"Я існую, немов пташка в розкішній клітці". Легендарний Іван Марчук розповідає про свій еміграційний шлях до Відня, життя за тінями чорного календаря та афери, пов'язані з його картинами.

Іван Марчук - найвідоміший сучасний художник України. Минулого року його пейзаж "Зійшов місяць над Дніпром" продали на аукціоні за 300 тисяч доларів. Це рекорд для митців України. У 2007 році британська газета The Daily Telegraph внесла Івана Марчука до списку "100 геніїв сучасності".

Художник з раннього віку прагнув розвивати своє мистецтво, яке не відповідало канонам соціалістичного реалізму, що підтримувався радянською владою. Його твори піддавалися забороні, він не зміг стати членом Спілки художників, а також зазнав обшуків. У результаті митцеві довелося емігрувати за межі країни, де він працював в Австралії, Канаді та США. У 2011 році він повернувся в Україну, але на початку повномасштабного вторгнення знову змушений був залишити рідну землю. Наразі живе у Відні, Австрія. ОBOZ.UA вдалося отримати інтерв'ю з художником завдяки сприянню мистецтвознавиці Тамари Стрипко, яка є його біографом і багато років підтримує зв'язок з Іваном Марчуком.

- Іване Степановичу, як вам живеться?

- Живу як пташка в золотій клітці. Думаю, ви розумієте, про що кажу. Я не вдома, на чужині. Стільки для України зробив як митець, але її вже не бачу. А багато чого перетворилося на руїни. Але я знав, що це буде, - ще багато років тому. Мене часто запитують, куди йде моя країна, особливо - зараз. Кажу: "На це запитання не відповідатиму, бо дуже боляче".

Чи є у вас бажання повернутися додому?

Хто ж не мріє повернутися додому? Я ніколи не уявляв, що мої останні роки проведу на чужині. Чому саме Відень? Тут живе давній та дуже відданий шанувальник моєї творчості — українець, який по всьому світу збирав мої картини, шукаючи твори Марчука. Коли ми приїхали сюди, він сказав: "Ви повернули мені Україну". Нещодавно у Відні відбулася виставка моїх робіт під назвою "Скажи мені правду". Кажуть, що вона стала справжнім мистецьким дивом, такого мало хто робив. Виставка вийшла величезною та сучасною. Сподіваюся, що багато людей змогли відкрити для себе частинку творчості Марчука.

Горизонт завжди викликав у мене великий інтерес. Я із задоволенням спостерігав за тим, як кораблі відпливають у морську безодню, зникаючи за далекою лінією. Ще в студентські роки я мріяв досягти цього горизонту, хоч і не розумів, що він завжди буде на відстані. Ідучи вперед, ти ніколи не дійдеш до нього, адже він завжди залишається позаду. Кажуть, що той, хто часто оглядається назад, ніколи не зможе досягти своїх цілей. Я ж усе своє життя прагнув доторкнутися до горизонту, і він продовжує манити мене. Тому я дотримуюсь єдиного правила: рухатися тільки вперед. Уся моя творчість спрямована на те, щоб підкорити світ. І я кажу собі: «Підкорюй!»

Яким чином проходить повсякденне життя найвідомішого та найдорожчого художника України?

Чому я живу? За гроші, звісно! (сміється). Це все несерйозно - не варто ставити такі запитання. Слухай, я трохи знаю, як насолоджуватися життям (усміхається). У радянські часи я за короткий час непогано заробляв, створюючи прості ілюстрації для журналів, таких як "Україна", "Вітчизна", "Київ". Тоді мені платили близько тридцяти карбованців, коли квиток на літак з Тернополя до Львова коштував лише п’ятнадцять. Я ніколи не користувався потягами. І зараз справляюся самостійно. Ніколи ні в кого нічого не просив і не прошу. Навпаки - сам намагаюся допомагати. Ви ж знаєте, що мої картини добре продаються на аукціонах, але я жодного разу не здавав їх туди.

- А як же вони з'являються в продажу?

У радянські часи я довго залишався в тіні, тому роздавав свої картини кому тільки міг. Мені хотілося, щоб вони не зникли, адже я не був певен у власному майбутньому. Десятиліттями я не мав жодної інформації про долю своїх творів. Тепер ж їхні нащадки або родичі власників починають виставляти ці роботи на показ.

- Яке захоплююче...

- Не цікаво, а трагічно. Через те я багато жив в інших країнах, хоча згадую ті країни з приємністю. Моє життя завжди було наповнене, навіть переповнене всілякими подіями. Хоча й труднощами теж, але про це вже не хочу згадувати. Побував у величезній кількості країн, але не як турист - їздив із виставками картин, показів було сотні. І скрізь мав велику шану, відчував любов до своїх робіт - часом просто фанатичну. І сльози витирав жінкам, які плакали, дивлячись на мої твори.

- Зі мною подібна історія сталася в паризькому Луврі, коли лише кинула оком на одну з тамтешніх картин і відразу почала плакати...

