"Яким чином Україна могла бути заборонена на своїй же території?" - міркує актор і військовий Володимир Ращук, коментуючи ситуацію з Іриною Фаріон, батьком у Донецьку та їхнім домом у Маріуполі.

Володимир Ращук - талановитий актор театру та кіно, знаний за ролями у таких проектах, як "Прикордонники", "Ворон та Воробйов", "Голова", "Відступники", "Конотопська відьма", "Позивний "Тамада" та "Друзі за контрактом". Окрім акторської кар'єри, він також займається музикою та спортом. З початком повномасштабної агресії Росії проти України Володимир вирішив захистити свою країну і наразі виконує обов'язки офіцера у батальйоні "Свобода" Національної гвардії України.

В інтерв'ю OBOZ.UA Володимир Ращук розповів про свої найстрашніші моменти на фронті, а також зізнався, як війна вплинула на його стосунки з дружиною - акторкою Вікторією Білан. Ще розкрив, чому понад два роки не спілкувався з батьком, який мешкає в Донецьку, та які думки досі тримають у рідному Маріуполі, де нікого з близьких не залишилося. Ми зустрілися з актором у кав'ярні столичного кінотеатру "Жовтень".

- Володимире, нещодавно ми записували інтерв'ю за цим же столиком, у цій кав'ярні з вашим колегою, актором Даніілом Мірешкіним, який теж воює, а в Києві перебував у відрядженні. Він прийшов на зустріч у цивільному вбранні, ви нині також. Чому?

- У мене стаж у війську з 24 лютого 2022 року. Кожен раз, коли приїжджаю додому, намагаюся сховати форму з очей, бо викликає певні переживання. Ми настільки просочені всім, що там відбувається, що не хочеться тягнути це в цивільне життя. Але, з іншого боку, на мені тактичні штани-карго, дуже функціональна рубаха, "лови" на ногах. Виходить, ніби і не хочу ходити у військовому, але все одно все довкола мілітарного крутиться (усміхається).

В даний момент ви знаходитеся у творчій відпустці, завітали до Києва для участі у зйомках фільму "Каховський об'єкт". Чи було складно отримати дозвіл на це?

Чотири місяці перед стартом зйомок компанія Film.UA почала надсилати листи – спершу до мого підрозділу, а потім до головнокомандувача Національної гвардії, аби отримати офіційне відрядження з фронту для мене. В результаті, мене відпустили на точно той час, який був потрібен для зйомок фільму.

Події в "Каховському об'єкті" відбуваються у нашому сучасному світі. Це перший український фільм жахів про зомбі. Зізнаюся, це справжній парадокс: раніше я не захоплювався фільмами цього жанру. Жахи - так, але зомбі-історії завжди здавалася мені менш цікавими. Проте, коли мені надіслали сценарій, я відразу зацікавився, як молодий хлопець. У сюжеті українські солдати натрапляють на таємний бункер після вибуху Каховської ГЕС, в якому радянські вчені проводили експерименти над людьми, прагнучи створити більш потужних солдатів за допомогою штучних умов. Саме там з'являються жахіття минулого, з якими нашим героям доведеться зіткнутися. Я жартую, що у моєму житті нічого не змінюється: на фронті я борюся з зомбі, а "в цивільному" — також.

Чи актуальні такі кінематографічні твори? Схоже, що людям важко сприймати те, що їх уже глибоко торкає - війну, обстріли. Я не люблю слово "втомлені", але мушу визнати, що перегляд документальних фільмів чи хронік може бути емоційно виснажливим. Однак, така форма подачі – це справжнє задоволення. Тож обов'язково рекомендую відвідати цей фільм, коли він з'явиться в прокаті.

