Чотири роки масштабного конфлікту: реалії 24 лютого, втрати та висновки.
Командир взводу 13-ї бригади НГУ "Хартія" Юрій Бутусов в програмі в прямому ефірі проводить детальний аналіз початкових етапів вторгнення Росії: оцінює співвідношення сил, аналізує помилки у обороні та відзначає героїзм українських військових. Окрім цього, він ділиться основними висновками, які були зроблені за чотири роки війни.
Стрім присвячений драматичній, трагічній, героїчній сторінці української історії і світової історії загалом - четвертій річниці повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Варто згадати про події чотирирічної давності, зокрема 24 лютого 2022 року. Тоді ситуація була справді критичною. Незважаючи на те, що ми всі це пам’ятаємо, сьогодні, через чотири роки, можна зробити певні висновки стосовно співвідношення сил. Згідно з інформацією, наданою лише одним російським джерелом, яке аналізує цю ситуацію, аналітик Руслан Пухов, наближений до Міністерства оборони Росії, зазначив, що 24 лютого Росія розгорнула наступальну операцію проти України з приблизно 180 тисячами військових у наземних силах. Додатково, 110 тисяч мобілізованих з окупованих територій, які входили до так званих військових формувань ЛДНР, також були залучені. Отже, противник вивів у наступ близько 290 тисяч солдатів тільки на землі. Загальна чисельність Збройних сил Російської Федерації, включаючи російську гвардію та мобілізовані корпуси ЛДНР, становила щонайменше 1 мільйон 300 тисяч військовослужбовців.
Отже, Росія розгорнула проти України 320 тисяч наземних військ, плануючи підсилити їх із власного контингенту, що налічує 1 мільйон 300 тисяч. Водночас Україна змогла виставити проти агресора значно менші сили.
Я здійснив аналіз чисельності наших наземних ударних сил, які на той момент були готові до відбиття агресії. Важливо враховувати реальну кількість військових, адже, нагадаю, Україна ще не оголосила загальної мобілізації, і 24 лютого ми могли покладатися лише на тих бійців, які вже входили до складу наших збройних сил. В результаті, загальна чисельність наших сухопутних військ не перевищувала 90 тисяч осіб. Таким чином, противник мав щонайменше тричі більшу перевагу у наземних силах.
Загальна кількість військовослужбовців Збройних сил України становила 210 тисяч, а Національної гвардії – 50 тисяч. Таким чином, загальна чисельність складала 260 тисяч, плюс близько 20 тисяч прикордонників. Проте не всі ці військовослужбовці, як і в російській армії, входили до складу бойових підрозділів, батальйонних тактичних груп і не завжди могли бути залучені до бойових дій. Більшість з них перебувала на військових базах, в арсеналах, на об'єктах забезпечення, у тилових частинах, а також у авіаційних та повітряних силах.
Тому в перший день агресії противник мав значну перевагу в силах. Ця перевага посилювалася ще й тим, що ворог мав абсолютну домінацію в інформаційній обстановці. У той час, коли українська армія не була повністю розгорнута вздовж кордону на визначених оборонних рубежах, багато підрозділів просто не встигли до них дійти. Розгортання сил розпочалося в Україні лише 21 лютого, і не всі частини встигли зайняти свої позиції. Проте українські підрозділи, які були розгорнуті на тих рубежах, з яких почали бої, не змогли організувати належну оборону. На жаль, деякі з них опинилися в умовах, коли їхня присутність була розтягнута — наприклад, 58-ма піхотна бригада займала ділянку фронту довжиною 150 кілометрів. Інші бригади, такі як 59-та, що базувалася в Олешках Херсонської області, взагалі не були розгорнуті на позиціях, перебуваючи або в русі, або в базовому таборі. Ворог мав повну інформацію про ці обставини і вів свої дії з великою зухвалістю.
На жаль, усі п’ять мостів, що пов’язують Крим, зокрема чотири мости через Чонгар, потрапили під контроль ворога. Лише один міст на Арабатській стрілці був частково підірваний, і це сталося завдяки героїчним діям матроса Віталія Скакуна, Героя України. На моєму каналі ви можете знайти розслідування Ірини Стороженко, яке детально висвітлює цей подвиг. Всього двоє наших матросів, діючи за власною ініціативою, близько 11 години ранку змогли вивести причіп з вибухівкою і зруйнувати одну з колій Генічеського мосту. На жаль, інші мости, шість дамб і чотири мости через Чонгар ворог використовував майже без жодних перешкод у той день.
