Злочини Росії через призму військового репортера Дмитра Лабуткіна.
Потрапивши в засідку, він відстрілювався та продовжував вести зйомку подій до останнього
16 лютого в Україні вшановують мужність та професійність військових журналістів, які від перших днів російської агресії фіксують злочини росармії та розповідають про події на фронті й українських захисників. Професійне свято було започатковано у 2018 році за наказом міністра оборони України.
Дату 16 лютого обрали невипадково. Саме цього дня, 10 років тому, у 2015-му, неподалік Дебальцевого загинув редактор редакції телебачення телерадіостудії Міноборони "Бриз", капітан 3-го рангу 28-річний Дмитро Лабуткін. Він став першою втратою серед військових журналістів у російсько-українській війні.
З родини військового – до фронту.
У 2014 році, коли російська армія захопила Крим, Дмитро знімав важливі історичні моменти окупації півострова. Він залишався там до самого кінця, не зважаючи на ризики для свого життя, щоб донести правду до світової спільноти. Також він відвідував передову, документуючи присутність російських військ на Донбасі, а також численні порушення так званого перемир'я та Мінських угод.
Дмитро з'явився на світ 11 грудня 1986 року в місті Кременець, що розташоване на Тернопільщині, в сім'ї військового професіонала. Він отримував освіту в загальноосвітній школі села Білокриниця, яке знаходиться неподалік від Кременця. У 2004 році Дмитро успішно завершив навчання в загальноосвітній школі №23 у Тернополі. Після цього, у 2009 році, він здобув спеціальність військового журналіста в інституті Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті "Львівська політехніка".
"Я проходив службу в армії, що змусило нашу сім'ю часто змінювати місце проживання. Ми переїжджали з одного гарнізону в інший, а також я провів майже 5 років служби за кордоном, в Німеччині. Мій син Дімочка зростав у цих гарнізонах і був свідком моєї військової діяльності – нічних виїздів і тривог. Можливо, це вплинуло на його бажання стати військовим. Часто нас із дружиною запитують, чому він обрав журналістику. Важко дати чітку відповідь. Це був його особистий вибір, хоча, напевно, ми з дружиною також мали якийсь вплив на його рішення. Дмитро справді любив свою професію та ставився до неї з великою відповідальністю і відданістю," – поділився своїми думками батько Віталій Лабуткін.
РОБИВ УСЕ, ЩОБ ЗАФІЛЬМУВАТИ ДІЇ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ В КРИМУ
По завершенні навчання Дмитра направили до телерадіостудії "Бриз" Міністерства оборони України в Севастополі за наказом Генерального штабу, де він продовжував службу до анексії Криму в 2014 році.
Його прямий керівник зазначав, що у нього виникло відчуття, що Дмитро може загинути в Криму або потрапити в полон. Адже наші військові підрозділи там фактично зникли. Як офіцер, він до останнього чекав команди на вихід із Криму. Він робив усе можливе, щоб задокументувати дії російських військ у регіоні, підкреслюючи, що це були професійні солдати, а не "зелені чоловічки", як стверджував ворог. Дмитро міг тижнями не з'являтися вдома, і ми всі переживали за нього. Часто йому доводилося ховатися, щоб зняти важливі сцени, або, навпаки, працювати під прицілом окупантів, - згадує його батько.
Під час окупації півострова Дмитро болісно пережив зраду людей, які з ним працювали, і знехтувавши присягою, перейшли на бік ворога. Його перевели в Одесу, де продовжила роботу телерадіостудія "Бриз".
ІЗ СЮЖЕТУ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО СИН - У РАЙОНІ ДЕБАЛЬЦЕВОГО
Журналіст продовжував документувати діяльність українських збройних сил. Він виконував свої обов'язки в зоні антитерористичної операції. На початку 2015 року Дмитро знаходився в секторі С, де епіцентром бойових дій стало місто Дебальцеве.
"Ми знали, що наш син перебуває в зоні АТО, але подробиць він не надавав. Якось ми дивилися новини по телевізору, і на каналі "Україна" побачили Діму, який давав інтерв'ю журналістці. На екрані з'явився напис Ольховатка. Я взяв атлас автомобільних шляхів і усвідомив, що він знаходиться поблизу Дебальцевого. Останній раз ми спілкувалися вночі 13 лютого, зв'язок був дуже поганим. Його дружина також розмовляла з ним ще 15-го числа", - ділиться пан Віталій.
Дмитро загинув 16 лютого, а його тіло родина змогла упізнати вже аж 24 березня в дніпропетровському морзі. Це був надзвичайно важкий час для них. Батьки Віталій та Алла Лабуткіни поспілкувалися з військовими, які були поряд із сином і відновили хронологію подій того страшного дня.
