Як уникнути долі Української Народної Республіки та загибелі полковника Болбочана? Розмова з історикинею Мариною Мірзаєвою.

Про полковника армії УНР Петра Болбочана його побратими-запорожці згадували в еміграції як енергійного та сміливого джентльмена, професійного військового, а також справжнього, свідомого патріота.

Мілітарист, контрреволюціонер, особистість, що прагнула захопити владу. Денікінець, а також "недостатньо відданий Керенському", який "зрадив Лівобережжя". Саме з такими епітетами особисті противники Болбочана призвели його до загибелі 28 червня 1919 року на станції поблизу села Балин у Хмельницькій області.

Сучасники Болбочана, які мали нагоду спілкуватися з полковником незадовго до його виконання вироку, згадували: усвідомивши за ґратами, що його мучителями стануть свої ж, а не більшовики, один із засновників новітньої української армії впав у стан, що нагадував божевілля.

Чотири місяці перед стратою Болбочана, перебуваючи в Станиславові (тепер Івано-Франківськ) та очікуючи вирішення своїх справ, він у відкритому листі зазначав: "Я вірив, що живу в правовій державі. Проте Україні ще доведеться пережити чимало труднощів, щоб знайти свій шлях до правосуддя".

"Коли настане найважчий момент, ви будете змушені шукати притулок за межами країни," - зазначив він у тому ж листі, адресуючи його Головному отаману Симону Петлюрі та уряду, який вже почав діяти в цьому напрямку.

За словами Григорія Макаренка, рідного брата члена Директорії Андрія Макаренка, Болбочан жартував: "Ми так довоювалися, що маємо української землі тільки під вагонами уряду". В той час віп-потяг чимдалі прямував в еміграцію.

"Всі ми повинні працювати над встановленням довіри, - зазначає Марина Мірзаєва, історикиня та військовослужбовиця Третьої штурмової, підсумовуючи уроки цієї трагедії. - Це довіра має бути між солдатами та їхніми командирами, між командирами та політичними лідерами, а також між армією і суспільством. Відсутність довіри призведе до хаосу та анархії, і регулярні збройні сили перестануть існувати. Без довіри ми можемо втратити все."

У розмові з УП Марина Мірзаєва, чия родина була залучена до Визвольних змагань, ділиться думками про здобутки Болбочана, про помилки, допущені Петлюрою, а також про найефективніші підрозділи УНР і важливість професійної армії для забезпечення основи української державності.

Марино, ви є нащадком Пимона Парубченка, який був соратником Петлюри. У тривалій суперечці між "болбочановцями" та "петлюрівцями", що точилася в еміграції протягом багатьох років після Визвольних змагань, на чиєму боці ви б опинилися?

(Сміється). Перед тим, як я потрапила до військової служби, як історикиня та активістка, для мене було важливо мати чітке розуміння державницької перспективи, щоб визначити причини подій. Я прагнула глибше усвідомити постать Петлюри, враховуючи всі його переваги й недоліки.

Розстріл Болбочана безперечно є одним із найбільш значних недоліків Петлюри. Будь-яка розмова на цю тему, як правило, закінчується згадкою про цей його крок.

Під час служби у війську я почала усвідомлювати історію з нових, більш глибоких перспектив, ніж просто політичні події. Коли стикаєшся з реальністю на передовій, у містах, що розташовані поблизу фронту, розумієш, що створення та захист держави - це не лише закони, накази чи документація. Це, прежде всього, зусилля військових, які ризикують своїм життям заради захисту України.

У останні роки, через це нове осмислення, я почав бачити Петлюру в іншому світлі, і його образ для мене втратив свою позитивну цінність. Проте, конфлікт, який ми намагалися замовчувати, насправді потребує відкритого обговорення в рамках популяризації. Інакше ми ризикуємо знову потрапити в прірву між військовим та цивільним чи політичним світами. Необхідно вжити заходів, щоб уникнути повторення цієї історії.

