Чи можна вважати путінізм фашизмом?

Використання терміна "фашизм" у зв'язку з діями нинішньої російської держави має щонайменше три напрями.

По-перше, це історична аналогія. Її використовують, щоб орієнтувати громадськість в інтерпретації поточної ситуації у світлі добре відомих подій нещодавнього минулого.

По-друге, це український код, який сьогодні відображає досвід життя мільйонів українців. Він застосовується в Києві, зокрема для того, щоб залучити міжнародну підтримку та співчуття до жертв російського терору в Україні.

По-третє, "фашизм" - це академічний термін, який служить для наукової класифікації, що дозволяє проводити порівняння в часі та просторі. А також розкриває відмінності та подібності між історичним фашизмом, з одного боку, та сьогоднішнім путінізмом - з іншого.

Основні публічні риси путінського режиму, що асоціюються з фашизмом, виконують роль діахронічної аналогії або метафоричної категоризації, що сприяє глибшому розумінню сучасних подій у Росії та на анексованих територіях.

Коли сучасні події співвідносяться з історичними моментами і візуалізуються через слова та образи минулого, це сприяє виявленню ключових рис та проблем, з якими стикається сучасна Росія.

Коли фашистські тенденції асоціюють із путінським режимом, це стає наочним прикладом ситуації, що склалася в Росії та на українських територіях, які вона контролює.

Це зіставлення має під собою вагомі підстави, оскільки можна виявити численні схожості між риторикою та політичною практикою внутрішньої і зовнішньої політики путінської Росії, з одного боку, і режимами Муссоліні в Італії та Гітлера в Німеччині – з іншого.

До кінця 2024 року накопичилася ціла низка політичних, суспільних, ідеологічних та інституційних подібностей. Вони варіюються від дедалі більш диктаторських і, в дечому, тоталітарних характеристик російського режиму до реваншистських і дедалі більш геноцидних рис зовнішньої поведінки Кремля.

Відомий американський історик Тімоті Д. Снайдер підкреслив, що державна історична пам'ять та політичні символи Росії в певному сенсі набули профашистського характеру.

У 2018 році, наприклад, Снайдер акцентував увагу на правому інтелектуалі російської еміграції міжвоєнного та повоєнного часів — Івані Ільїні (1883-1954), який був прихильником Муссоліні та Гітлера і здобув популярність за часів правління Путіна.

В своїх міркуваннях про посткомуністичну, авторитарну та націоналістичну Росію Ільїн, за словами Снайдера, "надав метафізичне та етичне підґрунтя політичному тоталітаризму, яке він втілив у конкретних формах фашистської держави. Сьогодні ці ідеї відновив і популяризував Володимир Путін".

У 2018 році російський експерт з політики Антон Барбашин зазначив: "Івана Ільїна згадують і цитують не лише президент Росії, але й [на той момент] прем'єр-міністр [Дмитро] Медведєв, міністр закордонних справ Лавров, кілька губернаторів, патріарх [Російської православної церкви] Кирило, а також різноманітні представники [правлячої] партії "Єдина Росія" та багато інших".

Наприкінці вересня 2022 року Путін завершив свою промову з нагоди офіційної (незаконної) анексії Росією українських областей - Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської - наступною цитатою з Ільїна:

"Якщо я (Ільїн) вважаю моєю батьківщиною Росію, то це означає, що я російською люблю, споглядаю і думаю, російською співаю і говорю; що я вірю в духовні сили російського народу і приймаю його історичну долю своїм інстинктом і своєю волею. Його дух - мій дух;його доля - моя доля; його страждання - моє горе; його розквіт - моя радість".

Сучасна політика Росії, як внутрішня, так і зовнішня, демонструє ряд спільних рис з політикою фашистської Італії та нацистської Німеччини. Тому застосування терміна "фашизм" для аналізу та метафоричного опису характеру режиму Путіна виконує важливу просвітницьку роль у політичних дискусіях, медіа, громадянському суспільстві та загальному суспільному обговоренні.

Враховуючи, що Путін і його команда відкрито звертаються до історичних концепцій російського прото- чи профашизму, зокрема до думок Ільїна, дискусія про російський фашизм сьогодні стає евристично цінною.

Коли зовнішні аналітики вживають термін "фашизм" стосовно путінського режиму, їх мета полягає в тому, щоб забезпечити іноземну аудиторію, зокрема людей за межами Росії та України, зрозуміння сучасних внутрішніх і зовнішніх політичних ситуацій в Росії.

