"Я - саме та квітка, що виросла не для бою." Записки мобілізованого.

Мені бракувало відваги стати добровольцем на фронті. Проте я не планував уникати зустрічі з групою оповіщення на вулиці і не мав наміру тікати від них. І ось одного ранку у Львові військовослужбовці ТЦК все ж зупинили мене.

У цьому творі я розповідаю про найекзотичніший і найвизначніший місяць, який я коли-небудь переживав. Впевнений, що досвід і роздуми, викладені в цій оповіді, знайдуть відгук у багатьох читачів. Зокрема, у тих, хто не зміг виконати свій обов'язок, але мав мужність не втікати від нього.

Я - та сама квіточка, не для війни вирощена. Але якось зранку, наприкінці осені, на хіднику біля автовокзалу на львівській вулиці Стрийська цю квіточку зірвали. Зробили це військові з шевронами одного з львівських ТЦК.

Дії військовослужбовців відзначалися високою коректністю. Проведення стислого інтерв'ю, подання заяви для реєстрації військовозобов'язаного та вручення повістки для проходження медичної комісії стали основними етапами.

У коридорі ВЛК зібралося близько десяти чоловіків різного віку. Лікарі не витрачали часу даремно: відразу ж запитали про наявність захворювань та можливі нездужання, і, в підсумку, всі отримали статус "придатний". Жодного з них не направили на додаткові обстеження.

В цілому, у територіальному центрі комплектування ми провели приблизно десять годин.

Співробітниця ТЦК на завершення сказала: "Чоловіки, намагайтеся налагодити стосунки з вашим командиром. Це надзвичайно важливо. Старайтеся знайти спільну мову з ним, незважаючи на всі труднощі".

Вона говорила це таким тоном, ніби наше знайомство з командиром безпосередньо вплине на наше життя і навіть на його тривалість. Її слова, а також манера їх вираження, здавалася мені надзвичайно драматичними. Можливо, це було цілком виправдано.

Перед тим, як вирушити з ТЦК до навчального центру для проходження базового курсу загальновійськової підготовки (БЗВП), один із військових повідомив нас, що наш шлях пролягатиме до Житомира. Він зазначив, що це позитивний момент, оскільки в рівненській частині ситуація значно гірша, ніж у Житомирі. Пізніше хтось інший оголосив, що ми їдемо на Рівне, і виявилося, що це навіть краще, адже в Житомирі справи йдуть зовсім кепсько. Проте згодом знову почали говорити про Житомир, а потім - про Рівне. І щоразу це сприймалося як удача.

Ми не мали уявлення, куди прямуємо, навіть коли вже влаштувались у мікроавтобусі. Коли я спробував дізнатися у військового, що нас супроводжував, він явно роздратувався. Він сказав, що тепер ми солдати, тож займатися питаннями - це не в нашій компетенції.

Ми прибули до військової частини близько 23:00. Зрозуміло, у таку пізню годину ніхто не поспішав оформляти нову групу рекрутів. Це була дивна логіка - приїжджати майже опівночі. Вочевидь, нас вже сприймали як ресурс для армії. Тому нам довелося заночувати в мікроавтобусі. Ніч видалася холодною і безсонною. У якийсь момент мій сусід зітхнув і сказав: "Коли ж, чорт забирай, настане той ранок?"

Ранок нарешті прийшов, і він виявився ще більш неспокійним, ніж ніч. Мої емоції коливалися між радісним збудженням і глибоким сумом. У моменти піднесення я відчував себе так, ніби знову маю 22 роки і стою перед сценою, на якій ось-ось з'являться Iron Maiden. Це переживання приносило відчуття полегшення, немов нарешті зроблений важливий крок, який давно слід було здійснити.

Проте перша світлина того ранку справляла більше враження суму. На зображенні - темний, зволожений після листопадової ночі ліс. Високі, безгілкові стовбури сосен у ранковому тумані виглядали б справді вражаюче на обкладинці альбому Drudkh. Ця сцена випромінювала холодну й жорстку реальність: твоє існування - всього лише мить в історії еволюції, непомітна й незначна, як одна з тих жовтих хвойних голок, що вкривають землю в цьому лісі.

У тому мікроавтобусі ми, нарешті, познайомилися один з одним. Разом зі мною прибули: Ігор, Євген, Руслан і Петро. Для двох із нас ця подорож стала фактично завершенням.