О, звісно! Але я ніколи не примушую людей плакати (сміється). Це вже справа самих картин. А що стосується мистецтва? Його потрібно відчути.

- Давно йдуть розмови про Музей Івана Марчука в Києві. А нещодавно поетеса Ліна Костенко публічно розкритикувала місцеву владу за те, що досі не реалізовано цей проєкт. За її словами, багато ваших робіт можуть залишитися за кордоном через відсутність відповідного музею.

Якщо Київ протримається, вважаю, з’явиться музей; якщо ж ні - тоді він виникне в іншому місці.

"Лише під час великої війни Іван Марчук створив близько двохсот художніх творів," - зазначає Тамара Стрипко, долучаючись до дискусії. "Це, без перебільшення, вважається рабською працею. Кожне полотно містить сотні тонесеньких ліній. Іван Марчук - автор унікального стилю живопису, відомого як 'пльонтанізм', що походить від діалектного 'пльонтати', що означає 'плести' чи 'переплітати'. Його мета не лише відтворити красу, наприклад, пейзажу, а й вдихнути в нього душу. Марчук постійно перебуває в пошуку нових форм вираження - це його характерна риса. Він не обмежується тим, що може сподобатися глядачеві; натомість, завжди експериментує і шукає нові шляхи художнього самовираження. У цьому сенсі він є справжнім феноменом."

Пані Тамаро, як у вас відбувається творчий процес Івана Марчука: чи чекає він на натхнення, чи щодня, незалежно від свого настрою, розпочинає малювання?

Відповідаючи на це, він зауважує: "Якби я чекав на натхнення, то не створив би стільки". Для нього щоденна праця — це невід'ємна частина його існування. Хоча іноді йому важко займатися творчістю, що цілком зрозуміло, адже вік робить своє. Проте, як тільки з'являється хоч трішки сил, він неодмінно береться за фарби. Він не чекає на натхнення. "Мені дуже важко працювати, але я прагну бачити результати. А щоб побачити, потрібно створювати", — каже він. І справді, коли дивишся на його роботи, розумієш, що без них світ був би біднішим. Це було б великою втратою, якби їх не існувало. На щастя, його творчість продовжує жити, адже він майже щодня бере до рук пензлі, навіть попри те, що здоров'я іноді підводить. Вік є вік (Івану Марчуку 12 травня виповнилося 89 років. - Ред.).

Яким чином проходять ваші звичайні дні?

- От зараз наша розмова з вами відбувається, коли ми прийшли у міський парк Wiener Stadtpark у центрі Відня. Марчук ходить сюди годувати воронів. Я жартую: "Можливо, це твої ворони прилетіли з київського Ботанічного саду чи парку Шевченка?". Він же десятиліттями їх там підгодовував, прямуючи від своєї квартири до майстерні на Пушкінській. Вранці та ввечері - одна й та сама дорога. Ворони його вже знали, тут також уже впізнають.

Так само й люди. Це зрозуміло, бо українців наразі дуже багато. Проте вже впізнають і австрійці, особливо після виставки у Відні - грандіозної в буквальному розумінні. Її вже назвали європейською сенсацією. Понад чотириста творів, 50 тисяч відвідувачів за 12 днів. Це знакова подія в біографії Івана Марчука. Взагалі за час війни він уже постійно в праці - у нас за ці роки відбулися до десятка виставок по Європі. У Кракові та інших польських містах, Чикаго, Мадриді, містах Латвії. А в лютому цього року був Ватикан. А також - особиста аудієнція у Папи Римського Франциска. Про що говорили? Про мистецтво, про вічне у картинах Марчука, про те, що добро таки мусить перемогти зло. Дуже зворушлива була розмова. І це фактично була остання приватна аудієнція Папи, він вже не дуже добре почувався.

Коли Іван Марчук вийшов із резиденції, його відразу запитали про відчуття. Сказав про понтифіка: "Він м'який і добрий". Між ними відразу встановився духовний зв'язок. Ми переконалися, що він справді вболіває за те, що відбувається в Україні. А те, що вихоплювали з його проповідей та промов, - це комусь просто так треба, щоб складалося враження, що займає вигідну РФ позицію. Насправді це не так, хоча проросійські настрої у Ватикані присутні. Наведу один приклад. Коли ми готувалися до поїздки, посол України при Святому престолі Андрій Юраш подав звернення в канцелярію про прийом нашого художника у Папи. Йшлося про колективну аудієнцію.

За два дні до запланованої зустрічі з Папою Римським, несподівано з'являється російський художник Нікас Сафронов. Йому організовують приватну аудієнцію, про яку миттєво починає розповідати російська пропаганда. Серед тих, хто активно коментує цю подію, є речниця Міністерства закордонних справ Марія Захарова. Сафронов приносить Папі в дар свою картину, на якій зображено храм Сан-Хосе-де-Флоренс у Буенос-Айресі, де відбулася перша служба понтифіка. Важливо відзначити, що ця картина раніше перебувала на космічній орбіті у 2022 році. Російські ЗМІ повідомляють, що Папа "ледь стримував сльози від отриманого подарунка". Чи можете ви уявити, як вони все це подали? А вже наступного дня стало відомо, що Папа вирішив змінити формат нашої зустрічі з колективної на приватну. Це був свідомий крок, адже всі зрозуміли, що присутність росіянина мала на меті знецінити візит українського художника.