- Чому треба говорити про Болбочана? Які його основні досягнення?

Він завжди залишався для мене символом героїзму, визволителем Криму та видатним стратегієм. Зараз я все більше усвідомлюю, що Болбочан не отримав належної оцінки та залишається недослідженим.

Перш за все, подібно до Євгена Коновальця, з моментом початку Української революції 1917 року він рішуче підтримував ідею створення регулярних збройних сил. Його погляди не стосувалися народних військ чи поліційних формувань, а зосереджувалися саме на армії з чіткою структурою, визначеною штатною організацією та проведенням мобілізаційних заходів. Він вважав армію основним чинником, що забезпечує існування незалежної держави.

По-друге, Болбочан відіграє важливу роль у формуванні одного з найуспішніших та найбільш дисциплінованих підрозділів армії УНР - Запорізької групи, яка пізніше була перетворена на дивізію, корпус, а знову на дивізію.

Третій аспект - військові успіхи Болбочана. Наприклад, під час його стрімкого походу на Крим ми спостерігаємо те, що сьогодні вже є добре відомим. Однак у період Першої світової це було новаторським: спочатку в небі з'являється техніка, а за нею рухається піхота - саме так Болбочан увійшов до Криму через Чонгар, використовуючи дамбу Сіваш. Випередивши німецькі війська, які просувалися на Перекоп, Болбочан зумів дуже швидко звільнити майже весь півострів.

Ще я б відмітила перебування підрозділу Болбочана на Донбасі, де вишколені, дисципліновані, мотивовані запорожці підіймали український дух регіону.

Петро Дяченко згадує, як вони проводили виховну роботу на місцях (на Луганщині - УП). Під час одного з шикувань і виконання славня йде місцевий, не зупиняючись. Хлопці роблять йому зауваження: "Зніми капелюха, зупинись, віддай честь!".

У свідченнях сучасників Болбочана, зокрема Сергія Шемета, зазначається, що уряд Грушевського ухвалив таємне рішення про наступ на Крим. Це рішення, як вважають, було продиктоване сподіванням на загибель Болбочана або істотне ослаблення його військових сил внаслідок атак більшовиків чи німців. Що ж стало причиною побоювань Центральної Ради перед Болбочаном?

Якщо розглядати ситуацію в загальному, то можна відзначити наявність ідеологічного протистояння щодо уявлень про Українську Державу. Протягом першого року революційних подій Центральна Рада виявилася, вибачте, досить бездіяльною. Уряд не мав наміру створювати регулярну армію, і в цьому контексті варто детальніше проаналізувати особистості, які були залучені в ці процеси.

На той момент фактично існували дві протилежні групи. Одна з них дотримувалася думки, що конфлікт з Росією є лише короткочасним явищем, і з більшовиками слід шукати компроміс. Інша група, здебільшого представлена військовими, усвідомлювала необхідність наявності бойового потенціалу. Вони вважали, що, якщо вже й вести переговори, то лише з позиції сили та з інших вихідних умов.

До самого кінця уряд Центральної Ради вірив, що можливо знайти спільну мову з росіянами.

- І не очікував такої спритності від Болбочана, який ледь не дійшов до Севастополя?

У Києві сталося чимало несподіванок. Коли в березні 1918 року розпочався спільний контрнаступ з німецькими військами, наші війська досягли Бєлгорода. До столиці Української Народної Республіки почали надходити запитання: "Де ж наші кордони?". Політики лише знизували плечима: "Ідіть туди, де звучить українська мова".

Всередині держави був хаос. Ми для себе не могли відповісти на фундаментальні питання: які наші сфери впливу, що нам можна, а чого - ні. Над цим, до речі, українцям знову довелось рефлексувати після 1991 року, особливо з 2014-го.

- Існує думка, що Болбочан - блискучий військовий менеджер, але не видатний полководець. Як ви пояснюєте, що він не зміг втримати Харків, Полтаву та, за негласним звинуваченням Директорії, все Лівобережжя?