Щодо доцільності створення ігрових фільмів під час війни, хочу висловити свою думку. Якщо ми забираємо фінансові ресурси у військових для зйомок ігрового кіно, то це є серйозним злочином. Проте, якщо ми зможемо знайти баланс, як це роблять у зрілих країнах (а я сподіваюся, що ми до цього прагнемо), то ігрове кіно є надзвичайно важливим для збереження психічного здоров'я суспільства. Я визнаю, що деякі сучасні проекти можуть виглядати кумедно або навіть незграбно, але це частина експерименту. Однак, коли з'являються фільми на кшталт "Раша гудбай", це, на мою думку, справжній абсурд. Я мав можливість взяти участь у цьому проекті, але відмовився, коли дізнався, що режисером виступає Олексій Кирющенко. Хоча він, безперечно, дуже талановитий, ми знаємо, з ким маємо справу насправді.

Олексій Кирющенко нещодавно оголосив, що володіє українським паспортом.

Проте рідну мову так і не опанував, чи не так? Коли мені почали пояснювати, що він, мовляв, робить багато для України, я запитав: а що саме? Давайте почнемо з основ: чи вчився він української мови?

Чи замислювалися ви над тим, що існує ймовірність, що продюсери фільму запросили вас для участі, щоб потім оголосити, що в проекті знімався актор, який зараз на передовій?

Сьогодні існує безліч контенту, тому важливо бути вибірковим. Моя перша викладачка з акторської майстерності завжди наголошувала: акторів іноді сприймають як об'єкти для використання. Щоб зберегти свою гідність і почуття власної гідності, потрібно ретельно перевіряти інформацію. Кар'єра, фінансовий успіх, популярність – все це може так затягнути, що твої справжні цінності можуть залишитися поза увагою. Мені прикро, що Андрій Ісаєнко та Катерина Варченко, які виконали головні ролі у фільмі "Раша гудбай", вирішили продовжити зйомки. Я розумію, у кожного свої обставини, але ми всі повинні діяти відповідно до своїх моральних принципів. Таке кіномистецтво – це зрада для України. "Квартал 95", Кирющенко та всіх цих "творців" потрібно притягати до відповідальності.

Ваша українська мова вражає, важко уявити, що ви почали говорити нею тільки після початку російської агресії.

- Дивіться, як кажуть у моєму рідному Маріуполі, почну з-під Волновахи (сміється). Я розмовляв російською до 24 лютого 2022 року. Українську розумів, вивчав у школі. Хоча ви знаєте, з якого класу в нас почалися ці уроки? З дев'ятого. І один раз на тиждень. До речі, українську нам викладала фантастична педагогиня - Малишко Лідія Василівна. Просто шевченківський персонаж: сухенька статура, спідниця нижче колін, блузка, акуратна зачіска. В неї був дуже каліграфічний почерк, і вона дуже чисто розмовляла українською - прямо як у книжках. Причому була чи не єдиною жителькою Маріуполя, хто не переходив на російську навіть у побутовому житті. Мені здається, крім неї, там ніхто не розмовляв українською.

Лідія Василівна завжди казала нам: "Мої дорогі, кожен поважаючий себе українець повинен знати щонайменше дві тисячі народних пісень". Можете уявити? Вона вимовляла це так невимушено, наче це була банальність. А я сидів і думав: "Ой на горі два дубки", "При долині кущ калини", "Там у вишневому садку" – і це все, що мені спадало на думку. А тут виявилося "хоча б дві тисячі". І зараз мені приходять на думку такі роздуми: яка ж величезна і глибока наша культура, а ми часом виявляємося такими необізнаними та неосвіченими, адже не знаємо всього цього.

У Києві я постійно чув українську, адже моя дружина, акторка Вікторія Білан-Ращук, походить з Франківщини. Це була цікава суміш сходу і заходу (сміється). Вдома вона спілкувалася українською, проте оскільки більшість нашої роботи була російською (ми працювали в Театрі імені Лесі Українки. - Ред.), їй доводилося також використовувати російську мову.