- Ви поряд з Іваном Марчуком багато років. Хто ви йому?

Ми говоримо про близькість: я — його давня подруга та біографиня. Як же ми познайомилися? Часто жартую, що знаю його з дитинства. У 1979 році в Каневі сміливі люди влаштували виставку робіт Івана Марчука, незважаючи на те, що його творчість була заборонена. У той час я приїхала туди за направленням Київського університету. І саме на цій виставці я опинилася. Те, що я побачила, стало справжньою революцією для моєї свідомості і залишило глибокий слід у моєму житті. Проте тоді я не зустрілася з Марчуком. Наша зустріч відбулася лише на початку 2000-х, коли він повернувся з еміграції. З тих пір його проєкти реалізуються за моєї активної участі.

- Який Іван Степанович у звичайному житті?

Він веде стриманий спосіб життя, іноді відмовляючи собі навіть у найнеобхіднішому. Найважливіше для нього - зберегти свої твори. Я називаю це подвигом Марчука. Він міг би продавати свої картини та жити у розкошах, але рішуче відмовляється від цього. Його принципова позиція полягає в тому, що мистецтво повинно бути доступним для людей, перш за все - для українців. Саме тому й виникла ідея створення музею. Незважаючи на те, які ціни на картини Марчука на ринку, його ставлення залишається незмінним. Якщо говорити далі про ваше питання: такі особистості, як Марчук, не бувають простими. Було б неправильно стверджувати, що з ним легко спілкуватися, але точно можна сказати, що це ніколи не нудно (сміється).

- Ви ставите собі якісь терміни: через пів року чи два-три повернутися до Києва?

Завжди в нашій свідомості ми відчуваємо зв'язок з Україною. Ось зараз Марчук вказує на білочку, що метушиться по парку, а поряд грають ворони. Люди навколо щасливі та усміхнені, проте наші думки залишаються вдома. Час від часу відвідуємо Київ – востаннє були там у серпні минулого року. Наш мистецький графік надзвичайно насичений. Іноді виставка спочатку планується на місяць в якійсь країні, а згодом організатори просять залишити роботи ще на два, адже попит виявляється значним.

Чи є у вас контакти з колекціонерами, що володіють найбільшою кількістю картин Марчука?

- Ви знаєте, до нас звертаються з комерційними пропозиціями постійно. Але всім, хто хоче щось придбати, відповідь одна: ні. Тим часом фактично два роки поспіль у Києві йдуть виставки Марчука. І всі роботи - із приватних колекцій. Відповідальні приватні колекціонери охоче дають роботи на ці покази. Зрозуміло, що найактивніші з них у контакті з нами.

Чи має Іван Степанович роботу, яку він любить найбільше?

- Якби я йому поставила це запитання, він би вам сказав: "Скільки у вас дітей? Є хтось з них, кого ви любите найбільше?" Для нього всі картини дорогі.

Чи дійсно твори Марчука знаходилися у резиденції колишнього президента України Віктора Януковича в Межигір'ї?

- Нам про це нічого не відомо. Де ми бачили його роботи - це в Ігоря Коломойського. На знімках під час обшуку за спинами правоохоронців виднілися. Я особисто це примітила. Про Межигір'я нічого не чула. Цікаво, що сьогодні дуже активізувалася індустрія картин під Марчука - галузь підробок потужно працює. Зовнішня схожість може бути, технічна схожість - теж. Але Марчук - психолог на інтуїтивному рівні. Він відчуває, що треба і як дати картині для того, щоб глядача зачепило. От як він вам розповідав про жінок, що плакали. Ми неодноразово спостерігали такі ситуації: заходить людина на показ заради цікавості, майже не знаючи нічого про майстра. А на виході бачимо одну й ту саму реакцію: здивування і захоплення.

Казки свідчать, що Іван Степанович не є прихильником святкування свого дня народження. Яка ж на це причина?

Він постійно повторює, що не має бажання відзначати свій день народження. Свята йому не до вподоби. Протягом всього життя працює, не звертаючи уваги на те, чи це будній день, чи вихідний. Молодим митцям він пропонує: "Візьміть свій календар, і всі червоні дати закрасьте чорним кольором, і живіть, як я – за чорним календарем".

- Пані Тамаро, ми дуже вам дякуємо за допомогу в організації інтерв'ю.

- Ви знаєте, я його не попереджала, що ви телефонуватимете. Вирішила, що будемо діяти спонтанно. Якби повідомила наперед про інтерв'ю, то нічого б не вийшло - він неохоче погоджується на публічні розмови.

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з автором-воїном Дмитром Лінартовичем - про вербування наших акторів, зраду та заздрість, а також звернення до українців, що пролунало світом.