Я навіть знаю, хто висловлює цю думку (посміхається). Але вона справді дуже незвичайна. Коли більшовики розпочали свій наступ 21 грудня 1918 року, Болбочан з прикордонних територій надсилав сигнали в Київ, попереджаючи, що ворог наступає з усіх напрямків. З півночі наближалися більшовики, а з Маріуполя наступали білогвардійці. Болбочан просив про підсилення. І що ж зробила Директорія? Оголосила війну лише 16 січня 1919 року, коли Харків вже було здано, а бої точилися за Полтаву.

А що було раніше, під час так званого перемир'я? Болбочан писав Петлюрі: "Ви відправляєте своїх посланців в повіти, але ваші люди абсолютно ніякі в пропаганді". Хто має цим займатися? Армія?

Політики ігнорували реальність, адже населення не бажало йти до армії. Вони зазнали поразки в інформаційній війні, а більшовицька пропаганда отримала сильну підтримку. У Полтаві почалися прояви ухиляння. Люди повстали проти мобілізації Болбочана, заявляючи: "Ми не призначені для війни!" (сміється).

На мою думку, Болбочан прийняв вірне стратегічне рішення - відступити, зберегти кадри, аби реорганізуватися та продовжити боротьбу. Те саме, до речі, потім зробить і Коновалець, коли восени 1919 року йому скажуть: "Ну що? Готуємось до Першого зимового походу?".

Коновалець, у якого січовики рубались все літо та були зморені тифом, скаже: "Мінус". Це дозволить зберегти особовий склад задля подальших змагань.

Яким чином Коновалець вплинув на життєвий шлях Болбочана? Якими рисами можна охарактеризувати стосунки між запоріжцями та січовиками?

На мою думку, Коновалець був одночасно військовим і політичним діячем, що стане очевидним у його подальшому життєвому шляху. Він частіше перебував у Києві, де мав значно більше зв'язків і можливостей для маневру. На відміну від нього, Болбочан завжди залишався зі своїм підрозділом, що надавало йому особливого статусу.

Січовики представляють собою галицьку інтелігенцію, тоді як запорожці асоціюються з хуліганством і вважаються "головорізами". Проте, незважаючи на ці контрастні образи, і ті, і інші мали свою унікальну внутрішню етику та естетику, що різко вирізняло їх серед решти армії УНР. Їх відрізняла не лише мотивація і дисципліна, але й кадрова політика, а також зовнішній вигляд і манера поведінки.

Сьогодні у Третій штурмовій я часто наводжу хлопцям приклад саме цих двох підрозділів. Ефективних, боєздатних, таких, що вписались в історію України. Що у одних, що у других була ідейність, усвідомленість, яка давала результати.

Особовий склад мав велику повагу до своїх командирів і не боївся вирушати з ними на найризикованіші завдання. Нестача боєприпасів чи продовольства? Не біда, потрібно просто відібрати у більшовиків! Яскравим прикладом є відомий бій під Вознесенськом, який також отримав назву "бій під аплодисменти", коли запорожці застосували свою хитрість для досягнення перемоги.

Якщо є мотивація, справжні військові готові виконувати наказ навіть в умовах проблем із забезпеченням. І пів року Першого зимового походу пройти на куражі, маневруючи окупованими територіями.

Обов'язково варто ознайомитися зі спогадами тих, хто брав участь у подіях. Враження, з якими вони згадують, наприклад, вихід до берегів Дніпра і можливість побачити своє рідне Лівобережжя, вражають. Кожен куточок України був для них надзвичайно важливим. Це стало відповіддю на всі ті прояви отаманщини та повстанських загонів, які не прагнули виходити за межі своїх повітів. Вони не бажали приєднуватися до регулярного війська, що завадило створити єдину ударну силу та, зрештою, призвело до невдачі.