Так само трагічна ситуація склалася і на Північному напрямку, де також жоден міст не був підірваний. В результаті авантюрна російська атака на Гостомель, коли до російського десанту, який виглядав як загін самогубців - підійшло підкріплення і він не був знищений до останньої людини. Ворог за одну добу дістався Гостомеля, здійснивши марш за одну добу до 200 кілометрів, бо не було спротиву і були цілі мости. І це призвело ось до таких трагічних наслідків, до того, що ворогу вдалося дуже швидко підійти.
Отже, причини цього явища є багатогранними: недолік мобілізаційних заходів, несвоєчасне розгортання військових частин на стратегічних позиціях, а також відсутність інженерної підготовки та знищення інженерних об'єктів.
Важко повірити, але в перший день війни противнику вдалося захопити три мости поблизу Херсона, що призвело до надзвичайно трагічних наслідків. Всього за кілька годин ворог оволодів Каховською дамбою, прибувши туди без бою на бронетранспортерах. Того ж дня без перешкод висадився десант ворога з вертольотів, адже на дамбі не було жодного охоронця. Аналогічно, залізничний міст поблизу Херсона також залишився без жодної охорони.
Інфраструктура, а також відомий Антонівський міст, стали ключовими елементами, через які нашим військовим довелося пробиватися, оскільки охорона не була забезпечена. Завдяки залізничному мосту ворог зміг прорватися через Каховську дамбу, після чого розгорнув наступ і досягнув Вознесенська та Миколаєва.
На другий день конфлікту ворог без особливих боїв захопив одне з найбільших міст південної України – Мелітополь. На п’ятий день війни його війська вийшли до Маріуполя з тилових напрямків, а Бердянськ опинився під контролем противника вже на третій день. Це справжнє потрясіння. Досі немає жодних оцінок ситуації, хоча кримінальне провадження, звісно, відкрите, і генералів допитують. Проте, є деякі інформаційні моменти, які генерали намагаються пояснити, але на четверту річницю ДБР поки що не надало жодних коментарів.
Всі свідчення вже давно зібрані, кожен висловив свою думку. Солдати, які намагалися підірвати мости й натискали на кнопки, але нічого не відбулося. Офіцери та генерали, відповідальні за ці події, також надали свої свідчення. Проте, з офіційних джерел ми досі нічого не знаємо про те, що трапилось 24 лютого 2022 року.
Те, що інформація залишається недоступною, свідчить про те, що ніхто не аналізує ситуацію. Можливо, навіть немає наміру це робити. Внаслідок цього багато драматичних подій продовжують відбуватися без змін. На жаль, без таких аналізів прогрес залишається дуже обмеженим.
На мою думку, велич справжнього подвигу українських воїнів виявляється найбільш яскраво в їхній відвазі під час величезної переваги ворога, коли вони з перших хвилин вторгнення боролися до останнього. Свідчення очевидців свідчать, що навіть коли ворог, без жодних перешкод, пересувався мостами, зокрема через Чонгар, і заїжджав на контрольні пункти на повній швидкості, деякі з наших бійців все ж таки вирішувалися на безнадійний, але надзвичайно героїчний бій.
За свідченнями наших полонених, які були на Чонгарі, один з наших воїнів, ми не знаємо хто, зробив постріл з гранатомета і влучив в одну з російських бойових машин, яка перетинала Чонгар. Я дуже хочу дослідити, дізнатись, хто ці люди, хто ці герої, які загинули на Чонгарі. Поіменно, тому що уявіть собі, на повній швидкості летить колонна, якій нема кінця краю, по який ніхто не стріляє, вона летить по не підірваному мосту, по ній не летять снаряди, ракети. І оця армада йде вперед, і один з наших бійців зробив постріл з гранатомета навіть в таких безнадійних умовах. Таких подвигів десятки тисяч, вони призвели до того, що російська військова машина, яка летіла, вона була зупинена і знищена, і розгромлена.
