомило про те, що ми переходимо в так званий "почесний полон", і нас повинні звільнити протягом 4-5 місяців. Нам було сказано, що ми більше не зобов’язані зберігати військові таємниці, і можемо відкрито говорити про своє життя та діяльність, оскільки обман лише провокуватиме агресію.

16 травня евакуювали тяжко поранених. Наступного дня я вирушила на вулицю. Сонце світило, а трава була яскраво-зеленою. Мій настрій був доволі позитивним, і я сподівалася, що хтось із нас обов'язково виживе, а, можливо, навіть всі.

Ознайомтеся також з: "Вихід з "Азовсталі" охрестили евакуацією. Мене на два роки "евакуювали" в російську тюрму". Розповідь 23-річного бійця, який був визволений з полону.

Після того, як я залишила "Азовсталь", мене утримували в полоні в Оленівці протягом чотирьох місяців. Жінок розміщували в дисциплінарному ізоляторі, віддаленому від бараків, де перебували чоловіки. Надзираючі стверджували, що українські військові можуть нас "знищити". У них були свої уявлення про це. Ми добре усвідомлювали, що доводити, що наші хлопці ніколи не заподіють нам шкоди, не має сенсу.

Обставини в колонії для оленів були вкрай поганими. Я опинилася в камері номер 6, розміром приблизно 3 на 3 метри, яку російські в'язні називають "одиночною". Третина приміщення була відділена для санвузла. Протягом чотирьох місяців у нас в камері перебувало від 6 до 11 жінок одночасно.

Лягали спати на тумбочках (в'язничне ліжко - УП), на підлозі або навіть на невеликому столику. Миші безперервно металися над головами. З санвузла доносився жахливий запах, каналізація забивалася протягом дня, і все стікало по коридору.

Нас годували так, щоб ми тільки не загинули: маленька порція рідкої каші на сніданок, супчик і якась каша на обід, а на вечерю - каша з рибою. "Вечірня" каша була для мене неприйнятною, адже риба в ній була зіпсована і мала неприємний запах. Один раз спробувала, і більше не наважилася. В Оленівці я втратила 30 кілограмів.

Тільки хлопців піддавали катуванням. Жінок ж запрошували для допитів в якості свідків "злодійств азовців". Хлопців примушували визнавати провини, а нас - обмовляти їх. Питання були настільки абсурдними, що це важко було сприйняти.

Ось кілька варіантів перефразованого тексту: 1. "Чи помічали, як бійці Азову встановлювали вибухові пристрої біля Драмтеатру?" 2. "Чи знаєте, що азовці вели вогонь по пологовому будинку з танка?" 3. "Чи чули ви про випадок, коли азовці зґвалтували вагітну жінку, вбили її і залишили на тілі свастику?" 4. "Чи спостерігали, як азовці розстрілювали мирних жителів на вулицях Маріуполя або катували полонених?" Ці варіанти зберігають основний зміст, але формулюються по-іншому.

Безумовно, ми відповіли негативно. У моєму випадку росіяни просто фіксували це.

Тієї ночі, коли росіяни здійснили теракт у колонії, ми почули вибух. Проте бараки були приблизно за 300 метрів від нас, тому спочатку здалося, що десь неподалік стався обстріл. Ми вже не раз чули подібні звуки. Однак охоронці почали панікувати, вигукуючи, що розстріляють нас, якщо почують хоч найменший шум, хоча ми навіть не видавали жодних звуків.

Охоронці мали уявлення про події, що там сталися. Саме тоді відбувалася зміна осіб, відповідальних за катування наших хлопців. Я переконана, що вони активно долучилися до замінування цього бараку. Це були вірні підлеглі керівника Оленівської колонії, якого нещодавно усунули.

Читайте також: "Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців

27 вересня 2022 року я переїхала до Таганрога. Пізніше ми з дівчатами обговорювали відмінності між Оленівкою та Таганрогом. У Оленівці умови життя були справді важкими, але в емоційному плані там було набагато легше, ніж у Таганрозі.

У Таганрозі досить комфортні умови проживання: велика відремонтована кімната, де ми жили лише втрьох, з сучасним туалетом, умивальником і можливістю відвідувати баню один раз на тиждень.

Їжа трохи краща, ніж в Оленівці. Але все залежало від того, хто її роздавав. Були такі падлюки, які ледь розмазували кашу по тарілці. Часто крупа просто була залита гарячою водою. Наприклад, манка навіть не встигала схопитися.

В моральному плані на нас дуже тиснули. В Оленівці наглядачами були тільки чоловіки, а в Таганрозі - жінки. Який це жорстокий народ, які жалюгідні ці жінки. Я ніколи раніше не відчувала такої сильної ненависті, яку вони мали до нас. Боялася, що це почуття мене вб'є.

Нам могли зробити боляче фізично, коли визивали на перевірки. Двічі на день ми мали вибігти в коридор, стати під стіну, широко розставити ноги. Нам вивертали руки, оглядали, шукали якісь предмети.