На відміну від цього, в Україні термін "фашизм" та нове слово "рашизм", що є сплавом "Russia" і "фашизм", використовуються переважно як вираження емоцій.

З 2014 року в Україні триває процес таврування Росії як фашистської держави, що відображає спільний шок, глибокий смуток і безвихідь у відповідь на цинічне ставлення Кремля до звичайних українців, особливо за останні тисячу днів війни.

Терміни "фашизм" і "рашизм" активно використовуються як урядом України, так і суспільством в якості символів, що закликають до мобілізації як внутрішніх, так і зовнішніх сил для протистояння російській агресії.

Ці терміни мають на меті застерегти світ від серйозних наслідків війни на знищення, яку Росія веде проти України.

Прикметники "фашистська" та "рашистська" вказують на те, що військова експансія Росії - це не просто завоювання української території. Реваншистська авантюра Росії, особливо з 2022 року, спрямована на знищення України як незалежної національної держави та культурної спільноти, окремої від Росії.

Висловлення та дії російського уряду в значній мірі співпадають у цій справі. Ще до 24 лютого 2022 року коментарі російських посадовців, членів парламенту та пропагандистів свідчили про те, що плани Росії щодо України перевищують просте перепланування державних меж, відновлення регіональної переваги та опір вестернізації Східної Європи.

З 2014 року Москва нещадно переслідує українську національність та культурні традиції.

Було б, звісно, не зовсім коректно порівнювати російську українофобію з біологічним та елімінаційним антисемітизмом, який практикували нацисти.

Іредентистська війна, розв'язана Москвою, має на меті не лише знищення української нації як свідомої державної одиниці та незалежного громадянського суспільства. Кремль не прагне до фізичного знищення всіх українців, як це робили нацисти з євреями.

Однак російська агенда перевищує рамки простого вигнання, переслідування, депортації, перевиховання та маніпуляцій свідомістю українців. Вона також охоплює експропріацію, терор, ув'язнення, катування та вбивства тих українців (а також деяких росіян), які висловлюють незгоду з військовою агресією, політичним терором та культурним пануванням Росії в Україні.

Тому не дивно, що багато українців, як і деякі російські спостерігачі, спонтанно називають геноцидну поведінку Росії "фашистською".

Мільйони українців, які залишилися в Україні в 2022 році або повернулися додому після втечі за кордон, на собі відчувають зло Москви у вигляді щотижневих авіаударів по всій країні.

Велика частина атак російських ракет, бомб і безпілотників на українські території не орієнтується на військові об'єкти чи заводи з виробництва озброєння. Натомість ці удари цілеспрямовано наносяться по цивільних спорудах, які не мають безпосереднього зв'язку з обороною України, зокрема на житлові комплекси, торговельні мережі, медичні установи та освітні заклади.

Військові історики можуть заперечити, що навмисні атаки на цивільне населення та невійськову інфраструктуру не є унікальним явищем для фашистської війни. А проте більшості українців, коли вони описують свій досвід, першим на думку спадає слово "фашизм", оскільки в їхній сімейній історії є досвід історичного фашизму, особливо німецького нацизму, включаючи повітряні нальоти гітлерівських Люфтваффе. Деякі літні українці досі пам'ятають війну Німеччини проти СРСР.

Все більше експертів із Центральної та Східної Європи називають путінську Росію фашистською. Водночас багато істориків і політологи уникають використовувати термін "фашизм" на позначення путінізму.

Це пов'язано з вузькими визначеннями фашизму, які використовують багато з цих учених. На їхню думку, визначальною рисою, яка відрізняє фашистів від інших правих радикалів, є їхня мета політичного, соціального, культурного та антропологічного відродження.

Фашисти часто посилаються на передбачуване Золоте століття в далекій історії своєї країни і використовують ідеї та символи з цього міфологізованого минулого. Однак вони прагнуть не до збереження або відновлення минулої доби, а до створення нової національної спільноти.

Фашисти є представниками крайньої правої ідеології, але їх можна більше охарактеризувати як революціонерів, а не як ультраконсерваторів чи реакціонерів. Сьогодні багато дослідників, які займаються порівняльними аналізами, з обережністю використовують термін "фашизм" щодо путінізму, оскільки він має на меті відновлення царських та радянських імперій, а не створення абсолютно нової російської нації чи держави.