Існує багато дискусій щодо того, що російське керівництво недооцінило ситуацію. Однак, на мою думку, російське вторгнення було ретельно сплановано, і в ньому відчувався чіткий стратегічний розрахунок. На деяких ділянках фронту, зокрема на півдні, цей план, на жаль, приніс результати. Хоча противнику не вдалося досягти всіх своїх цілей на півдні, їх зупинили під Запоріжжям і Волновахою. Проте на півдні російським військам вдалося реалізувати більшість завдань, і, на мою думку, навіть швидше, ніж планувалося. Це сталося, на жаль, вже в перший день війни. Ті герої, які згодом вступали в зустрічні бої, часто без належного озброєння та зв'язку, зупинили і розгромили цю добре підготовлену, мобілізовану та оснащену російську армію, яка мала перевагу в повітрі, на морі і в техніці. Вони мали в кілька разів більше наземних сил, але навіть за таких умов, їх зупинка стала величним подвигом, який варто досліджувати, вивчати і закарбувати в українській історії на багато десятиліть вперед.
Ті особи, які в таких умовах вирушали в бій, є справжніми велетнями духу, і їхня пам'ять є священною. Я радий, що багато з цих героїв донині живі, і значна частина з них продовжує свою боротьбу. Саме це надає Україні непереможності — сила таких людей.
Запитання аудиторії
Якби з Криму б не пустили їх, як, на вашу думку, розвертався би фронт?
Якби мости на півночі та півдні були підірвані вчасно, 23 лютого, російський наступ міг би зупинитися на кордоні. Ворог не отримав би можливості наблизитися до Гостомеля, Ірпеня, Бучі чи Мощуна, а також не зміг би просунутися на Бровари через Суми. Російські сили зазнали б серйозних труднощів у спробах досягти Мелітополя та Херсона, оскільки численні дамби та мости в Херсонській області суттєво обмежили їх пересування. Цікавий приклад, який поки що недостатньо вивчений, стосується подій 24 лютого. Того ранку російські підрозділи з 503-го мотострілецького полку, 19-ї мотострілецької дивізії, швидко просувалися в Україну через Кутаранську дамбу. На цій дамбі, ймовірно, ще в 2015 році були встановлені протитанкові фугаси. В результаті цього, дві БМП-3 19-ї дивізії, які перетнули дамбу, одразу підірвалися на цих фугасах, внаслідок чого були знищені разом із екіпажами. Цікаво, що, згідно з російськими джерелами, після цього інциденту наступ цього полку на цій ділянці був зупинений на цілу добу. Уявіть собі: жодних обстрілів, відсутність авіації та артилерії з нашого боку, і ворог змушений витратити цілий день на розмінування дамби. Згодом підрозділи полку були перекинуті для атаки на іншу ділянку. Цей випадок яскраво демонструє, як змінилася б ситуація, якби були підірвані два мости біля Херсону. Українські сили змогли б маневрувати, а Мелітополь встиг би підготуватися до оборони. Ворог затримався б у боях на Чонгарі, стикаючись із труднощами в складній місцевості. Якщо б усі ці об'єкти були знищені, російським танкам і БТРам було б складно просуватися. Тоді хід війни міг би бути зовсім іншим, і Україні не довелося б у 2023 році штурмувати російські оборонні позиції на півдні.
Ми не повинні були зазнати втрат у Маріуполі. Дві з наших найсильніших бойових бригад опинилися в оточенні всього через тиждень після початку агресії. Безумовно, ситуація склалася б інакше. Коли ж буде проведено розслідування і встановлено всі факти?
Поділіться, будь ласка, чи знайшли ви для себе щось нове під час служби в армії? Розкажіть про свої досягнення, чим ви вже можете пишатися.
Друзі, я просто командир на даний момент взводу БПЛА, і я не можу сказати, що щось ми робимо таке унікальне, нове, чого раніше не робили в інших підрозділах. Я думаю, що нове - це те, що треба збирати людей. Оскільки, щоб ти не знав о війні, а я з перших днів війни, багато років, з 2014 року, достатньо добре знаю багатьох людей в армії, але коли ти збираєш свій власний підрозділ, коли тобі треба шукати людей, привозити СЗЧ-шників, шукати людей по переведенню, дзвонити друзям, працювати з мобілізованими, з добровольцями, працювати кожен день, коли ти відповідаєш сам за конкретних людей, це абсолютно інший рівень занятості, абсолютно інше розуміння ситуації. Ну і коли ти виходиш як журналіст, знімати репортаж - це одна історія, коли ти як командир, який відповідає за проведення розвідки і виставлення позиції, наприклад, під Куп'янськом, виходиш і ти працюєш там, працюєш вже не для того, щоб щось зняти, а для того, щоб виконати конкретне бойове завдання, абсолютно інший рівень мотивації, абсолютно інший рівень роботи, на інші речі звертаєш увагу або не звертаєш. Тому все це для мене в такій якості, для мене нове.
