Богдан Гадзевич: "Коли зрозумів, що позбавлений рук і ноги, у мене не було бажання жити."

Військовий, який раніше звертався до своїх товаришів з проханням про те, щоб його вбили, тепер готовий поділитися своїми переживаннями та досвідом з іншими ветеранами.

Богдан Гадзевич з Житомира під час обстрілу в Авдіївському секторі втратив обидві руки і одну ногу.

- Це був приліт прямо у бліндаж, у якому я перебував, - згадує він про той день. - Я не зрозумів, що сталося. Пам'ятаю, що був спалах - і я швиденько закрив обличчя. Подивився на свої руки й не зрозумів, чому вони чорні. Коли дим розсіявся, побачив кістки рук, які висіли на м'язах. Вирішив іти й думаю: "Добре, що хоч ноги залишили", але впав. Зі мною були ще двоє молодших хлопців, один з них зазнав контузії, а другий - осколкового поранення руки. Вони, як прийшли до тями, підбігли до мене, підсвітили телефонами - і я побачив, що збоку лежала моя нога. Тоді я зрозумів, що втратив ще й ногу. Болю в той момент взагалі не відчував.

Він відкриває свої почуття: коли зрозумів, що сталося, втратила бажання жити. У той важкий час його підбадьорили слова товариша, який, на жаль, пізніше загинув на фронті.

Зараз ветеран пересувається на протезі і сподівається, що незабаром отримає біонічні протези для рук.

Досліджуйте на Укрінформі вражаючу розповідь про те, як особа, яка опинилася на краю життя, змогла подолати відчай, безсилля та депресію, і знову знайти силу для виживання.

ВІСІМ РОКІВ МІЖ ВІЙСЬКОВИМ І ЦИВІЛЬНИМ СВІТОМ

Ми зустрічаємось з 44-річним Богданом Гадзевичем у приміщенні міської ради. Його супроводжують сестра Жанна та військовий капелан Андрій Ковальов.

Запрошуємо Богдана на каву. Він із задоволенням погоджується, і ми вирушаємо до виходу з міської ради. Я вказую на пандус, яким чоловік може спуститися. Ветеран усміхається і відповідає: "Ви вважаєте, що я не можу піднятися сходами? Пандусом я не скористаюсь. Дивіться!". І, впевнено спираючись на свої милиці, він легко долає кілька сходинок.

Богдан розповідає, що регулярно прогулюється, адже це позитивно впливає на його стан. Я запитую, чи це була порада від фахівців з реабілітації, на що він знову усміхається: "Я сам собі реабілітолог".

Після цього ветеран піднімається кількома сходинками до кав'ярні, сідає за столик і виймає свій мобільний телефон.

- У Києві я так добре навчився ходити, що просто вражаюся, - розповідає Богдан. - Від готелю до протезного центру я пройшов стільки підземними переходами. Моє коліно електронне, і на телефоні є спеціальна програма для підрахунку кроків. Зараз я її відкрив, і виявилося, що з серпня, відколи у мене протез, я пройшов лише 58,706 кроків. До травми я дуже любив прогулюватися, обійшов усі куточки Житомира пішки.

Ветеран розповідає, що колись проходив строкову службу. У 2014 році, коли на Сході України розгорілася війна, його призвали на службу.

Ветеран зазначає, що під час служби за призовом він присягнув на вірність своїй країні, тому, коли настав час стати на її захист, не ухилився і виконав свій обов'язок перед Україною.

До того він працював на фабриці з виготовлення вікон і дверей, а оскільки мав військову спеціальність водія, то його відправили у рембат. Після звільнення з армії Богдан шукав роботу, але з цим було складно.

- Коли я приходив на роботу, мені давали заповнити анкету, а потім відразу питали, чи брав участь у війні, - ділиться своїм досвідом ветеран. - Після цього говорили, що я їм потрібен, і обіцяли зателефонувати. Це тривало досить довго, і не лише зі мною таке траплялося. Тоді учасників АТО сприймали як людей із психічними проблемами. У мене не було іншого вибору, тож я заробляв, як міг, і також відвідував збори резервістів.

Згодом Богдан двічі повертався в ЗСУ, підписавши контракт із 72 окремою механізованою бригадою імені Чорних Запорожців. Та потім розірвав контракт і влаштувався водієм на Укрпошті.

Ветеран пам'ятає, як 20 лютого 2022 року віддав свій службовий автомобіль на ремонт і вирушив у лікарняну відпустку. У перший день повномасштабної війни Богдан самостійно завітав до ТЦК.