Євгену близько тридцяти років. Він працює в IT і родом з Дніпра. Його тіло вкрите численними татуюваннями, які займають руки та шию. Цього вечора він був у легкій куртці, що викликало подив, як він зміг витримати холод. Можливо, він намагався зберегти свій гіпстерський стиль або ж просто прагнув зберегти тепло, адже на голові в нього була шапка. Серед усіх учасників він говорив найменше, а половину з його висловлювань складали відмови від жартів товариша з ТЦК, який коментував його татуювання.

На одній з наших зупинок у дорозі ми з Євгеном завели розмову, і він дуже грамотно висловив свою історію українською мовою. Він приїхав до Львова у справах, маючи важливу зустріч. Вирішивши всі питання, він залишився на ніч у місті, а вранці, коли йшов по Сихову до свого автомобіля, щоб повернутися в Дніпро, його зустріли хлопці з ТЦК.

Історія про те, як зранку не дійшов до автівки всього лише кілька метрів - одна з найпоширеніших серед тих, кого привозять у навчальний центр для проходження БЗВП. Зрештою кожен, кого так мобілізували, кудись не дійшов. Або ж дійшов - саме туди, куди й мав насправді дійти.

Петро, безробітний з Львова, виглядав явно занедбаним. Це вже втретє його доставляли на цей полігон. Він знову потрапив до рук хлопців в оливкових формах, проїхав з ними до ТЦК, пройшов медичну комісію, а потім потрапив у навчальний центр. Два рази його повертали назад, і цього разу ситуація повторилася. Я вже не пам'ятаю, з якими саме проблемами зі здоров'ям він звертався, але його хвороби виявилися настільки серйозними, що в навчальному центрі його не прийняли.

Так само, як і Євген. Виявилося, що зататуйований айтішник приймав антидепресанти, страждав від психічних розладів, і в моменти сильного стресу у нього тремтіли руки. Йому запропонували ще раз пройти тест, який ми всі пройшли раніше в ТЦК. Після цього він сів у мікроавтобус разом із Петром та вирушив назад до Львова. Далі, напевно, сів у своє авто і направився в бік Дніпра.

Перше, що я вирішив зробити під час перебування в таборі базової загальновійськової підготовки, - це стати відмінним солдатом, готовим освоїти всі знання, які мені пропонують. Все, як радили військовослужбовці з ТЦК.

Друге завдання, яке я визначив для себе - щодня відправляти кудись резюме. Я хотів знайти місце служби, де б враховували мої професійні вміння, навички й досвід.

Мені треба було дуже швидко проробити ту роботу, яку я мав виконати ще цивільним. Бо якщо ти сам виявив бажання мобілізуватися, знайшов місце служби й домовився, що тебе там чекатимуть і приймуть, то можеш опинитися в армії на своєму місці. Але якщо приїхав у ТЦК в компанії військовослужбовців, які займаються оповіщенням, доведеться зіграти в лотерею з передбачуваним результатом. Найімовірніше в цьому випадку стати стрільцем і бути готовим відправитися туди, де на той момент найбільше потребуватимуть твоєї допомоги.

Могло б бути і гірше – таке було перше враження від навчального центру. Після ночі, проведеної в мікроавтобусі, нас привели до наметів, де нас чекали кілька співбесід. Офіцер, який сидів за столом і згодом виявився начальником морально-психологічної служби, спостерігав за нами крізь свої круглі окуляри без особливого ентузіазму, як за черговою формальністю. Проте він справив позитивне враження.

Неприємне враження справляв сержант, відомий усім під прізвиськом Петрович. Йому приблизно 55 років, а його хода та манера рухів виглядають дещо недбало для військового. Петрович здавався цілком нормальним чоловіком, який, однак, змушений мати справу з людьми, що не цінують м'якість характеру. Крім того, він виглядав так, ніби часто проводить час за келишком з тими, з ким йому доводиться спілкуватися.

Петрович наблизився до нас, коли ми залишили свої намети. Його пронизливий погляд несподівано зосередився на мені. Він уважно дивився в очі і промовив: "Слухайте, хлопці, тут без ілюзій. Якщо хтось із вас має пристрасть до алкоголю, а я бачу, що такі є, - на цих словах Петрович ще більше зафіксував свій погляд на мені, - то з цього моменту забудьте про це".

Ще ночуючи в мікроавтобусі, я надумав тут щоранку відтискатися від землі й боксувати, імітуючи бій з тінню, а Петрович бачить в мені не Роккі Бальбоа, а якогось бухаря?!

