Коли я побачив, що написано "Коштом Платона Симиренка", мене охопило таке обурення, що я просто поблід від гніву.

Фабрика і селище мали у своєму розпорядженні унікальне для тієї епохи газове освітлення.

Сім'я Василя Федоровича Симиренка, колись заможна, змогла залишити йому лише можливість отримати освіту. Спочатку він навчався в Петербурзі, потім за кордоном, але згодом йому довелося самостійно пробиватися в житті. Як інженер, Василь Федорович відзначався глибокими теоретичними знаннями, здатний детально аналізувати всі переваги і нюанси нових технічних рішень. Він багато часу присвячував роботі, цілі дні проводячи за хімічними приладами та машинами, працюючи, як звичайний робітник. Так тривало довгий час, поки завдяки великій ощадливості йому не вдалося накопичити невелику суму грошей для придбання занедбаного заводу, - згадував публіцист Андрій Ніковський у своїй статті про інженера та мецената Василя Симиренка в часописі "Степ" 1916 року.

Симиренки походили від запорізького козака Андрія, який відмовився присягнути на вірність імператриці Катерині ІІ. Унаслідок цього він втратив усі свої привілеї, включаючи власні вольності та маєток, і став кріпаком графині Олександри Браницької. Його онук Федір Симиренко, завдяки своїй працьовитості та рішучості, зміг викупити себе з кріпацтва. Він одружився з Анастасією Яхненко, яка також була звільнена з кріпацтва. Пара оселилася на хуторі Платоновому, а в 1821 році у них народився син Платон. Загалом у Федора та Анастасії з'явилося 22 дитини, але до дорослого віку дожило лише вісім. Найбільш відомими стали старший син Платон та Василь, який з'явився на світ у 1835 році.

Федір Симиренко потоваришував із братами дружини - Михайлом, Кіндратом, Терентієм та Степаном. У них був неабиякий хист вигідно купувати та продавати товари, а Федір Степанович мав неабияку комерційну спритність. Тому вони вирішили розпочати спільну справу - зайнялися торгівлею збіжжям та шкірою, взяли в оренду млини в Умані та Смілі, а невдовзі відкрили фірму "Брати Яхненки й Симиренко".

Власники фірми добре орієнтувалися в економічній ситуації, що дало змогу вже на початку 1830-х відкрити широку як на той час мережу магазинів і складів. Фірма продавала борошно за кордон, що приносило їй величезні прибутки.

У 1830 році в Україні спостерігався значний неврожай, що призвело до голоду серед селян. У відповідь на ці труднощі, компанія організувала свою першу благодійну ініціативу, в рамках якої протягом кількох місяців безкоштовно роздавали обіди селянам та постачали борошно з місцевих млинів. Два роки по тому, у 1832-му, брати Яхненки разом із Федором Симиренком, за активну підтримку розвитку Одеси та участь у її самоврядуванні, отримали царський указ, що надавав їм статус купців першої гільдії, а також титули спадкових і почесних громадян міста. Протягом багатьох років вони були обрані гласними Одеської міської думи та управи, а також обіймали посади міських голів.

Федір Симиренко прагнув забезпечити своїм дітям якісну освіту. Старшого сина Платона він відправив до відомого приватного пансіону економічного напрямку, що належав Василю Золотову, в Одесі. Після завершення навчання юнак планував продовжити освіту в Москві, проте батько змінив свої плани і вирішив, що Платон залишиться допомагати йому в справах.

На початку 1840-х в Російській імперії була аграрна криза, борошном стало невигідно торгувати, тому фірма Яхненків і Симиренка зробила першу спробу торгувати цукром. Вони закупили у графа Бобринського 10 пудів цукру-рафінаду та продали його за вигідною ціною.

Коли граф Бобринський розпочав будівництво цукроварні в Смілі, Федір Симиренко, разом із Яхненком, також вирішив зайнятися цим бізнесом. У той час цукрове виробництво було набагато менш складним і фінансово доступним, адже цукор отримували шляхом пресування. Придбавши невеликий шматок землі у графа Воронцова в Городищі, вони збудували свою цукроварню. Спочатку справи у них йшли вдало, і Симиренко вирішив відправити свого молодшого сина Василя, народженого 1835 року, на навчання до Франції, яка тоді славилася своїми досягненнями в цукроварстві, - згадував у своїх спогадах меценат Євген Чикаленко.