Особистий ад'ютант Симона Петлюри, Федір Крушинський, охарактеризував Болбочана як "перше випробування та покуту за злочини і слабкість нової української влади - Директорії УНР, яка за будь-яку ціну намагалася знайти винного за свої невдачі". Чому ж Директорія, яка не змогла б утвердитися без допомоги Болбочана, так швидко відмовилася від нього?

- Тут зосереджена вся моя туга. Не можна не згадати Винниченка (першого Голову Директорії УНР - УП), на честь якого у нас названі вулиці та університет у Кропивницькому. Такі постаті, як Винниченко чи Омелян Волох, який затримав Болбочана, є противниками українства. Вони нашіптували Петлюрі на вухо про патріотів: "Це зрадники, які не бажають підкорятися і слухати тебе".

Якщо казати грубо й дуже відносно, Петлюра був ліваком, а Болбочан правим (посміхається). Перший наполягав на добровольчій армії, другий - на створенні регулярного війська.

Після арешту Болбочан надішле листа Петлюрі, в якому висловить свої думки: "Я сподівався, що ти переосмислив свої погляди і став іншим. Але, здається, ви всі лише жадаєте влади, побоюючись, що хтось із військових лідерів може зайняти вашу позицію".

Думаю, Петлюра дійсно побоювався Болбочана, бо що ми бачимо з історії Української революції? Суцільні перевороти. Цього боявся Скоропадський, цього боявся і Петлюра. Після розстрілу Болбочана він не підтримав Коновальця. Він остерігався й Петрушевича (президента ЗУНР - УП).

Петлюра оточив себе, здавалося б, надійними людьми, але вони виявилися зрадниками. Винниченко зрадив його довіру, а Волох, скориставшись ситуацією, викрав скарбницю і також виявився зрадником.

Читайте також: Всім втекти з України не вдасться - історик Ігор Гирич про уроки революції 1917-1921, олігархів і метаморфози Скоропадського

На початку 1918 року, коли уряд залишав Київ, Болбочан виступив проти призначення Петлюри на посаду командира об’єднаного Запорозького загону. Після цієї кар'єрної невдачі Петлюра, очевидно, відчув образу. Чи стала це вирішальним моментом?

Що ж прагнув Петлюра? Він був журналістом. Болбочан, тим часом, закінчив Чугуївське піхотне училище, яке славиться своєю історією та репутацією. Коли я проїжджаю Чугуїв з моїми товаришами, які слухають мої лекції, вони завжди зауважують: "О, тут навчався Болбочан!" (усміхається).

Болбочан виступає як стратег і тактик. Він служив у піхоті, і навіть більше - в розвідці. Натомість Петлюра не отримав основної військової освіти, що не дозволяло йому повноцінно усвідомлювати всі нюанси та логіку військового мистецтва.

Петлюра з'явився на політичній арені під час революції, досягнувши високих посад без жодного бойового досвіду, навіть не спробувавши себе в реальних боях. Його формування як лідера відбувалося в процесі, і він, очевидно, прагнув довести свою значимість. Однак йому заважали досвідчені командири, такі як Болбочан, які миттєво могли вказати на його помилки.

Ясно, що Петлюру все це зачіпало - звичайна психологія будь-якої амбітної людини.

- Якщо казати про конкретику, то основним бенефіціаром загибелі Болбочана був отаман Волох, який став головним замість нього у війську на Лівобережжі. Потім перекинувся до червоних, які його в 1930-х і розстріляли. А хто з політиків УНР, крім Винниченка, найбільше відповідальний за розстріл полковника?

Людей з таким статусом, як Болбочан, розстрілювали, відверто кажучи, не щодня. Можна стверджувати, що Винниченко спонукав Петлюру до цього, проте це не звільняє останнього від відповідальності. Хоча він, безсумнівно, коливався у своїх діях.

- Сучасною мовою можна сказати, що Петлюра "петляв" у тому, щоб брати на себе відповідальність?