Коли розпочалося вторгнення, ми жили у Вишгороді, і все, що коїлося, відбувалося просто за нашими вікнами. Над Київським водосховищем знищили кілька гелікоптерів, літаки мчали низько, повітря гуло і тряслося. У той момент я чітко усвідомив, хто є нашим ворогом. Після подій у Бучі, Ірпені та Гостомелі (де актор із зброєю брав участь у звільненні Київщини - Ред.), після всього побаченого і пережитого, я дав собі обіцянку ніколи більше не спілкуватися російською. Для мене це мова агресора, який вчиняє насильство, вбиває і руйнує. Вони прийшли, щоб знищити нас як націю і забрати нашу найважливішу ідентичність — мову. Зізнаюся, мені дуже важко в Києві, адже багато людей продовжують говорити російською. Це мене сильно дратує, раніше навіть викликало агресію. Я не вірю в м'яку українізацію, вважаю, що мовні закони в Україні повинні бути набагато суворішими.

Мій перехід на українську теж був непростим, якийсь час розмовляв як Азаров (усміхається), але все одно не повертався до російської. Навіть пам'ятаю таку історію: в Сіверськодонецьку ми стояли поряд з білорусами - полком імені Кастуся Калиновського. Комбат прийшов до нас для комунікації - крутий такий чоловік, з великою бородою, з кулеметом весь час ходив. Ми почали спілкуватися, він - російською. Я його запитую: "Друже, скажи, а ти мене розумієш?" - "Ну, звісно". - "А ти можеш говорити зі мною білоруською?" - продовжую. Так ми надалі і спілкувалися: він - своєю, я - нашою. І добре один одного розуміли. Кажу: "Що ви тут робите? Ви ж білоруси, а тут - Україна". "Ми боремося за вільних людей", - відповідає.

Актор Дмитро Суржиков, який, подібно до вас, виріс у Маріуполі, в інтерв'ю нашому виданню поділився своїм досвідом, зазначивши, що його шлях до української мови був досить складним. Він зауважив, що в Маріуполі панувала російськомовна культура. "У Києві я працював у театрах, де вистави ставилися російською мовою. У 35 років я приєднався до Молодого театру. Не можу не зізнатися, що перехід на українську на сцені став для мене справжнім викликом. Як актор, я вже мав сформовані навички — відчуття слова і звукове оформлення. Але це сталося", — розповів він. Дмитро також вважає, що для досягнення справжньої українізації необхідно більше, ніж просто закони про мову.

Моя бабуся - гречанка, і до шостого класу навчалася в грецькій школі. У свій час у Маріуполі існував татарський навчальний заклад, але згодом совєти його ліквідували - все було знищено. Вони діють за одним і тим же сценарієм протягом багатьох років - спалюють твої культурні надбання, нав’язуючи свою ідеологію. На окуповані території привозять свій контингент - здебільшого людей без освіти, гастарбайтерів та колишніх злочинців - і це викликає великий страх.

- Прима столичного Театру імені Івана Франка, теж ваша землячка, акторка Тетяна Міхіна розповідала нам, як намагалася там зв'язатися з друзями батьків, однак їхні номери телефонів належать вже незнайомим людям. Вона підозрює, що це історія про те, як у квартири маріупольців заселяються росіяни. У вас хтось залишився там?

У нас є лише один родинний дім. Моя мама, яка тривалий час жила в Греції, вклала в нього чимало коштів і повністю його відреставрувала. Вона планувала переїхати туди влітку 2022 року, але тепер це стало її великим смутком, і я не знаю, як їй допомогти. Зараз знайома орендує цей дім, але всі гроші залишає собі. Продати його, очевидно, буде непросто. Можливо, спробуємо вирішити це питання через мого батька, який живе в Донецьку. Батьки розлучилися, коли мені було лише шість років.

Які у вас взаємини з ним?

Перед війною ситуація була просто неймовірною, але тепер усе змінилося. Донбасу приділяли велику увагу - і продовжують це робити - через пропаганду. Вам скажу більше: якби Путін не поспішав і почекав ще п'ять років перед вторгненням, то він міг би увійти туди з тріумфом. Їхня пропаганда діяла дуже ефективно, підриваючи ситуацію зсередини. З певного моменту ми з батьком за взаємною згодою вирішили не обговорювати політичні питання. Коли він дізнався, що ми з дружиною були на Майдані, він охарактеризував нас як "майдануті". Словом, він вважає, що нам не вистачає грошей чи чогось подібного. Його сприйняття реальності зовсім інше, розумієте? Я кажу про обстріли, а він запитує, чому ми туди ліземо. Саме тому ми вирішили утриматися від обговорення цих тем.

