СРСР його остерігав, а "Червона рута" перетворилася на неофіційний гімн України: в інтернеті з'явилися архівні записи Володимира Івасюка.

У мережі з'явилися рідкісні відео із легендарним українським композитором та виконавцем Володимиром Івасюком, який зробив неоціненний вклад у розвиток української музики та створив вражаючу композицію "Червона рута", що навіть стала неофіційним гімном нашої країни. Незважаючи на те, що життя артиста обірвалося ще в 1979 році, його постать досі не перестає цікавити молоде покоління.

На незвичайних знімках, які були опубліковані в Instagram, можна побачити реальне обличчя співака. Його друзі Володимира Івасюка знімали моменти його відпочинку, захоплюючих розмов, подорожей та гри на музичних інструментах.

Відповідно до архівних записів, композитор виглядав досить привабливо. Здається, він мав певну пристрасть до експериментів зі своїм стилем: спочатку його обличчя було абсолютно гладко виголене, а згодом він вирішив відпустити пишні вуса. Володимир Івасюк, очевидно, був людиною, сповненою позитиву, оскільки на більшості кадрів з ним завжди сяяла усмішка.

Легендарний композитор з'явився на світ 4 березня 1949 року на Буковині в родині інтелектуалів. Вражаюче, але ще в шкільні роки йому не давали спокою радянські влади. Хоча він блискуче склав усі іспити, вступити до університету йому не вдалося через інцидент з бюстом Леніна. Замість того, щоб продовжити навчання в медичному закладі, він почав працювати на заводі. Проте там він зумів знайти заняття, яке приносило йому задоволення. Саме тоді він створив ансамбль "Буковинка", з яким вперше виступив на київському телебаченні.

День, коли Володимир Івасюк представив свою пісню "Червона рута" на Театральній площі в Чернівцях, став справжнім знаковим моментом в його творчості. Це сталося 13 вересня 1970 року, коли артист, разом з колегою Оленою Кузнєцовою, виконали цю композицію в ефірі програми "Камертон доброго настрою". Вражаючий ефект від пісні охопив всю територію СРСР, адже українську мелодію виконали узбеки, литовці, казахи, грузини та навіть росіяни.

Згодом Володимир Івасюк зустрів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича. Разом вони почали працювати над музикою, і їхній успіх став вражаючим після виходу першого українського мюзиклу "Червона рута". Головні ролі в ньому виконали Софія Ротару та Василь Зінкевич.

Невдовзі Івасюк випустив дебютний альбом, що складався з 12 його оригінальних композицій. Всі вони були виконані Софією Ротару. Ця музична робота здобула популярність навіть за межами Радянського Союзу, проте такий стрімкий успіх композитора не всім припав до душі. Коли Івасюк отримав значний гонорар за випуск платівки в СРСР, його запросили на розмову до КДБ. Там йому настійно порадили перерахувати ці гроші до так званого фонду миру, який займався пропагандою соціалізму. Він рішуче відповів, що не має наміру фінансувати терористичні організації. Після цього композитор став об'єктом переслідування з боку КДБ і потрапив у немилість партійних властей.

24 квітня 1979 року в обід Володимиру Івасюку зателефонували. Він одягнувся, пішов до консерваторії і більше вже ніколи не повернувся додому. Рідні композитора одразу звернулися до правоохоронних органів, однак, за їхніми словами, митця ніхто не поспішав шукати. Його тіло виявили аж через місяць в лісі за Львовом. Тоді влада СРСР миттєво кваліфікувала смерть як самогубство.

Відхід Івасюка в засвіти став справжньою трагедією для громадськості. В день, коли композитора проводили в останню путь, таксисти не брали грошей за проїзд, музиканти відмовилися грати ввечері у ресторанах, а дорога від його житла і до Личиківського цвинтаря була встелена живими квітами. Тоді радянська влада боялася, що похорон музиканта може перерости в бунт, тож навіть погрожувала людям, які прийшли попрощатися із легендою, звільненням із роботи або ж виключенням із ВНЗ.

"Протягом довгих десяти років радянська влада заборонила виконання пісень Володимира. Тих, хто прийшов на його похорон, намагалися переслідувати, а студентів — витіснити на маргінес. Мій батько детально описав це в своїй біографічній повісті "Монолог перед обличчям сина". На могилі Володі нам не дозволяли встановити пам'ятник, і протягом десяти років там стояв лише тимчасовий дерев'яний хрест. Життя в Радянському Союзі було справді жахливим... Влада всім силами намагалася стерти пам'ять про Володимира", - поділилася сестра митця Оксана Івасюк в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA.

Проте не всі були переконані в версії про самогубство Івасюка. Його товариш, Микола Лемик, висловлював думку, що спецслужби могли повісити композитора вже після його смерті, оскільки на тілі не виявили ознак самогубства, а навпаки, були помітні сліди побоїв. У 2015 році Роман Федик, тодішній прокурор Львівської області, заявив, що Івасюк став жертвою вбивства, організованого радянською владою.

До речі, родина композитора хотіла встановити йому гідний пам'ятник одразу після смерті. Однак влада СРСР не дала цього зробити. Лише після здобуття Україною незалежності, на місці поховання легенди було встановлено бронзову скульптуру.

За словами Оксани Івасюк, відомий композитор був справжньою чудовою особистістю. Він не раз запрошував її відвідати Львів під час канікул, а також проводив час у кіно, театрах та музеях.

Володя мав пристрасть до стильного одягу. У той час серед української інтелігенції було модно вдягатися елегантно, адже це також слугувало знаком підтримки української культури. Він замовляв свої костюми у кравців Чернівців і Львова. Його зять Любомир, чоловік сестри Галі, одного разу подарував Володі яскраво-жовту сорочку в блакитну смужку. Ця сорочка стала однією з його улюблених речей, і він із задоволенням носив її, вважаючи це своєрідним протестом проти влади. Володя завжди робив прекрасні подарунки мені і сестрі. Він приносив мені французькі парфуми, привозив светри, купував тканини, щоб я могла пошити щось власноруч. Також він запрошував нас у подорожі — чи то з Галю, чи зі мною. Володя показав нам Вільнюс, Ригу, Таллінн, куди ми їздили на зустріч із режисеркою Віркою Коппель, яка зняла фільм про гурт "Смерічка" для естонського телебачення, - згадувала сестра митця.