Рятівні слова товариша

Спочатку військовий був у роті охорони обласного ТЦК, потім - водієм у міському ТЦК, а згодом перейшов на службу в 60 стрілецький батальйон, у лавах якого вирушив на прикордоння Чернігівщини. Далі він разом із побратимами упродовж трьох місяців допомагав 72 бригаді на Вугледарському напрямку, воював у 110 окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Після цього бойовий шлях завів військовослужбовця на Авдіївський напрямок. Ветеран жартома називає його своїм "улюбленим", адже бував там ще з 2014 року. 20 липня 2023 року він потрапив на позиції, а 24 липня зазнав поранення.

За його словами, атака відбулася о 18:00, а процес евакуації почався о 21:00. Протягом цього часу Богдан та його товариші постійно піддавалися обстрілам.

- Я пив багато води, поки чекав на евакуацію, - ділиться ветеран. - Свідомості не втрачав, та коли усвідомив, що в мене немає рук та ноги, і я просто відпрацьований матеріал, обуза, просив хлопців, щоб мене пристрелили. Але один мій побратим із Житомира тоді сказав: "Нічого, Бодю, будемо жити і ще на Польовій (мікрорайон Житомира, - ред.) пива поп'ємо". Мене стабілізували в Покровську, а далі були Дніпро, Київ, Тернопіль, Львів.

ХОДИТИ СХОДАМИ НАВЧИВСЯ САМ

Богдан зазначає, що в усіх медичних закладах, де він лікувався, проходив хірургічні втручання. Під час процедури переливання крові він заразився гепатитом С, який згодом лікував, а також має проблеми з підвищеним рівнем цукру в крові.

Коли дійшла справа до протезування, ветеран розумів, що сума, необхідна на це, для нього непосильна. Гроші, яких не вистачало, виділив гендиректор Укрпошти Ігор Смілянський. На шляху до цього його також підтримували волонтери, а один із побратимів оголосив збір коштів для Богдана, поки він проходив лікування і реабілітацію.

У Богдана була проведена висока ампутація ноги, тому на пошук підходящого протезу знадобилося деякий час. Проте ветеран швидко адаптувався до нового пристрою.

— Хто мене тільки не намагався навчити ходити, — з усмішкою говорить Богдан. — Я не применшую важливість фізіотерапевтів, але не може людина, яка має обидві руки і ноги, вказувати мені, що робити, щоб знову стати на ноги. Я провів два дні на вертикалізаторі, потім фізіотерапевт тримав мене за руку, але я сказав йому: "Відпусти, я впораюся сам." Сходами я навчився підніматися самостійно, і всі були трохи вражені цим.

У січні ветеран отримає біонічні протези рук, які, за його словами, здатні виконувати понад 20 різних функцій. Богдан з нетерпінням чекає на цю подію і вже встановив на свій телефон додаток, що дозволить йому керувати своїми новими протезами. Варто зазначити, що всі три протези були підібрані американським експертом, який спеціально приїжджає до України.

Запитую у ветерана, що його тримає і дає сили.

Не можу зрозуміти, що саме мене підтримує. Є щось, що допомагає. Знаєте, іноді вечорами відчуваю, як навалюється "друг-депресняк", але щойно настає ранок, я прокидаюсь - і все стає на свої місця!

ГОТОВИЙ ПІДТРИМУВАТИ ТАКИХ, ЯК САМ

Богдан поступово розробляє свої життєві плани. Він зазначає, що має вирішити питання з житлом, оскільки наразі проживає на восьмому поверсі і залежить від ліфта. У випадку відключень електроенергії, йому буде важко залишити свою квартиру. Крім того, йому необхідний автомобіль. Ветеран впевнений, що зможе впоратися з водінням у своєму нинішньому стані.

Водночас, захисник прагне поділитися своїми знаннями та досвідом з іншими ветеранами.

— Я б поспілкувався з хлопцями, оскільки деякі з них опускають руки і вважають, що це кінець всього, — розповідає Богдан. — У шпиталі трапився цікавий випадок: я вийшов на електричному кріслі покурити, і побачив хлопця без рук. Потім до нас приєднався ще один молодик, у якого нога була на апараті Ілізарова, і він з сумом сказав: "У мене дуже складна ситуація". І тут я не втримався, почав розповідати йому про справжні труднощі. Знаєте, після нашої розмови він почав пересуватися на милицях.

Тепер Богдан займається просвітництвом. Він попросив майстриню, щоб укоротила йому штанину на нозі, яка з протезом. Так ветеран намагається привернути увагу водіїв громадського транспорту та суспільства загалом до людей з ампутаціями.

Ми залишаємо кав'ярню, і Богдан знову піднімається сходами, опиняючись на пішохідній вулиці Михайлівській. До нього наближається сивий чоловік, складає руку на серце і щиро дякує за його службу та захист.