Сучасна війна, якою вона є, стає все більш технологічною та складною з точки зору технічних засобів. Коли я виходив на Куп'янськ, я хотів би відзначити, що виконуючи кілька розвідувальних завдань щодо розташування наших позицій, щоразу стикався з новими викликами. Кількість дронів у небі вражає, адже коли зона бойових дій противника починається всього за 10 кілометрів від нашого фронту, а їхні дрони контролюють майже кожен клаптик території, ти усвідомлюєш, що немає можливості сховатися – вони бачать тебе звідусіль.
Під Куп'янськом, коли я заходив біля залізничного вокзалу, неодноразово російські дрони мене помічали і намагались уразити. Під час розвідки в машину, в якій я був, влучив ворожий ФПВ, який заходив по нашому механіку-водію, я сидів прямо за ним в новаторі, і мені пощастило, оскільки ФПВ просто вразив кріплення нашої сітки на лобовому склі. Якби влучив в саму сітку, я думаю, що, на жаль, бронескло РПГ пробило б. Ну а тут нам пощастило. Тобто щільність засобів ураження, яку ти відчуваєш на собі під час кожного виходу, не може не дивувати.
Дронів зараз дуже велика кількість, і уникнути їх спостереження на 100%, яким би ти не був обережним, неможливо. Це дійсно такий новий фактор, який проявляється зараз в кінці, ну з другої половини 2025 року, в 2026 році, і тільки збільшується.
Отже, згідно з моїми підрахунками, на 24 лютого 2022 року російська армія мала щонайменше втричі більше сил, ніж українські. Російська пропаганда стверджує, що велика кількість військовозобов'язаних в Україні мобілізувалася миттєво, а в Кремлі нібито недооцінили цю ситуацію або отримали невірні дані від розвідки. Я ж хочу підкреслити, що проаналізував офіційні цифри російської мобілізації, які були опубліковані в різних джерелах, зокрема Міністерством оборони Росії. Я також врахував чисельність Збройних сил РФ та інших військових формувань, що були мобілізовані. Протягом усієї війни, навіть під час першої хвилі мобілізації в Україні, Росія зберігала чисельну перевагу на фронті. На початковому етапі конфлікту, хоча перевага становила приблизно вдвічі, вона все ж залишалася значною. Незважаючи на мобілізацію в Україні, фактичні цифри, які я незабаром оприлюдню, свідчать про те, що кількість новобранців, які зверталися до військкоматів, не могла істотно підвищити чисельність українських сил оборони через брак необхідного озброєння та часу для підготовки нових підрозділів, які формувалися з нуля без належного командування та забезпечення. Водночас Росія продовжувала перекидати свої кадрові батальйони, створюючи нові тактичні групи і розгортаючи додаткові батальйони у своїх бригадах, завдяки збільшенню набору контрактників, а також введенню короткострокових контрактів для добровольців, що дало змогу значно підвищити їх чисельність. Таким чином, протягом 2022 року російські війська на фронті мали перевагу. Лише у вересні 2022 року російські війська зазнали значних втрат, які перевищили їх можливості поповнення, що й стало причиною оголошення мобілізації. Сьогодні ситуація залишається подібною, навіть через чотири роки.
Що відомо по російських втратах за цей час?
Російське видання "Медіазона" опублікувало детальний список втрат російських військових за чотири роки конфлікту, який базується на некрологах з соціальних мереж та інформації від російських ЗМІ. Цей список включає понад 200 тисяч прізвищ громадян РФ, що є лише мінімальною оцінкою. Вважається, що реальні втрати можуть бути в 2,5 - 3 рази більшими, якщо врахувати безвісти зниклих, яких налічується понад 100 тисяч. Важливо зазначити, що в Росії багато некрологів не публікуються, і дані про втрати залишаються прихованими. Також існує невідома кількість втрат серед мобілізованих на окупованих територіях, де мобілізація проходить з великим тиском, залучаючи сотні тисяч працездатних чоловіків. Багато з них стали "гарматним м'ясом" на фронті. Крім того, присутня значна кількість іноземних найманців, про чисельність яких немає достовірних відомостей. Таким чином, загальна кількість втрат серед російських військових, безумовно, перевищує українські, про що свідчать також дані з російських джерел.