Отже, розслідування затягнулося, і Петлюра почав розглядати можливість відправки Болбочана до Італії для створення підрозділу з українських військовополонених. Це свідчить про те, що, ймовірно, існували певні компроміси, але в підсумку вони не принесли очікуваних результатів.

Пізніше, коли тягнулося розслідування, коли була пропозиція Петлюри з Італією, вирішальним став момент з генеральним інспектором Миколою Гавришком. Він запропонував поновити Болбочана на посаді очільника Запорізької дивізії. Аргументував це тим, що армії потрібні фахівці, а старшини дивізії бачать на посаді Болбочана.

Для досягнення цієї мети необхідно було усунути тодішнього керівника дивізії Володимира Сальського. Саме тому Петлюра видав наказ про арешт Гавришка та Болбочана за самовільне привласнення управлінських повноважень.

Гавришко тікає, Болбочан лишається. До останнього каже, що нічого не зробив, не брав самовільно на себе керування. Що отримав лише усну пропозицію.

- І, як потім стверджував рідний брат члена Директорії Андрія Макаренка Григорій, Болбочан казав, що візьметься за роботу тільки після письмового схвалення Петлюри.

Проте Петлюра сприйняв цей інцидент як загрозу стабільності в країні та військових силах.

Перед стратою Болбочана бійці розстрільної групи не могли виконати наказ, бо полковник був легендою за життя. Очільнику цієї групи власноруч довелось розстріляти Болбочана.

Запорожці майже планували повстання, щоб звільнити його, але Болбочан завадив цим намірам. Це підтверджує його прихильність до законності та дотримання ієрархії. Він був справжнім державним діячем.

Попри розстріл Болбочана, попри велику критику Петлюри, запорожці продовжували воювати, виконувати накази. Михайло Омелянович-Павленко, ще один наш геніальний полководець, організував Перший зимовий похід.

Військовослужбовці не покинули своїх позицій, незважаючи на політичні маневри, і залишилися вірними своїй присязі на вірність Україні. Сьогодні, перебуваючи в армії, я усвідомлюю, як важко їм було. Я спостерігаю, як хлопцям та дівчатам нелегко вести боротьбу, попри всі негативні емоційні новини, що виникають в країні та на міжнародній арені.

Сьогодні в інформаційному середовищі важливо підкреслювати: військова особа існує в системі цінностей, де пріоритетом є захист батьківщини. Не слід боятися військових; навпаки, їм варто уважно слухати.

Всім треба працювати над розвитком українського війська. Тільки воно є гарантом безпеки, існування держави. Як показала історія, ті, хто протестував проти мобілізації Болбочана, потім вмирали в Голодоморах.

Читайте також: Якщо хтось ухвалює рішення замість нас, ми ризикуємо повернутися до стану, в якому перебували до 1991 року, - Сергій Плохій.

Чи можна вважати Болбочана суперечливою особистістю?

Болбочана? Ні, я вважаю, що сьогодні потрібно інакше акцентувати увагу на нашій героїчній історії. Зі шкільних часів у мене в пам’яті залишилися образи Грушевського, Винниченка та Петлюри, пов'язані з Українською революцією. І все на цьому.

Політична історія, безсумнівно, має велике значення, проте, щоб виховати усвідомлене суспільство, яке шанує військові професії в умовах затяжної війни, необхідно приділяти більше уваги постатям видатних полководців і командирів. Серед них варто згадати таких героїв, як Болбочан, Коновалець, Омелянович-Павленко та Дяченко.

Обговорення про те, чи є Петлюра суперечливою особистістю, звучить значно частіше, ніж розмови про Болбочана чи Коновальця. Ми приділяємо багато уваги вивченню таких неоднозначних фігур, ставимо їх у центр нашої уваги, проте часто забуваємо про тих, хто справді пожертвував усім заради України.

Мені імпонує, як на початку січня 1919 року, коли розпочалася кампанія зради проти Болбочана, він звернувся до Петлюри зі словами: "Ми свій обов'язок перед Батьківщиною виконали сумлінно. А якщо хтось прагне нас скомпрометувати, нехай це роблять ті, хто досягнув більше, ніж ми".