На початку ХІХ ст. світ охопила цукрова лихоманка. Цукор виготовляли з тростини, але 1747 року, після винаходу німецького хіміка Андреаса Маргграфа, стали робити з буряка. Цукроваріння почало активно впроваджуватися у Франції, адже Наполеон Бонапарт намагався звільнитися від економічної залежності від Англії, яка тримала монополію на ввезення цукрової тростини в європейські країни. Там почали відкривати перші школи для практичного та теоретичного вивчення цукрової справи. В Україні цукрова промисловість також почала зростати швидкими темпами. У нас були сприятливі кліматичні умови для вирощування цукрового буряка. Держава допомагала - виділяла великі кредити та надавала пільги. Як згадував польський письменник Тадеуш Падалиця: "Як по наших салонах, так по шляхецьких хатах не говорили ні про що інше, як про буряки, фабрики, сирець. Були такі, які нічого не бачили перед собою, окрім буряка. Кожне питання було для них дурницею, якщо не стосується воно безпосередньо цукроварні".

Платон Федорович теж зацікавився цукроварінням, тому часто відвідував заводи графа Бобринського. Там познайомився з практикантом із Москви. Разом вони вирішили їхати в Німеччину та Францію, щоб перейняти досвід. Платон Симиренко повернувся додому й остаточно утвердився в намірах будувати завод в Україні за найновішим зразком. Він переконав у доцільності такого наміру дядьків та батька. 1839 року фірма "Брати Яхненки й Симиренко" починає будувати завод у селі Ташлик Черкаського повіту.

Поки тривала реалізація будівельного проекту, Платон вирушив до Франції, де замовив найсучасніші технології. Щоб поглибити свої знання у виробництві, він вступив до Паризького політехнічного інституту. У 1843 році молодий Симиренко повернувся на батьківщину, де його вже чекав новозведений завод. Це підприємство стало першим у Російській імперії, що функціонувало на паровій основі, що значно знижувало витрати на виробництво. Проте фахівців, здатних працювати на такому обладнанні, не вистачало, тому компанія запросила 30 експертів з Франції, пропонуючи їм зарплату вдвічі вищу, ніж вони отримували б у своїй країні.

За два роки Платон Федорович обійняв посаду технічного директора Мліївського промислового комплексу, разом із компаньйонами звів цукрозавод неподалік Черкас, у селі Руська Поляна, орендував і модернізував цукроварні в Орлівці й Олександрівці. Він також планував збудувати цукрорафінадний завод на Куренівці в Києві, але місцева влада відмовила у виділенні ділянки. Тоді Платон Симиренко вирішив зосередитися на створенні величезного заводу в Млієві, для чого спершу організував будівництво власної цегельні. 1848 року на березі річки Вільшанки постали корпуси потужного підприємства, серед яких вирізнявся семиповерховий цех для рафінадного виробництва. Оснащений за найсучаснішими на той час технологіями, цукрозавод вражав передовими рішеннями.

Якось на Мліївському заводі стався прикрий випадок - тріснуло велике махове колесо пресової машини. Виробництво зупинилося, доки чекали обладнання з Франції, завод зазнав величезних збитків. Це наштовхнуло Платона Федоровича на думку про необхідність власного машинобудівного заводу. Ідея виявилася прибутковою, крім приладдя для цукрових заводів, почали виготовляти сільськогосподарську техніку. Також при заводі відкрили училище.

Дослідниця Ольга Шевченко зазначала: "Для працівників Мліївського рафінадного заводу компанія збудувала ціле промислове селище. У часи жорстокої кріпосної системи тут були створені всі умови для комфортного життя робітників, враховуючи їхнє фізичне та духовне благополуччя. Кожна родина отримала власний будинок із городом і садом, а самотні мешканці проживали в доглянутих гуртожитках. У магазині можна було придбати всі необхідні товари за доступними цінами. Селище також мало безкоштовну лікарню і школу, де навчали викладачі з вищою освітою за програмою технічних навчальних закладів. Завод і селище були обладнані новим, на той час рідкісним, газовим освітленням, яке використовували лише в найбільших містах."

1859 року за порадою Михайла Максимовича у Мліїв до Симиренків приїхав Тарас Шевченко. Після екскурсії Тарас Григорович був неабияк вражений. Він обійняв Кіндрата Яхненка, який його супроводжував, і сказав: "Батьку, що ти тут наробив?!"

Під час візиту Шевченко виразив бажання перевидати "Кобзар", однак зізнався, що не має достатньо коштів для реалізації цього задуму. Платон Федорович відгукнувся на його прохання про допомогу. Вони дійшли згоди, що Шевченко погасить борг, надавши йому примірники книги.

Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко згадував: "Платон Федорович, як побачив "Кобзаря", то зрадів, а як глянув, що надруковано "Коштом Платона Симиренка", то так розсердився, що аж поблід. "Оце не по-нашому, каже, не по-нашому зробив. Нащо він це написав? Діло було просто між нами, навіть моя жінка не знала... на що це мені здалося?" Я й кажу: "Може, то значить дяка перед людьми за ту поміч, що ви йому зробили?" - "Покровительства його талант не потребує: я дав гроші й одбираю книжками. Я хотів, щоб се було між нами; хіба треба всім знать, кому я гроші дам?"