Втрачені ресурси України
За даними російського порталу "Лостармар", який веде поіменний список за українськими повідомленнями в соцмережах, ворог відмітив втрати близько 85 тисяч загиблих захисників України. Офіційні українські дані я не буду казати, президент України заявив, 55 тисяч загиблих, це також може бути достовірна цифра, просто враховуючи методики. Визнані загиблими, які отримали, можливо, посмертні виплати. Є дані по тих, хто є в некрологах. Також за даними зниклих безвість біля 85 до 90 тисяч захисників України можуть бути зниклими безвісти. Це те, що у нас за даними МВС оприлюднюється статистика зниклих безвісти. Знов-таки, в Україні статистика зниклих безвісти не приховується, на відміну від Росії. Цифри страшні, величезні.
Ми спостерігаємо, що противник зазнає значних втрат, принаймні в співвідношенні один до трьох, якщо говорити про безповоротні. Відомо, що якщо підрахувати кількість мобілізованих в Росії, а також контрактників, призваних за останні роки, то ця цифра становить принаймні 3,5 мільйона осіб. Згідно з офіційними даними, наразі в зоні СВО залишилося близько 700 тисяч. Ця цифра - лише мінімальний підрахунок, заснований на російських джерелах, що охоплюють чисельність армії, хвилі мобілізації, контрактників, а також мобілізованих на захоплених територіях, Росгвардію і прикордонні війська ФСБ. Таким чином, на фронті в зоні СВО в даний час задіяно 700 тисяч військових.
Внаслідок значних втрат Росії, безсумнівно, існує чимало калік, поранених і тих, хто був звільнений через хвороби. Аналогічна ситуація спостерігається і у нас.
Жахлива війна, розпочата Путіним, призводить до величезних втрат української нації та до конфлікту, що триває до останнього росіянина. В той час, коли Путін відправляє росіян на фронт у безпрецедентних масштабах, Росія активно імплементує людей з Азії для заселення своїх територій. Варто зазначити, що в Україні втрати надзвичайно великі: численні поранені, багато людей потрапляють до списків з військово-медичними обмеженнями, а також є випадки, коли військовослужбовці звільняються через особисті обставини, такі як наявність третьої дитини або потреба в догляді за хворими родичами.
В Україні зараз спостерігається значна мобілізація, і населення виявляється недостатнім. Я не маю на увазі військові аспекти, про які вже багато говорили, а зосереджуюсь на демографічних показниках. Людей не вистачає, і, на жаль, ми стаємо свідками ганебного процесу бусифікації. Наша влада не знайшла інших ефективних способів мобілізувати населення, крім цього. Що стосується втрат України, вони пояснюються тим, що, на відміну від Росії, багато українських військових мають можливість залишити Збройні Сили. У Росії звільнитися можна лише у випадку серйозних травм, каліцтв або непрацездатності. Навіть ті, хто отримав легкі травми, змушені залишатися на передовій, оскільки їх відправляють у бій, незважаючи на їхній стан. Це, безумовно, формує інше ставлення до військових, що призводить до значно вищих безповоротних втрат у російських військах. Хоча точні цифри невідомі, нині ми можемо спостерігати співвідношення один до трьох або навіть один до чотирьох, оскільки така безжальна витрата військових дозволяє росіянам мати на фронті більшу чисельність, адже вони не звільняють своїх солдатів і змушують їх йти в атаку під примусом.
У нашій армії, якщо говорити в загальному, ставлення до людей є більш гуманним, хоча я не буду зупинятися на численних випадках некомпетентних або жорстоких рішень. Це, безсумнівно, має свій вплив на втрати, що підтверджується й актуальною статистикою, яку ми маємо зараз.
Запитання аудиторії
Які наміри має Росія на найближчі п'ять років?