Після початку повномасштабної війни я вирішив приєднатися до армії. Він не знав про це. Коли я повернувся з Бучі, мені було дуже важко впоратися з пережитим. Я зателефонував йому, і ми почали говорити про війну. Я почав ділитися своїми враженнями, а він раптом сказав: "А ти в курсі, що ваш танк зруйнував мій будинок?". Хоча наші війська навіть не були в тому районі. Я запитав: "А що на ньому було написано?". Він відповів: "Знак 'Z'...". Після цього ми не спілкувалися протягом двох із половиною років. Але приблизно три місяці тому ми знову зв’язалися. "Як справи? Як здоров'я?", - запитав я. "А ти як?" - відповів він. Це була коротка розмова. Я, офіцер Збройних сил України, не знаю, що міг би сказати далекобійнику, який возить медикаменти до Москви. Він фактично рятує солдатів, що приїхали вбивати українців, зокрема й його сина... Це просто жахливо, таке навіть ворогу не побажаєш.

Перед початком війни ми пропонували батькові переїхати до Києва. Я нещодавно придбав земельну ділянку за містом і планував там будувати, але не мав можливості займатися цим проектом. Батько, який добре розуміється на будівництві, міг би допомогти. Я запропонував: "Ми поставимо тобі готовий невеличкий будинок - ти зможеш жити там і контролювати процес. А ще купимо мікроавтобус, якщо хочеш, можу влаштувати тебе водієм у кіновиробництво, буде робота". Але ця пропозиція його не зацікавила, і тепер він займається перевезенням медикаментів до Москви.

Ваша дружина Вікторія поділилася в одному зі своїх постів в Instagram, що коли ви вирішили піти на війну, вона переживала "страх, нестерпний біль, сльози, відчай, безсонні ночі та тривогу", але ніколи не відчувала образи, адже глибоко поважає ваш вибір.

З ще 2014 року в мене виникали думки про те, щоб піти. Але, ви знаєте, на той момент я все ще залишався малоросом, незрілою особистістю. Навіть у перші дні вторгнення моє рішення було більше спонтанним, ніж усвідомленим. Проте з часом, завдяки моєму підрозділу та підтримці Петра Миколайовича Кузика (командира батальйону "Свобода" та голови Київської міської організації ВО "Свобода" - Ред.), я значно зріс і у ідеологічному плані. Мені пощастило зустріти на своєму шляху інших значущих людей, які запалили в мені любов до України.

Щодо Вікторії, я тоді висловив їй лише кілька коротких фраз. Спочатку я запитав: "Як би ти вчинила, якби опинилася на моєму місці?" Між нами настала довга пауза. Потім я додав: "Як ти будеш дивитися на мене, якщо я залишуся? Як ми зможемо жити далі, знаючи, що я щось приховував?" І в результаті, вона допомогла мені зібрати рюкзак.

- Після того як ви пройшли бої в Київській області і мали рушати на Донбас, ви з дружиною повінчалися. Чому виникло таке бажання?

Ми давно мріяли про це, ще з тих часів, коли побралися, але все ніяк не складалося. Хотілося, щоб все пройшло особливо, з дотриманням традицій. Підготовка затягнулася, і тут на нас обрушилася повномасштабна війна. Віка вважала, що молитви допоможуть краще мене захистити. Чи вірю я в це? Зізнаюсь, у мене з Богом стосунки більше схожі на дружбу - він любить жартувати (усміхається). Проте його сила не раз рятувала мене. Один такий випадок трапився в Сіверськодонецьку 13 червня 2022 року. За кілька днів до цього мій товариш Сергій Кардан вирушив за автомобілем, який для нас придбали волонтери. Тоді ж моя дружина, яка займалася цією покупкою, зустрілася з Надею - дружиною Сергія, і вони мали розмову. Віка розповідала: "Я постійно молюся, у нас вдома стільки ікон, що ладан витає в повітрі". А Надя відповіла: "Я теж пробувала, але в мене це не виходить, я не вірю". І після цього вони розійшлися.