16 лютого в Дебальцевому група розвідників виконала важливу місію, доставивши медикаменти та боєприпаси до українських військових позицій. Вранці того ж дня була організована колона для евакуації поранених і загиблих. За наказом генерала Сирського Дмитро разом із розвідниками вирушив до Бахмута. На виїзді з Новогригорівки колона потрапила в засідку, і розпочався запеклий бій. Син Віталія перебував на броні, знімав все, що відбувалося, а потім намагався відповісти вогнем. Він отримав перші поранення - шість важких кульових. Дмитро загинув як Герой. Також у цьому бою загинув командир групи Юра Бутусов, кулеметник. Шестеро бійців потрапили в полон, двоє з яких залишалися в ньому протягом 5 років, - ділиться Віталій.
Вони з дружиною сподіваються відвідати місце, де загинув їхній син. На жаль, ця територія наразі перебуває під окупацією.
Згідно з інформацією, наданою батьком, остання робота Дмитра була присвячена захопленню російського танка Т-72 підрозділами 128-ї бригади. Цей матеріал був опублікований лише після трагедії, що сталася з його колегою-журналістом.
Дмитра Лабуткіна поховали на цвинтарі у Білокриниці, що на Тернопільщині. У нього залишилися дружина Олександра, донька Кіра, а також батьки та сестра. Після його смерті йому посмертно присвоїли звання капітана 3-го рангу, нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою "За військову доблесть".
У липні 2016 року журналісту було вручено почесне звання "Народний Герой України". Дмитро також має титул "Почесний громадянин Тернопільської області" та "Почесний громадянин Кременець". Протягом своєї служби він був нагороджений відзнаками начальника Генерального штабу "За досягнення у військовій службі" II ступеня, а також медаллю "За 10 років бездоганної служби".
Цьогоріч під час вечора пам'яті Дмитра Лабуткіна у Кременецькому краєзнавчому музеї священник Православної церкви України Андрій Любунь вручив відзнаку ПЦУ "Хрест свободи" батькам Дмитра Лабуткіна. А в Кременецькому ліцеї, де навчався Дмитро, започаткували його іменну стипендію.
Батько героя також приєднався до захисту України.
Віталій Лабуткін у лютому 2022 року після багаторічної перерви також пішов на фронт.
"На старті повномасштабного вторгнення, я разом із професійними військовими ділився знаннями з місцевими мешканцями, навчав їх основам поводження зі зброєю та всім, що могло стати в нагоді. Протягом наступних двох років я брав участь у бойових діях на Запорізькому фронті. Згодом мене звільнили зі служби через досягнення граничного віку", - ділиться чоловік.
За його словами, не раз журналісти його питали, чи він пішов на війну, щоб помститися за сина.
"Я розмірковував над тим, як уберегти Україну та свою сім'ю від агресора, як використати свої знання для збереження життя наших захисників", - ділиться Віталій.
Для родини Дмитра Лабуткіна надзвичайно важливо зберігати пам'ять про свого сина-Героя.
"Біль і смуток залишаться з нами на завжди. Це справжня трагедія для нашої родини. Дімочка був неймовірною людиною, надзвичайно відповідальним фахівцем, чудовим сином, батьком і чоловіком. Коли він працював у Криму, його колеги називали його «людиною-посмішкою». Під час прощання з сином ми були вражені числом друзів і знайомих, які прийшли, щоб віддати йому честь - він був важливим для багатьох. Сьогодні ми робимо все можливе, щоб пам'ять про нашого сина залишалася живою. Він мріяв про Перемогу України, віддавав усі сили, щоб захистити свою країну та родину, і планував продовжити військову кар'єру", - ділиться батько.
Сьогодні Дмитро показав себе як справжній зразок для військових журналістів. Ми впевнені, що його роботи слугуватимуть вагомими доказами злочинів Росії на міжнародному суді в Гаазі.
Окрім Дмитра Лабуткіна, ще четверо журналістів втратили своє життя на полі бою. У вересні 2014 року в Новоайдарському районі Луганської області під обстрілом "смерчів" загинув Олег Задоянчук, який до війни працював в Укрінформі. У жовтні того ж року на підступах до Щастя загинув львівський журналіст Віктор Гурняк. Олександр Черніков із Дніпра, який служив у 25-й бригаді ДШВ, загинув 22 січня 2015 року, захищаючи Донецький аеропорт. А 28 лютого 2015 року в селищі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, під вогнем окупантів загинув фотокореспондент Сергій Ніколаєв.
