Зустріч на Алясці: безперервний біг за справами
Прислів'я корінних жителів Аляски, інуїтів, каже: "Навіть найсильніший орел не злетить вище зірок". Але ця мудрість не стосується Трампа. Якщо піднятися вище не виходить, то зірку слід опустити на землю. І саме так сталося. Зірка американської сили та впливу виявилася під ногами бізнесмена з Манхеттена, який аплодує кремлівському лідеру на червоній доріжці. На думку спадає дилер меншого масштабу — Віткофф, який, зустрічаючи Путіна під час однієї зі своїх поїздок до Москви, притискав руку до серця.
Версій та прогнозів щодо майбутнього, а також дій, які можуть вжити лідери Кремля і Білого дому, вистачало до саміту в Анкориджі, і їх кількість не зменшиться й після. Не завжди варто покладатися на прес-релізи та "відверті" заяви Трампа у його соціальних мережах. Варто звертати увагу на те, що залишається поза обговоренням або згадується лише мимохідь. Те, що активно обговорюється, може бути лише відволіканням від справжніх домовленостей, які намагаються приховати. Проте вже за кілька днів після зустрічі багато аспектів стали очевидними.
Отже, схоже, що головний результат Аляски -- не просто домовилися домовлятися, а у створеному коридорі можливостей для України з вибором між поганим і дуже поганим сценарієм. Кожна із сторін (тут уже мова не про персоналії Трампа і Путіна, а про США і РФ) подає саміт як свою перемогу. Росагітпроп говорить про подолання політичної ізоляції Кремля, трампоганда -- про "шлях до мирної угоди", причому вже наступного тижня.
Лише встигли розвіятися аромати реактивного пального від літаків Трампа і Путіна над Анкориджем, як президент США активізував "мирний процес". 18 числа він запросив Зеленського до Вашингтону (і вже відомо, що без червоної доріжки для українського лідера), а 22-го планує провести тристоронню зустріч із Зеленським та Путіним. Дональд поспішаеться. Чи не злякався він натяків і загроз з боку Путіна, який двічі підкреслював, що радий бачити Трампа живим, чи це щось інше?
З одного боку, стає очевидно, що час до засідання Нобелівського комітету в Осло невпинно наближається, а мирна угода щодо "української кризи" досі не на горизонті. Трамп, схоже, одержимий ідеєю отримати Нобелівську премію. Але це не єдина причина його поспіху. Імовірно, йому стало відомо, що 31 серпня в китайському Тяньцзіні розпочнеться 25-й саміт лідерів держав і урядів Шанхайської організації співробітництва (ШОС), який обіцяє бути надзвичайно важливим. Очікується участь представників понад 20 країн і 10 міжнародних організацій. Прем'єр Індії Нарендра Моді, який востаннє відвідував саміт п’ять років тому через напруженість з Китаєм, також братиме участь у зустрічі. Кремлівський лідер, ймовірно, приєднається, хоча офіційного підтвердження ще не отримано. Водночас планується проведення зустрічі в форматі РІК — Росія, Індія, Китай, яка не відбувалася з 2018 року під час саміту G20 в Буенос-Айресі. Сі Цзіньпін представить свою концепцію нового багатополярного світу, в якому провідні ролі більше не належать західним державам, а Євразія, зосереджена навколо Китаю, стає провідною силою. У такій ситуації MAGA Трампа і його особистість виглядатимуть безсилими, якщо він не зможе вмовити Україну піти на "мир" на умовах Росії. Трамп вже зазнав поразки у тарифній війні з Сі, його погрози щодо мит на імпорт російської нафти виявилися безпідставними, тому він не хоче знову виглядати безпорадно на фоні Сі. Але, схоже, тенденція йде саме в цьому напрямку. Китай, хоча й стримано, але позитивно реагує на результати аляскинського саміту, оскільки він відбувся у гармонії з позицією Сі та Путіна.