З іншого боку, путінізм розвивався протягом останніх 25 років - як з погляду його кінцевих цілей та повсякденної риторики, так і з погляду його політики та спонтанних дій.

На початку своєї політичної кар'єри Путін служив двом найбільш впливовим прозахідним демократам Росії 1990-х. Він займав посади під керівництвом першого мера Санкт-Петербурга після розпаду СРСР Анатолія Собчака, а також працював у команді першого президента Російської Федерації Бориса Єльцина.

Після приходу Путіна до влади у 1999 році як прем'єр-міністра, а згодом і як президента у 2000-му, путінізм на деякий час проявляв певні ліберальні та проєвропейські тенденції. Протягом 2000-х і на початку 2010-х років Росія залишалася активною учасницею таких структур, як Рада Європи, Рада Росія-НАТО та група G8. До 2014 року Москва активно обговорювала можливість укладення угоди про всебічне партнерство з Європейським Союзом.

Внутрішньополітичний відкат Росії від ранніх демократичних спроб до авторитаризму розпочався з моменту, коли Путін зайняв керівні позиції в 1999 році. Однак лише через вісім років, під час своєї резонансної промови на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році, він відкрито заявив про дистанціювання Росії від Заходу.

З того часу путінізм поступово перетворювався на все більш неліберальну, антизахідну, націоналістичну, імперіалістичну та агресивну ідеологію, хоча і з деякими коливаннями під час "паліативного президентства" Дмитра Медведєва в період з 2008 по 2012 рік.

Поступово російська псевдофедерація еволюціонувала з напівавторитарного режиму в напівтоталітарну форму правління. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році, а також паралельний зсув у бік авторитарних або тоталітарних азіатських держав, стали не стільки новим курсом, скільки логічним продовженням попередніх тенденцій.

Багато компаративістів вважають, що за останні 25 років в історії Росії зміни, подібні до цих, залишаються недостатніми для того, щоб охарактеризувати путінізм як фашистський режим.

Проте перетворення російської внутрішньої та зовнішньої політики під керівництвом Путіна протягом останніх 25 років має виразний курс і з кожним днем стає все більш глибоким.

Трансформація Росії означала і продовжує означати, що постійно посилюються риторична агресія, внутрішні репресії, зовнішня ескалація та загальна радикалізація, яка тепер досягає кульмінації в щомісячних російських погрозах ядерною світовою війною.

Також політика Росії на українських землях, що перебувають під окупацією, може бути охарактеризована як квазіфашистська в досить прямому сенсі. Безжальна кампанія русифікації, яку веде російська влада в цих регіонах через систематичний терор, примусове перевиховання та матеріальні вигоди, має на меті кардинальну соціокультурну трансформацію цих територій.

З одного боку, іредентистська, колонізаторська та гомогенізуюча політика не класифікується як фашистська в рамках порівняльного аналізу імперіалізму. Проте методи, які Кремль застосовує для реалізації своєї політики в Україні, а також цілі, яких він прагне досягти, мають певну аналогію з фашистськими внутрішніми революціями, такими як ті, що мали місце або намагалися відбутися в Італії за часів Муссоліні та в нацистській Німеччині.

Москва прагне кардинально змінити захоплені українські громади, перетворюючи їх на центри культурної та ідеологічної однорідності російського народу.

Російські імперські ультранаціоналісти вважають, що великі території України є історично російськими, тому вони використовують терміни "Нова Росія" та "Мала Росія" для їх опису.

Таким чином українців - якщо цей термін взагалі прийнятний - вони зараховують лише до субетнічної групи великого російського народу, яка розмовляє на російському діалекті і має радше регіональний фольклор, ніж національну культуру.

Особи, що проживають "на Україні", у російському імперському націоналізмі сприймаються як люди, які населяють "околиці" великої імперії, а не як громадяни незалежної держави. Згідно з російським іредентистським дискурсом, ці "мешканці західноросійських кордонів" стали жертвами маніпуляцій антиросійських сил, які прагнули створити штучну націю, відому як "українці".

Нібито, міжнародні сили, включаючи католицьку церкву, імперську Німеччину, більшовицький уряд 1920-х років та/або сучасні західні країни, сприяли розколу "загальноруського народу", відокремивши "великоросів" Російської Федерації від "малоросів" України.