У 1863 році відбулося повстання в Польщі. Кредитори, які позичали кошти об'єднанню Яхненків і Симиренків, почали вимагати повернення боргів. Це призвело до критичної ситуації для фірми, що врешті-решт закінчилося її банкрутством. У тому ж році, після тривалої хвороби, на 43-му році життя помер Платон Симиренко. Його молодшому брату Василю Федоровичу довелося повернутися з Парижа, щоб взяти на себе управління торговим домом Яхненків - Симиренків. У 1868 році його обрали головою фірми, і він докладав зусиль, щоб врятувати бізнес від фінансового краху.

Одного разу Василь Симиренко відвідував завод у Ташлику і, вирішивши зробити відступ від справ, зазирнув до села Самгородок, де знаходився цукровий завод, що належав місцевому поміщику Івану Альбрандту. Між чоловіками зав'язалася дружба, і Василь почав часто відвідувати маєток Альбрандта, де зустрів його доньок і миттєво закохався в наймолодшу з них — Софію. Дівчина також відчувала симпатію до Василя.

Родина Альбрандтів походила з Франції та належала до аристократії, яка емігрувала в Україну під час Великої французької революції. Голова сімейства народився вже в Україні, але освіту здобув у Франції. Після повернення розпочав власну справу, що неабияк збагатила родину. Коли Іван Альбрандт дізнався про наміри молодих людей одружитися, категорично відмовляв доньку, зважаючи на кріпацьке походження обранця.

Софія виявилася неабиякою особистістю. Вона не підкорилася волі батька і не пожертвувала своїм коханням. На допомогу їй прийшла моя прабабуся Оля. Хоча ми не знаємо, хто першим запропонував таємний шлюб, відомо, що їхній план спрацював. Під маскою звичайного візиту Софія вирушила до Оріхівщини, де відбулася її вінчання з Василем Симиренком. Альбрандт, розлютившись, відвернувся від доньки і навіть не читав її листів, хоча вона часто писала, просячи вибачення. Лише через сім років його діти змогли вмовити батька помиритися з Софією Іванівною та Василем Федоровичем. Можливо, він сам усвідомив свою помилку.

Перші роки подружнього життя виявилися складними, адже дружина не мала посагу, а Василь Федорович був змушений покинути батьківську фірму, бо кредитори вимагали свої гроші, а нащадки Степана Яхненка - негайного поділу капіталу. Василь Симиренко відмовився від своєї частини спадщини й виїхав із Млієва.

Він отримав посаду інженера на заводі та відпрацював там кілька років. З часом, накопичивши певну суму, він придбав на аукціоні занедбану цукроварню в селі Сидорівка на Канівщині. Для її відновлення він доклав значних зусиль, зокрема працюючи в лабораторії, де розробив кілька новаторських методів виробництва цукру. Він також став першим у Російській імперії, хто відкрив цех для виготовлення пастили та мармеладу. Це принесло йому новий фінансовий успіх, і наприкінці свого життя він мав статки, що сягали 15 мільйонів карбованців.

Подружжя не мало дітей, тому за порадою професора Володимира Антоновича всі свої статки Василь Федорович заповів віддати на українську справу, а також багато грошей виділяв на меценатство. Знали цього жертводавця під псевдонімом Хорс, а вислів "Хорс засіяв" говорив про те, що Василь Симиренко дав кошти на якусь справу. Він ще замолоду обіцяв собі давати десяту частину грошей від своїх прибутків і ніколи цієї обітниці не зраджував, водночас лишався скромною людиною.

Інколи я мав нагоду зустрічати Василя Симиренка на засіданнях редакції "Київської Старовини". Він приходив наприкінці року, щоб дізнатися, який дефіцит має журнал, адже щороку брав на себе зобов'язання покрити борги "Київської Старовини". Іноді він бував у компанії Володимира Антоновича або Миколи Лисенка. Щоб проілюструвати його характер, згадаю один випадок: під час одного з візитів я помітив, як його кімната була переповнена порожніми коробками від сірників, які займали цілий куток.

- Для чого вони вам потрібні? - запитую я, не приховуючи подиву.

- Чому вони повинні зникати безслідно? - відповідає Симиренко. - Я обміняю їх на повні мішки сірників...

Мене так вразила ця ощадність людини, яка видає щороку десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлекторно встав і вклонився йому мало не до землі. Симиренко розцілував мене..." - згадував Євген Чикаленко.