Китайський чинник змушує Трампа врубати форсаж. Трамп усе ще марить ідеєю "відірвати Росію від Китаю". Американська, та й російська теж, залежність від китайських рідкісноземельних металів (РЗМ) і виробів із них дається взнаки обом. Передусім, звісно, американцям, які ще на початку 2000-х вичерпали свої (немаленькі) поклади РЗМ. Росія має значні, хоча й не такі гігантські, як у Китаї, ресурси РЗМ. Значною мірою вони розташовані в арктичній зоні Республіки Саха. Росія не в змозі їх розробляти, в США є відповідні технології та намір реалізувати проєкт розробки родовища на Алясці. Показово, що в передвиборчому фундаментальному витворі трампізму "Мандат на лідерство. Проєкт-2025" чітко зафіксовано: "Систематично зменшувати та зрештою ліквідувати будь-яку залежність США від ланцюжків поставок комуністичного Китаю, які можуть бути використані для загрози національній безпеці, таких як ліки, кремнієві мікросхеми, рідкісноземельні мінерали, материнські плати комп'ютерів, плоскі дисплеї та військові компоненти".
Ідеї Трампа щодо "біг діл" (big deal) охоплюють не лише спільну розробку арктичних запасів нафти та газу, а також, перш за все, видобуток рідкоземельних металів, але й прагнення зменшити залежність від Китаю. Кремль, своєю чергою, підтримує ці амбіції. У лютому 2025 року Путін висловлював готовність до співпраці з американськими партнерами в освоєнні родовищ рідкоземельних металів, підкресливши, що ресурси Росії значно більші, ніж в Україні. Важливо зауважити, що в травні 2025 року компанія "Роснєфть" придбала ліцензію на розробку одного з родовищ, назвавши його "перспективним кандидатом" для співпраці зі США в разі укладення економічної угоди. Нещодавно помічник Путіна Юрій Ушаков зазначив, що США та Росія є близькими сусідами через Берингову протоку і мають спільні економічні інтереси в Алясці та в Арктиці.
Також слід звернути увагу на те, що Путін 15 серпня підписав указ, який потенційно дозволяє американській ExxonMobil повернутися до "Сахалін-1", найбільшого російського нафтогазового проєкту за участі західного капіталу. Указ опублікований у день саміту на Алясці і передбачає повернення іноземних інвесторів. Щоправда, за умови, що вони сприятимуть зняттю західних санкцій, укладуть контракти на постачання необхідного обладнання та переведуть кошти на рахунки проєкту. ExxonMobil вийшла з проєкту 2022 року, втративши 4,6 млрд дол.
Слід одразу підкреслити (як я вже зазначав у нещодавньому матеріалі для ZN.UA), що контроль Кремля над російським транзитом у відповідний момент для американських нафтових велетнів Chevron і ExxonMobil, що займаються видобутком у Казахстані, забезпечує Путіну бажаний вплив на дії Білого дому, незалежно від того, хто займає президентське крісло.
Зі свого боку Трамп не поспішає із санкціями, хоча відзначається, що у разі провалу домовленостей США готові посилити санкції проти "Роснєфті", "Лукойла", "тіньового флоту" та вдарити новими митами покупців російської нафти подібно тому, як зараз відбувається (чи, напевне, вже завершилося після Аляски) показове шмагання митами індусів. Погрози Трампа санкціями усім й уся за одночасного нічогонероблення влаштовують Путіна лише частково. Через зниження цін на нафту Кремлю дедалі більше не вистачає грошей на війну, а витрати зростають. "Грєсті по сусєкам", які порожніють на очах, теж не надто вдається.