Нехай ті, хто критикує Болбочана і вважає його неоднозначною особистістю, зрозуміють, що таке насправді військове мистецтво і широкий фронт, коли ворог атакує з усіх сторін. Нехай усвідомлять, що боротьба йде не лише за незначні населені пункти, а за стратегічно важливі міста, такі як Харків та Полтава, що вимагають надзвичайно складних рішень. Нехай зрозуміють, що збереження боєздатності підрозділів, їхнє поповнення після втрат і продовження боротьби — це справжня військова майстерність.

Сьогодні, у 2024 році, ми вже маємо певне уявлення про це.

Чому я підняв питання суперечливості: Болбочан створював сучасну армію УНР, орієнтуючись на західноєвропейські моделі, проте, незважаючи на цю сучасність, він, здається, залишався вірним принципам ранньомодерної Козацької Держави 17-18 століть. Він спирався на традиції Січі, з досить вільним тлумаченням вказівок політичного центру.

- Козацтво - окрема тема. Воно було джерелом надиху командирів сто років тому, є таким джерелом для нас зараз. Козацька держава - це час, коли лицарство існувало як окремий стан. Коли військо брало на себе і самозабезпечення, і врегулювання цивільних питань.

У часи, коли панувала військова культура, існували образи могутніх і відповідальних воїнів. Це були видатні командири, які вели своїх підлеглих за собою, надихаючи їх власним прикладом та силою духу.

У часи, коли відстань між військовими та цивільними особами була значно меншою, ніж сьогодні, існувала станова система, що надавала козакам особливі права та визнання за їхній внесок у захист держави, який вимагав жертвування власним життям.

Однак, обговорюючи козацтво в період з 1917 по 1921 рік, варто зазначити, що основною проблемою була відсутність ідеологічної єдності між армією та урядом. На відміну від поляків, фінів і більшовиків, які мали чітке взаєморозуміння, українське військо не змогло досягти такого рівня згуртованості. Як нам сьогодні, у сучасній реальності, знайти шлях до створення єдиного авторитетного центру?

- На мою думку, нам сьогодні обов'язково потрібні лідери в різних сферах, які б вели за собою суспільство. Які б репрезентували українську ідею.

На противагу 2022 року, коли українці спиралися на поняття "перемога", тепер цього терміна вже недостатньо. Все частіше виникають запитання: що ж насправді означає перемога і якою вона повинна бути. Військові керівники та експерти повинні окреслити перспективний план для України, акцентуючи увагу на необхідності мобілізації та реформування армії.

Люди не повинні відчувати страх перед армією. Водночас, військові сили повинні еволюціонувати. Наприклад, слід забезпечити можливості для досвідчених піхотинців підніматися по кар'єрних сходах у рамках військової структури.

Дуже важливо дозволити воювати дивізями, корпусами. Давати можливість бойовим командирам брати на себе відповідальність, реформувати всередині себе підрозділи, здійснювати фахову підготовку новоприбулих.

Необхідно активно просувати військову культуру серед населення. Важливо виховувати українців з дитинства, щоб вони ставали сильнішими. Цю ідею можна знайти в працях як Болбочана, так і Коновальця: наша сила, наш авторитет і те, як нас сприймають, визначають нашу ефективність, адже на сильних не сміють нападати.

Я регулярно наголошую своїм товаришам: життя – це величезна вулиця, де можуть підійти до тебе і спробувати принизити. Але якщо ти володієш силою, як фізично, так і морально, у тебе значно більше шансів відповісти на провокацію, навіть не доходячи до конфлікту.

Сьогодні нашій країні вкрай необхідні сильні особистості. Вони вже серед нас. Як показала Українська революція, важливо не упустити цю можливість. Потрібно забезпечити цих людей підтримкою та ресурсами для втілення їхніх задумів.