Біля тих наметів, перед тим, як ми пішли вже безпосередньо на територію частини, народилася легенда. Поруч було семеро інших чоловіків. Таких, як ми: в цивільному одязі, змерзлих, не виспаних, охочих до жартів і сміху, аби лише не показувати стресу. І в якийсь момент один із них зник. При тім у всіх залишилося однакове враження - чоловік був-був і пропав, ніби крізь ту рівненську глину провалився.

В подальшому його так і не вдалося виявити. Ймовірно, він залишив намет, щоб покурити або вирішити свої справи в тихому місці, подалі від людей. А потім зник у густому лісі. Зрештою, він дістався до траси, яка знаходилася приблизно за кілометр, і зупинив рейсовий автобус або отримав підвезення.

Мене доєднали до гурту інших новоприбульців. Сержант Петрович завів нас до одного з дерев'яних приміщень і голосно спитав, у кого акуратний почерк. Я підняв руку.

"Ну що ж, ти потрапив у пастку, - промовив Петрович. - Тепер станеш писарем!" Він простягнув чистий аркуш паперу та ручку, наказуючи внести до списку імена всіх солдатів, їхні прізвища, дати народження та адреси проживання.

Привілей писаря полягає в тому, що його виділяють серед солдатів. Це хоч і невелика, але все ж відмінність у світі, де панує одноманітність. В армії існує потреба в значній кількості письмової роботи, а також веденні різноманітних журналів. Саме цю роль і виконує писар.

Під час безпосередньої взаємодії з військовим командуванням секретар отримує значні переваги, оскільки часто перебуває в штабі. Це створює можливість для більш глибокого знайомства з командирами та отримання важливої інформації. Особливо це є корисним для новобранців, які не мають досвіду і не знають, як діяти в нових умовах.

Проте всі ці вигоди, пов'язані з професією писаря, насправді викликають певні сумніви. Я не отримав доступу до жодної цінної інформації. Як з'ясувалося, під час запису писар пропускає всю інформацію, що звучить навколо. У ситуаціях, коли все неясно і немає жодних пояснень, було б корисно мати хоча б якийсь матеріал для подальшого аналізу. Однак робота писаря цьому зовсім не сприяла.

Пили майже щодня. Перший тиждень все було контрольовано й спокійно, але в останні дні БЗВП під час чергового випивання дійшло до бійки.

Отримати алкоголь у навчальному центрі, особливо в Рівному, - це справжній виклик. Звісно, є ймовірність, що з усіма цими пляшками натрапиш на патруль, але хто не готовий до ризику, той не спробує "Микулинецького".

Командири й інструктори неодноразово застерігали нас від розпивання алкоголю. Проте що далі, то слабше. Врешті один із сержантів сказав щось на зразок такого: "Якщо вже так сильно хочеться, то пийте, але небагато. І відразу лягайте спати".

Узагальнюючи, боротьба з вживанням алкоголю виявляється безрезультатною. Причина в тому, що це явище є надзвичайно поширеним і всепроникним. Як комуністам не вдалося зупинити греко-католиків через їх чисельність, так і непитущі не зможуть вплинути на питущих.

Спочатку мене вражало словосполучення "людський ресурс". Вперше почув його в інтерв'ю начальника одного з обласних ТЦК та СП. Він розповідав про постачання людського ресурсу на фронт, і я думав: як же неймовірно цинічно це звучить!

Я спочатку вважав, що так говорити не слід. Але згодом змінив свою думку – адже ми є частиною людського ресурсу. Війни насправді ведуться за рахунок різних ресурсів: матеріальних, фінансових і, звісно, людських. Альтернативної логіки поки що не існує. Чому б не прагнути бути якісним і корисним ресурсом? "Зброєю Перемоги", як зазначено у "Промові переможця".

Одне з найскладнішого в навчальному центрі для людського ресурсу - прокидатися зранку. Не через те, що о п'ятій чи опів на шосту, а тому що тридцять людей щойно роздивлялися сни, а зараз ошелешено приходять до тями, наново розуміючи, де вони. В брудному, часто вже холодному, темному наметі, розгублені, злі, з тривожними перспективами. Така реальність - як штанга, яка з усього маху лупить в чоло.

Заспокоїти такі страждання можуть лише взаємні жартівливі підколи. І чим голосніше, тим легше. Якщо вечірні турботи знімає алкоголь, то ранішні - лише гумор.