Як завжди, важливо звернути увагу на внутрішні проблеми Трампа в США. Йому не вдалося зосередити увагу суспільства та політиків на чомусь іншому, зокрема на справах Епштейна, навіть після спроби вдатись до рішучого бомбардування Ірану. 4 вересня Сенат і Палата представників відновлюють свою роботу після літніх канікул. Трамп намагався переконати сенаторів не підтримувати законопроєкт про жорсткі санкції проти Росії, стверджуючи, що сам зможе вирішити питання з Москвою, але його зусилля не дали очікуваних результатів. Сенатори і конгресмени, зрозуміло, не залишаться байдужими до приниження США, яке завдає Трамп, спілкуючись з воєнним злочинцем, і продовжать цікавитись справою Епштейна. Залишився всього рік до проміжних виборів, і в середовищі прихильників MAGA виникають розбіжності та суперечки з цього приводу.
Ось на цьому тлі Трамп намагається отримати результат -- врегулювати "українську кризу", що, на його думку, спише йому всі "гріхи", та ще й доля винагородить Нобелем. І, ймовірно, Путін дав зрозуміти Трампові, що "біг діл" по РЗМ і в інших сферах "безпісдільно" не пройдуть.
Фактично, Трамп прийняв путінське тлумачення "конфлікту в Україні", вважаючи його не агресією з боку Росії, а радше "українською кризою", що виникла через "втручання Заходу у традиційно російські землі", в результаті чого "Росія відновлює своє". Часті заяви Трампа, починаючи з його передвиборчої кампанії, про те, що війна в Україні є "війною Байдена", підтверджують путінську ідею про те, що конфлікт має свої "глибинні причини". У своєму стилі, схожому на методи КГБ, Путін підкреслив, що війни в Україні не було б, якби він займав пост президента США.
Раптовий дзвінок Трампа до самопризначеного лідера Білорусі Олександра Лукашенка навряд чи є спонтанним рішенням. Можливо, це заздалегідь підготовлений крок. Пригадаємо візит генерала Келлога до Мінська, який тримався в таємниці. Основна мета Трампа полягає в тому, щоб попередити Лукашенка про недопустимість будь-яких дій з території Білорусі з боку сил, задіяних у навчаннях "Запад-2025", особливо щодо країн Балтії чи Польщі. Також він може закликати до припинення розмов про "Орєшнікі" та теми, пов'язані з ракетами і ядерною зброєю, а також попередити про небажаність занадто тісних зв'язків Мінська з Пекіном. Як "пряник" для Лукашенка, ймовірно, буде запропоновано пом'якшення санкцій і можливість повернення Мінська до статусу майданчика для переговорів щодо "урегулювання української кризи", а також можливість зустрічі Трампа і Путіна, якщо це стане необхідним. Це могло б задовольнити і Путіна. Перед тим як відбудеться "некст тайм ін Москоу", Путіну важливо, щоб "клієнт" — Трамп — "визрів". Крім того, він має намір продемонструвати Трампові, що Білорусь для Росії є аналогом Аляски для США, а Україна в свою чергу — це Каліфорнія або Техас, яка отримала б "тисячу миль океану", ставши частиною Росії.
Стає дедалі ясніше, що Путін вдався до хитрощів і навів Трампа на думку про готовність до "біг діл". Проте ця готовність стосується не лише питання постачання РЗМ чи енергоресурсів, а, перш за все, ситуації в Україні. Для американського президента ця країна не має жодної цінності і є лише джерелом його проблем та невдач. Чому б не скористатися можливістю обміну, якщо є зацікавлені сторони? Можливий бартер.
Але ця оборудка не буде чесною, Путін не збирається "відриватися" від Китаю. Для нього це катастрофа. Він хоче отримати все -- і Україну, залякану погрозами Трампа Зеленському, і збереження відносин із Пекіном, відповідно зманеврувавши у координації з Сі. Але Трамп розуміє, що координуватимуть у форматі Путін -- Сі на саміті ШОС у Тяньцзіні, тому поспішає до 31 серпня.