Окупаційні дії Москви в Україні, спрямовані на "виправлення" розподілу російської цивілізації, що, як стверджують, було спровоковано зовнішнім втручанням, можуть бути інтерпретовані як прагнення до створення нової "Малоросії".

Кремлівська мета полягає в реалізації локальної політичної, соціальної, культурної та антропологічної трансформації в регіонах України, які були приєднані до Росії.

Хоча кампанії з гомогенізації населення були поширені в історії і не виражають винятково фашизм, політика русифікації України схожа на класичну фашистську внутрішню та окупаційну політику. Отже, цілі Москви з перетворення українських "братів" Росії можна вважати квазіфашистськими.

Росія все ще не досягла рівня фашизму, оскільки Путін і його команда нагадують не стільки революціонерів, скільки носіїв старих традицій, які панували до 1991 року.

Вони прагнуть відновити, наскільки це можливо, царський та радянський порядок, а не створити зовсім нову імперію.

Путін не стільки є російським Гітлером, скільки його можна зіставити з Паулем фон Гінденбургом, останнім рейхспрезидентом Німеччини, який 30 січня 1933 року призначив Гітлера рейхсканцлером.

З іншого боку, для російського імперського націоналізму Україна сприймається не як віддалена країна, а як західний рубіж російської цивілізації.

Поки багато неросійських аналітиків бачать у політиці Кремля щодо України реалізацію зовнішніх інтересів Москви, значна частина росіян сприймає це як внутрішню проблему своєї країни.

Агресивна поведінка Москви щодо України значною мірою обумовлена тим, що багато росіян переконані, що це "сімейна справа", яка не підлягає міжнародним правовим нормам і гуманітарним угодам.

Відмова більшості компаративістів характеризувати путінську Росію як фашистську виглядає недоречною, а іноді навіть заплутаною та аморальною для багатьох українських жертв і міжнародних опонентів дій, які Москва здійснює в Україні.

Адже російські війська та окупаційна адміністрація в Україні, особливо з 2022 року, поводяться як істинні терористи, часом садисти, чинять геноцид. У цьому контексті здається дивним наполягати на тому, що політика Москви та ідеї, що стоять за нею, однозначно, абсолютно і винятково нефашистські.

Безумовно, у Росії немає аналогів нацистських газових камер, так само як і не було італо-фашистських версій цього німецького злочину.

Але як же нам охарактеризувати мотиви Москви, що призвели до жахливих злочинів, таких як масові вбивства в Бучі та Маріуполі у 2022 році, вибух Каховської греблі у 2023 році, депортація тисяч дітей без супроводу, систематичні тортури українських військовополонених, а також авіаудари по цивільному населенню України?

Ці злочини не є ні побічними збитками воєнних операцій, ні звичайними варіантами неоколоніальної політики, які бувають за всіх окупаційних режимів.

Осторожне визначення ідеології, що лежить в основі агресивної війни Росії, як "неліберальної", "консервативної" або "традиціоналістської" виглядає недостатнім. Багато аналітиків, які ознайомлені з жахливими аспектами московської політики в Україні, могли б вважати ці терміни не лише невірними, а й навіть оманливими.

З іншого боку, зведення путінізму лише до фашизму є недоцільним. Необхідно розглядати мотивацію військової агресії Москви не лише через призму ультранаціоналістичного фанатизму, адже це було б однобічним підходом.

Хоча в сучасній Росії існує чимало фашистських елементів, включаючи представників політичної та інтелектуальної еліти, більшість основних управлінців і тих, хто визначає курс російської політики, є швидше циніками, а не відданими ідеологами.

Ключовим, якщо не визначальним, аспектом зовнішньополітичних експериментів Росії до 2022 року стала їхня політична доступність, стратегічна зрозумілість, військові успіхи, економічна вигідність та підтримка серед населення.

Військові інтервенції Росії в Грузії у 2008 році, Україні у 2014 році та Сирії у 2015 році були вдалими не лише з військової точки зору. Ці дії також зміцнили позиції Путіна в контексті примітивної внутрішньої політики та підпорядкованого суспільства Росії.

Не спробувати повторити цей трюк на початку 2022 року, коли рейтинги популярності Путіна знову пішли на спад, було б дещо нераціонально. Якщо враховувати позитивний досвід зовнішньої та внутрішньої політики, отриманий Путіним під час його попередніх військових авантюр.