У моєму взводі був Микола. Мав приблизно 30 років, жив у селі, високо в горах, десь за п'ятнадцять кілометрів від Тячева. Мешкав сам, мав невелику господарку. І не мав банківської картки. Коли всім виробляли приватбанківські картки, щоб виплачувати через них зарплати, для Миколи це стало проблемою - для цього був потрібен ідентифікаційний код, а його не було. Коля казав, що десь у хаті ніби й був, але він "без поняття", де саме.

Микола був людиною мовчазною, відстороненою і розгубленою, завжди опиняючись в тіні інших. Він здавався доволі простим, без спеціальної освіти, не вмів спілкуватися з людьми в незнайомих ситуаціях. Коли дійшло до тексту присяги, Коля не зміг його прочитати і просто повторював слова за своїм товаришем. Йому було важко зосередитися на тому, щоб правильно тримати автомат, прицілюватися і запам'ятати послідовність дій з ним.

Очевидно, що основною мішенню жартів став Коля. Проте варто зазначити, що ці жартівливі висловлювання не були ані жорстокими, ані образливими. Це більше нагадувало доброзичливе підсміювання.

На завершення третього тижня підготовки Микола вперше за весь цей час виголосив сміливу промову. Він ділився враженнями з усією палаткою про те, як зустрів свого односельця в їдальні. Той працював на кухні і щедро навантажив Колю настільки великою порцією м'яса, що йому було важко все це осилити.

На третій день БЗВП нам видали автомати, бронежилети, каски і чотири порожні магазини.

З'ясувалося, що розбирання та складання автомата виявилося набагато простішим, ніж це було під час уроків допризовної підготовки для хлопців. Тепер шомпол можна просто витягнути, не намагаючись вибити його ребром долоні, як мені ніяк не вдавалося в школі.

Чистити зброю, звісно, спершу не було чим. Через тиждень ми вже освоїли цей процес, використовуючи пісок, шматки ганчір'я, вирізані з маскувальної сітки, та трохи олії. Щоб усунути багатошаровий нагар, залишений нашими попередниками наприкінці їхнього навчання, нам знадобилося чимало зусиль і значна кількість піску.

Впродовж дня зброя ставала частиною тіла. Ми вчилися з автоматом бігати, падати і носити так, щоб нічого не зачіпати. Петрович, який видавав автомати і амуніцію, щохвилини наголошував, що якщо загубимо якусь деталь, він здере з нас її вартість, помножену на чотири або навіть п'ять.

Я швидко звик до хропіння, армійських жартів і повсюдних матюків. Це виявилося легше, ніж думав. Хропіння просто ігнорувати, бо ввечері настільки втомлений, що моментально засинаєш. Армійські жарти сприймаєш як належне. Щодо матюків, то потроху починаєш матюкатися й сам.

В четверту ніч нас розбудив гул шахеда. Звуки сигналізації повітряної тривоги пройшли повз нас, адже всі ще спали. Гул дрона наростав, поки вартові не почали стріляти з автоматів. Шахед пролетів, і стрілянина вщухла. Ми швидко зібралися, взяли зброю та вийшли з намету. Провели близько двох годин біля укриття, чекаючи завершення тривоги. У темряві тихо падав мокрий сніг, створюючи неймовірну красу навколо.

На п'ятий день нашого навчального табору я зафіксував на фото мухомор. Він здався мені символічним у нашій обстановці. Вологий ліс, насичена земля і солдат, що пильнує — ось і мухомор, що стоїть на сторожі.

Найцікавіше з занять, які в нас були на БЗВП - це "Розвідка". Як заходити на ворожу територію і пересуватися максимально тихо, як заплутувати сліди на снігу, орієнтуватися на місцевості й розрізняти звуки тварин.

Під час навчання ми також практикували перехід дороги, як у парах, так і поодинці. Інструктор Тарасович намагався надати максимальну інформацію та детально пояснити всі нюанси. Саме від нього я вперше почув слово, яке згодом повторювали й інші інструктори - "пи*дов". Наприклад, він казав: "Якщо відстанеш і затримається автомат - все, пи*дов". До початку війни Тарасович працював водієм вантажівки.

В Артуровича, інструктора з мінування і розмінування, час від часу тряслася права рука. Так, що він аж притримував її лівою. Якби з нього робити героя художньої фільму, ця ліва рука була б дуже жирним мазком у його портреті і точно зіграла б якусь ключову роль у вирішальній сцені з обрізанням кольорових дротиків.

Заняття проводили у великому наметі, попід стінами якого стояли столи зі зразками гранат, мін та інших вибухових пристроїв. На пісковому ґрунті інструктор показував, як ховати протитанкову міну, як її виявляти і знешкоджувати. Лейтмотив - "Ви цього не робитимете, а якщо робитимете, то, найімовірніше, вам пи*дов".