Кардан привіз автомобіль. А 13 червня відбувся наш бій. Ми активно діяли, пересувалися, і я ненавмисно помітив, як куля влучила в Сергія - він загинув. Потім постріл вразив і мене, але пройшов через руку та бік. Я лежав і думав: що ж це таке? Вважаю, що молитви Віки стали моїм порятунком. Бог допоміг, адже вона вірила і просила. І таких випадків у моєму житті було чимало.

- Ви допускаєте думку, що перевага в цій війні може повернутися не на нашу користь?

Давайте звернемося до історії — це вже траплялося раніше. Які фактори можуть сприяти окупантам у збереженні контролю над цією територією, навіть якщо це звучить надто песимістично? Зрадники. Ми часто недооцінюємо, а іноді й терпимо таких, як арестовичі та труханові. Ці залишки партії регіонів, що продовжують сидіти у Верховній Раді, викликають у нас жалість, проте вони просто чекають зручного моменту. Це справжній спрут, готовий знову заповнити наші уми пропагандистськими інформаційними потоками з телевізора.

Ми відчули полегшення, як тільки загроза трохи відступила. Але якщо ворог знову наблизиться до Києва, ми, як і в лютому 2022 року, зберемося в кулак – це нам під силу. Якщо ж не зможемо зупинити наступ, перейдемо в підпілля та розпочнемо партизанську боротьбу. Але чому ми не активізуємося у боротьбі постійно? Чому не засвоюємо уроки минулого? Історія суворо карає за недоліки в знаннях.

Перед початком великої війни ви виконували свою професійну діяльність у Київському театрі імені Лесі Українки, який очолював відомий своїми поглядами Михайло Резнікович, що відкрито демонстрував симпатії до "русского міра". Чи було це для вас складно?

Я вже ділився з вами цим: у той час ми, безумовно, були трохи малоросами. Більше того, я навчався в майстерні у Резніковича. Він постійно наголошував, що московські театри — це справжня велич, а наші — лише провінційні. Це також впливало на наше сприйняття, породжуючи відчуття меншовартості. Проте я всією душею ненавидів ту Москву. Навіть коли після закінчення школи мені радили вступати туди, я завжди відповідав: лише в Київ.

Коли ми з дружиною почали ходити на Майдан - це не дуже добре сприйнялося в театрі. Згодом Віку звільнили. Резнікович сказав: "Як до професіонала немає жодних питань - це особисте". Ну зрозуміло, ми ж проти Партії регіонів, до якої він входив.

Зараз, коли театр живе без Резніковича, мені дуже подобається, що нарешті там немає нічого російського. Навіть у назві. Леся Українка перестала перевертатися в труні. Ну за що їй було таке горе: Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки? От тепер це український театр. Я дуже тішуся, як він рухається вперед - прем'єра за прем'єрою. А щодо Резніковича, то дуже хочу, щоб він ще у в'язниці посидів - просто велике бажання, щоб так сталося. У мене немає до нього емпатії, бо зламав величезну кількість акторських доль.

Я неймовірно рада за столичний Театр Івана Франка. Це справжнє досягнення — мати таку велику підтримку від глядачів. Просто вражаюче! І знову ж таки, це відбувається завдяки тому, що ми нарешті відірвалися від впливу Росії. Погляньте, що твориться у світі музики, скільки нових талантів з'являється. Це неймовірно важливо! У нас виникають справжні культурні цінності, до яких можна звертатися, адже вони свої. Раніше українська культура на рідній землі була в тіні протягом багатьох років. Чому, скажіть, українська ідентичність зазнавала заборони в Україні?