Слід узяти до уваги, що в американському суспільстві зберігається високий рівень підтримки України й недовіри до Росії і Путіна. Трамп, звісно, може ігнорувати це, але йому не байдуже, з яким рейтингом довіри республіканці вийдуть на проміжні вибори до Конгресу 2026 року, коли їхній програш обернеться катастрофою для нього. З іншого боку, для Зеленського неможливо погодитися на пропозиції Трампа, з яких стирчать усі забаганки Путіна, оскільки нещодавно Банкова зробила для себе відкриття: громадянське суспільство в Україні має свою думку і готове реагувати на зашквари влади. Зеленський, навіть якби хотів, не відважився би зробити кроки назустріч Трампу, оскільки це автоматично викличе внутрішньополітичну кризу і серйозні потрясіння. Тому позиція України у Вашингтоні може і має бути жорсткою.
Очевидно, що Трамп 15 серпня переступив моральну межу, потиснувши руку воєнному злочинцю. Навряд чи Нобелівський комітет, який діє згідно з усталеною процедурою, може ігнорувати це, адже йдеться про премію миру, а не про наукового Нобеля. Її не можна вручити тому, чиї дії можуть призвести до протилежного -- війни. Нехай номінації залишаються на наступний рік. Моральні авторитети України і Європи, зокрема Український ПЕН, різні міжнародні мистецькі і культурні асоціації мали би звернутися до Нобелівського комітету з вимогою не розглядати поданих номінацій Трампа, тим більше що формально цьогорічні терміни подачі вже давно минули.
Стара латинська мудрість наголошує: nullum magnum periculum sine periculo vincitur, що означає, що жодна серйозна загроза не може бути подолана без ризику. Європа повинна перейти до превентивних дій, а не відкладати їх до останнього моменту. Мова йде не лише про захист України, а про забезпечення власного майбутнього. Це не мрія чи далека перспектива, а реальність, яка може стати актуальною в найближчі місяці або, максимум, роки. Щоб не допустити перетворення Балтійсько-Балканського регіону на арену військових конфліктів, необхідно вжити заходів заздалегідь, щоб зберегти хоча б існуючий стан справ. Це подібно до дій пожежників, які запобігають розповсюдженню лісової пожежі, підпалюючи певні ділянки на шляху вогню.
Важливо відзначити, що у Вашингтоні сформується група підтримки президента України, до якої увійдуть лідери провідних європейських країн, серед яких "залізна леді" Європи Урсула фон дер Ляєн та Джорджія Мелоні. Це є необхідним кроком. Однак, для ефективного протистояння російській агресії, яка, за словами керівниці італійського Інституту міжнародних справ Наталі Тоцці на Київському безпековому форумі, є "американською зрадою" через позицію Трампа, потрібно робити більше.
Зрозуміло, що в політичних колах Європи панує страх перед думкою про можливе втягування континенту у війну. Багато хто вважає, що конфлікт в Україні – це виключно українська справа. Захід, а зокрема Європа, завжди прагнули обмежити війну в межах України. Однак агресор має інші плани: він воює не лише з Україною, а й проти європейських інтересів. Просто методи різняться: традиційні військові дії спрямовані на Україну, в той час як проти Європи застосовуються гібридні тактики (поки що). Насправді, нічого не заважає окремій країні Європи або їхній коаліції надіслати декілька авіаційних ескадрилей для захисту українського повітряного простору, навіть якщо це буде лише гуманітарною місією на Правобережжі.
Європейці мають випробувати свої збройні сили. Стандарти НАТО, круті навчальні центри й полігони недостатні, щоб перевірити рівень боєздатності та боєготовності тих сил, які інерційно називаються арміями країн Європи. Західні військові, передусім, звісно, американці, зазнали поразки від слабоозброєних мілітарних формувань на Близькому Сході та в Афганістані. Ці формування не мали ні авіації, ні ракет, ні супутників на орбіті, але вони перемогли США в 20-річній виснажливій війні. Янкі зрештою ганебно втекли з Афганістану. До речі, шлях до афганської ганьби США проклав своїм "пісділом" саме Трамп, який став натхненником підписання дохійської "Угоди про мир в Афганістані" 29 лютого 2020 року.