У нашій роті, що налічує близько півтори сотні військових, лише десять осіб мали вищу освіту. Тому після завершення загальної військової підготовки можливість продовжити навчання на офіцерських курсах отримали лише ці десятеро. У Збройних силах України, як часто зазначають, відчувається серйозна нестача офіцерів. Проте жодної ефективної пропаганди на цю тему я не спостерігав. Немає жодних акцентів на українських офіцерах як символах розуму, сили, честі та гідності — як справжній "інструмент перемоги та надія на майбутнє".

У підсумку, протягом місяця на полігоні не відбулося жодних лекцій чи обговорень щодо історії відносин із росіянами, передумов війни, її особливостей та причин, чому ми не можемо дозволити собі поразку. Не пролунало жодного слова про те, за що та проти кого ми боремося. Натомість з усіх телефонів лунали російськомовні ролики з фрагментами радянського кіно. І це вже дійсно звучало на "пи*дов".

Михайло був найзагадковішим персонажем. І не тільки нашого взводу, а й, готовий битися об заклад, цілого полігону.

Походить із Закарпаття, приблизно сорок років, з впізнаваним акцентом, густою короткою бородою та недугою, яку у народі називають "чорна". Іншими словами, це епілепсія.

Всі зверталися до нього за прізвищем — Магурич. Він не втомлювався розповідати, що вдома його чекає прекрасна дружина і троє малих дітей. Однак у таборі БЗВП Михайло вже відбував п'ятий термін поспіль. Через свою "чорну" недугу його не відпускали додому і не приймали до бригади.

Магурич був відомий у всіх колах, і всі його знали. Він навіть стверджував, що має номер телефону командира військової частини. За словами Михайла, іноді командир телефонував йому, завжди розпочинаючи розмову з: "Міша, послухай..."

Міша був активний, балакучий і запальний. Ближче до завершення нашого БЗВП він вперто брався шикувати взвод замість взводного й сварився, що його ніхто не слухав.

Магурич обожнював приносити їжу з їдальні. Він завжди намагався бути одним з останніх, щоб випросити пів ящика печива, вафель або кілька буханок хліба. Одного ранку я прокинувся від гучних, захоплених вигуків Михайла, в яких найбільше звучало "до*уя масла". Я спочатку подумав, що хтось читає Подерв'янського, але виявилося, що це Михайло приніс з їдальні цілий ящик масла і запрошував усіх до сніданку.

Магурич йшов куди й коли хотів, нікому нічого не кажучи. А раз чи двічі на тиждень міг несподівано впасти, закотивши очі й пускаючи з рота слабу піну. Якщо Михайло й грав комедію, про що всі казали, то робив це цілком натурально.

Нас неодноразово відпускали додому на вихідні. Ротний, в цілому чудовий хлопець, довго і нудно пояснював, що під час виходу з частини вживання алкоголю суворо заборонено. Найсмішнішим виявився останній раз, коли він намагався нас переконати в цьому, сам з явними труднощами тримаючись на ногах.

Останній раз я їхав до навчального центру разом із десятком інших військових автобусом. Дехто з них прямував до того ж місця, а інші - значно далі. Коли ми вирушали зі Львова, хлопці телефонували рідним, і в слухавках можна було почути схлипування або тримтіючі голоси. Проте згодом ці чоловіки почали спілкуватися між собою цілком звичайно, обговорюючи повсякденні теми, ділилися пиріжками та жартували, що самі їх випікали.

Цей контраст між почуттями та діями у таких ситуаціях, без сумніву, існував і продовжуватиме існувати. Проте спостерігати за цим все ж дивно. Наче смерть, тихо наближаючись, доторкається до тебе чорною пір’їною, натякаючи на можливість найгіршого. Ти усвідомлюєш, хто це, але лише байдуже відмахуєшся. А як ще можна реагувати?

Роберт мав два обличчя. Одне - вкрите густою довгою щетиною, інше - виголене на гладко. Те, друге, Роберт раптово показав на третьому тижні проходження БЗВП, коли повернувся з Рівного, куди відпускали на день. Дехто з хлопців навіть не впізнав його. На дивно безволосому лиці Роба особливо вирізнялися очі. Глибокі й сині-сині, ніби в героїв аніме, яке він дивився впродовж майже всього свого вільного часу. У нашого товариша були хіба сумніші.