У одному з ваших інтерв'ю ви поділилися, що мали величезну прихильність до Ірини Фаріон. Після її трагічної смерті, її подруга Оксана Микитюк в бесіді з нашим виданням згадувала про її життєрадісність і позитивний настрій. Чому ж досі до цієї особи іноді ставляться з неоднозначністю через її категоричні погляди?

- Ну дивіться, кожне інтерв'ю, яке виходить зі мною, теж якоюсь мірою радикальне. Я стверджую, що якщо ви не розмовляєте українською, то, вибачте, дегенерат. Той, хто не допомагає армії, хто не воює - не українець, не має права взагалі мати наш паспорт. Нас врятує тільки радикальна українізація - по-іншому ніяк. Чому так різко говорю? Бо мені болить, коли чую, наприклад, що в Україну приїхали 14 нових роллс-ройсів. Знаєте про таке? Не в Дубай, а в Україну - країну, яка перебуває у війні.

Ірина Дмитрівна завжди дотримувалася правди. Її мотиви не були егоїстичними — вона діяла на благо України. Вона прагнула розбудити свідомість людей, і часом її слова звучали різко, адже була розчарована байдужістю і неосвіченістю оточуючих. Це викликало в неї біль, адже в кожній родині вже є втрати через війну, але багато хто залишався осторонь, не усвідомлюючи суті проблеми. Що вже казати про тих, хто ховає своїх чоловіків від боротьби? Згадаємо Ірину Фаріон, яка віддала життя за свої переконання, а згодом її зять загинув на фронті. Вона була неймовірною науковицею, і її внесок важко переоцінити. Я б хотів, щоб такі люди, як вона, були при владі, адже їхні цінності зосереджені на Україні, а не на грошах чи політичних інтригах. Однак не всім це приємно чути, тому часто її звинувачують у скандальності та інших негативних характеристиках.

Які найбільш жахливі миті ви пережили під час війни?

Найбільш жахливим є те, що в XXI столітті людство вже знає, що таке війна (довгий час мовчить). Коли покоління людей працювали над створенням "держави", вкладали в неї свої зусилля, а хтось просто приходить і забирає життя. Уявіть собі, що під час Другої світової війни той жахливий російський маршал Жуков закликав своїх підлеглих не шкодувати солдатів, мовляв, жінки ще народять. Як таке може прийти в голову? А може, для якоїсь матері це була єдина дитина? Можливо, вона чекала на неї роками, не могла завагітніти? І ти просто так це їй кажеш? Сьогодні ми з російського боку чуємо подібні заяви. Це абсолютно безсердечно і цинічно.

Війна — це неймовірно жахливо. Саме усвідомлення того, що ми починаємо адаптуватися до цієї реальності, лякає. Ось, наприклад, дев'ять дітей загинули в Кривому Розі, а як ми на це реагуємо? Лише запалюємо свічки в соцмережах і оголошуємо день жалоби. Ми стаємо байдужими до жахів навколо. Але світ не повинен існувати в таких умовах, адже він може бути набагато яскравішим і різноманітнішим.

Яким чином війна позначилася на ваших взаєминах з дружиною?

З одного боку, наші емоції стали надзвичайно інтенсивними. З іншого ж, ми стикаємося з тим, що щоразу, коли одна людина вирушає з Києва, вона залишає свій слід, а повертається зовсім інша особистість. І те, що ми зустрічаємо один одного знову, вимагає певного "перезнайомлення" (посміхається). Це стає справжнім викликом. Психологічно, мушу зізнатися, це дуже непросто, особливо враховуючи, що ми обидва - максималісти. Мені важко там, але їй тут, в постійному очікуванні, коли все її життя поставлено на паузу, також нелегко. Але вона справді неймовірна, просто надзвичайна жінка (посміхається).

Також на OBOZ.UA ознайомтеся з інтерв'ю з актором і бійцем Даніілом Мірешкіним, в якому він розповідає про свій рідний Донбас, зміну імені та шлях до перемоги.