Завжди вимагали, щоб ноги ставили ще ширше. Підходила безглузда наглядачка і сильно била по нозі. Я падала. Розуміла, що краще впасти, ніж дозволити їй порвати мені зв'язки. Після кількох падінь вони перестали мене "достроково" штовхати. А дівчата плакали. Вони намагалися втриматися на ногах. У них були сині щиколотки та гомілки, бо на кожній перевірці отримували удари по одній з ніг.

Щодня наглядачі вмикали свою безглузду російську музику. Вони крутять пісні про червону армію, усі види російських військ, та жахливі сучасні хіти: Лепса, Газманова, "ДНРівські" пісеньки, які оспівують страждання цього "чудового краю з чорним золотом" від України. Усе це лунало на повну потужність протягом цілого дня. Вони усвідомлювали, що цим завдають нам муки. Тиша в такі моменти була справжнім благословенням.

Разів п'ять на день вмикали гімн Росії. Ми мали стати під стінку і співати так голосно, щоб вони чули. Мусили вивчити той клятий гімн і співати, але десь паралельно в голові прокручувався і гімн України.

Зараз, коли лунає наш гімн, я з радістю долучаюсь до співу, хоча абсолютно не маю хисту до музики.

Ознайомтеся також з матеріалом: "Хохли, ми вже втомилися вас бити". Боїць з Азову "Южний" розповідає про два роки страждань у Таганрозі, про жартівливий настрій полонених і свою унікальну систему адаптації до складних умов.

Я повернулася в Україну 31 грудня 2022 року. Напередодні, близько 5-ї години ранку, перед підйомом, відкрилося "віконце-кормушка", і наглядачка голосно вигукнула: "Теплюк, збирайся, виходь з речами".

Зібрала свої речі, вдягнула черевики, бушлат, вийшла в коридор. Бачу, що з сусідніх камер виходять іще троє дівчаток, у тому числі моя посестра - Ірочка "Валькірія". Вони стали поряд.

Я раптом усвідомила, що залишила свої капці в кімнаті. Пояснюю це наглядачці, а вона відповідає: "Не переживай, тобі там видадуть білі".

Ми змінилися в наш одяг, повернувши росіянам їхній. Нас замкнули в одній з камер на більше ніж півдня. Дівчата були щасливі, вважаючи це обміном. Але я не відчував підйому. Потім нас почали викликати по одному і знову одягали в робочу форму. Ми знову опинилися в своїх камерах.

У той момент я усвідомила, що завтра вранці все це знову трапиться, але вже не буде можливості повернутися назад. І дійсно, так і сталося.

Уранці 31 грудня нас швидко перевдягли, закрили очі та зв'язали руки. Потім нас закинули в вантажівки і повезли. Дорога тривала близько години-півтори. Коли ми прибули, я зрозуміла, що ми на аеродромі, за звуками літакових двигунів.

Ми тривалий час залишалися там з заплющеними очима та зв’язаними руками, одягнені дуже легко. Я вже думала, що замерзну. Потім один з охоронців велів нам присісти, і я була йому щиро вдячна, адже це допомогло трохи зігрітися. Ми присіли, а згодом нас посадили в літак – на холодну металеву підлогу. І ось, ми злетіли.

Було дуже незручно і боляче сидіти, але хотілося все стерпіти, бо я розуміла, що це обмін. Коли сів літак, нас пересадили в автобус. Десь серед дороги нам розв'язали очі, зняли мотузки з рук, але наказали не дивитися у вікно. Але як же не дивитися? Голова опущена, але все одно зириш.

Нас довезли до межі. Ми її перетнули. Це було відчуття неймовірного, безмежного щастя, яке стало ще яскравішим, коли Валькірії повернули Адольфову собаку.

В полоні у неї забрали пса і подарували Кадирову. Вона дуже журилася. А після повернення в Україну їй повернули Адольфа, але змусили записати відео з подякою Кадирову, Росії і російському уряду.

Коли я зустріла Ірочку з Адольфом на кордоні, це стало для мене справжнім сюрпризом. Момент видався як новорічне чудо. Мій пес одразу ж впізнав мене, стрибнув у бік і почав ніжно лизати обличчя. Я не могла стримати сліз радості, сміх переплітався з емоціями...

Після того, як я повернулася з полону, я зустрілася з командиром Денисом Прокопенком. Він висловив думку, що я їм необхідна.

Я маю можливість залишити службу в будь-який момент, але не планую цього робити. Після реабілітації, яку я проходила після полону, мене направили на ВЛК для оцінки моєї здатності служити. Я дуже хвилювалася, що можу отримати статус непридатної. Моя радість була безмежною, коли лікарі винесли рішення: "Обмежено придатна".

Наразі я все ще служу в "Азові". Моя робота полягає в наданні медичної допомоги військовим з тилових підрозділів, зокрема водіям і службам забезпечення. Я бажала б працювати на стабілізаційному пункті, проте командування не підтримує ідею мого переведення ближче до фронту. Однак у тилу також є багато важливих завдань, які потребують виконання.

Прикро спостерігати, як українці в тилових містах не звертають уваги на наш гімн, коли він лунає. Мабуть, варто, щоб кожен хоча б кілька разів заспівав інший гімн, аби навчитися цінувати свій. Я вже досить нахвалювала російський гімн.