Того ж дня він привіз із Рівного зимові черевики. Вечором довго їх розглядати, виймаючи устілки, перевіряючи шви і уважно вивчаючи етикетку. Протягом перших тижнів грудня він носив літні черевики, легку куртку та штани. Хлопці жартували, що Роберт має залізне здоров'я, адже на його місці вже багато хто б постраждав від холоду. Не пригадую, чому йому не видали зимового одягу: можливо, він був хворий, запізнився або ж сталась якась плутанина.

Тонким, але важливим мазком до Робертового портрету є те, що він любив вафлі і газовані напої. Біля його ліжка повсякчасно валялося кілька півторалітрових пляшок з водою різних кольорів. Роб пив свої дюшеси і кремсоди, незалежно від стану застудженості горла.

Найбільше в ньому сподобалися спокій і простота. На полігоні він все сприймав по-філософськи. І відсутність теплого одягу, і фізичні навантаження, які через хвору ногу переносив рясно пітніючи, і дотепи про своє ім'я. На все віджартовувався влучно і легко. Дратувався рідко, сміявся якось по-дитячому, що личило тому другому, безволосому обличчю.

Всі його звали Роберто Карлосом, а я - Робом, бо це ім'я міцно асоціювалося в мене з вокалістом Judas Priest, Робом Гелфордом.

Робертове ліжко було поруч з моїм через прохід. Якось ввечері ми сіли собі разом пити: я - чай, він - свою газовану воду. Розказав, що на Закарпатті, звідки він, часто називають дітей незвичними для українців іменами. Саме тому він Роберт Васильович. Ще - що йому за сорок, не одружений, не має дітей. Я йому на те - що має свободу. А він - але сім'я може дати щастя.

Після цього Роб надягнув навушники і влігся дивитися своє аніме. А мені, попри все інше в ньому, він запам'ятався найдужче саме цією останньою фразою.

Найбільш складним аспектом базової загальновійськової підготовки є не фізичні випробування чи побутові незручності. Це, насправді, виявилося найпростішим. До задимлених наметів, ранніх прокидань і відсутності нормальних умов для гігієни швидко звикаєш. Необхідність вивчати нову інформацію та здобувати незвичні навички сприймається з часом.

Врешті-решт те, як двійками штурмувати окопи, як вибивати противника з будинку, як перебігати лісову дорогу, прикриваючи одне одного - все це цікаво вивчати й тренувати. Можливо змиритися і з розумінням, що від того, як скоро та якісно ти опрацюєш все, що бачиш і чуєш, залежатиме твоє життя.

Найбільшим викликом під час БЗВП є невизначеність. Коли ти не маєш уявлення про те, що чекає попереду, не лише після завершення тренувань, а й навіть завтра.

Після завершення початкової підготовки Колю, як і кількох інших, відправили безпосередньо до бойових підрозділів. Востаннє, коли я його бачив, він прямував до автобуса, що стояв поблизу воріт табору, несучи свій речовий мішок. Він йшов, здавалося, розгублений, а в його очах читалася невизначеність — або це був страх перед невідомим, або ж чітке усвідомлення того, що на нього чекає щось лякаюче.

Коля опинився на Донецькому фронті. Останнє, що він мені писав, це те, що вже кілька днів перебувають у сховищі, оскільки російські війська безперервно обстрілюють їх з усіх можливих засобів. Нещодавно я натрапив на одну з односельчанок Колі у Facebook і запитав про його долю. Вона відповіла, що вже практично рік не отримувала від нього жодної новини.

Після шостого спроби Магурич нарешті залишив навчальний центр. Проте, наскільки мені відомо, він не повернувся додому. Він не реагує на повідомлення в месенджері, але кілька тижнів тому прийняв запит на дружбу у фейсбуці.

Роберт поїхав на війну разом з Миколою одразу після БЗВП. Не знаю, де він і чи все в нього гаразд. Вірю, що так.

В останні дні в навчальному центрі не залишало настирливе й дивне відчуття звиклості. До стежок цього рівненського лісу, які вже вивчив настільки, що можна ходити ними в темряві. До об'ємної зимової форми й бронежилета, які надягаєш все швидше, до зброї, яку тримаєш все міцніше. Врешті до людей, коли навмання можеш відрізнити чиюсь ходу чи вгадуєш інтонації голосів.

З цим всім можна адаптуватися. Але от невідомість – це вже інша справа. Втім, сьогодні з цим стикаються не лише військовослужбовці, які проходять базову підготовку, а й чимало людей по всьому світу. Це своєрідний заспокійливий засіб, хоч і немає альтернативи.