У контексті цієї глобальної війни Росія не має п'ятирічних планів, абсолютно. Зараз йде тотальна війна, що супроводжується повною мобілізацією всіх ресурсів країни, і в цій ситуації горизонт планування для Росії не перевищує одного року. Чому саме рік? Як в Україні, так і в Росії бюджетне планування війни здійснюється на термін у один рік. Фінансування виділяється на цей період. Тому, коли ми обговорюємо можливі сценарії війни, варто зазначити, що обидві сторони, і Україна, і Росія, планують свої дії на один рік вперед. На даний момент ми спостерігаємо, як Путін намагається за всяку ціну, прикриваючись так званими мирними переговорами, які він лише симулює, реалізувати свою стратегічну мету — захопити українські території, зокрема повністю контролювати Донбас і Запоріжжя. Якщо російський наступ не буде зупинено, вони, безсумнівно, прагнутимуть просуватися далі.
Росію можна зупинити лише силою, і ця сила є в Україні навіть у нинішній ситуації. Незважаючи на недостатню кількість особового складу, я маю можливість бути на фронті і можу підтвердити, що там, де ефективно організовано управління людьми, де до них приділяється увага, де проводиться належна підготовка, українські збройні сили здатні зупинити російський наступ і знищити окупантів. На таких ділянках фронту ворог не має можливості просунутись. На жаль, не на всіх ділянках бойових дій є належна організація управління та забезпечення, а також ефективна робота з особовим складом. Тому я неодноразово наголошував на тому, що основними викликами України на п’ятому році війни залишаються відповідальність і чесність.
Відповідальність перед людьми та українськими військовими, а також чесність — це ключові аспекти. Чесність у звітах, оцінці ситуації, висновках і визначенні успішних практик. Проблеми з чесністю в доповідях відомі всім, зокрема військовим. В Україні не вистачає важливого стандарту НАТО — аналізу після дії (after action review), що свідчить про відсутність ефективного аналізу, формулювання висновків і масштабування успішних практик, а також усунення серйозних недоліків. У сучасних умовах високотехнологічної війни особливо важливими є управлінські та командирські рішення, які залежать від якості виконання та швидкості реакції — принципу, відомого як Петля Бойда, про який я неодноразово згадував, і який використовується в управлінні Збройними силами США. Чотири ключові компоненти процесу ухвалення рішень, в яких необхідно випереджати супротивника, є критично важливими. Це велика проблема, з якою ми стикалися і продовжуємо стикатися, навіть на п'ятому році війни, і її необхідно терміново вирішувати.
Як тепер з перебитими мостами і Каховською дамбою можна звільнити Херсонщину? Чи можливо їх відкинути від берега і на яку відстань? Ну як можна форсувати велику річку Дніпро?
Це надзвичайно складне технологічне завдання, яке в умовах щільної оборони вимагає значних фінансових витрат. Тому, я вважаю, що варто бути реалістами і не очікувати швидких рішень, поки ворог продовжує наступ. Відсунути агресора від Херсона можливо на таку відстань, щоб наші оператори дронів могли ефективно виконувати свої завдання. Під Херсоном вже багато років триває напружена боротьба між дронами, системами радіоелектронної боротьби та протиповітряною обороною. Ця боротьба продовжується, і нам потрібно досягти значної переваги, якої наразі не вистачає для відсування ворога на 20 кілометрів. Я вважаю, що цілком реалістичною метою є відстань у 10-15 кілометрів від Херсона. Необхідно створити зону враження на тому березі Дніпра, щоб запобігти продовженню терористичних атак ворога та його ударам з дронів.
Які зміни чекають на іноземний легіон? Чи планують його ліквідувати, чи, можливо, трансформувати?
Наскільки мені відомо, кілька підрозділів іноземних легіонів підпорядкували кільком штурмовим полкам ЗСУ. Ситуація різна. Один з іноземних легіонів, другий, не влаштовувало приєднання до одного зі штурмових полків, виникли публічні суперечки. Ну, а, наприклад, я спілкувався з бійцями і командирами іноземного легіону, який був включений до складу 475-го штурмового полку CODE 9.2. І там взагалі ніяких проблем не було. Навпаки, люди натхненні, вони потрапили в потужний, ефективний бойовий колектив. Там, де до них є адекватне ставлення, розуміння, і вони отримали підтримку і сприяння. Я думаю, що все залежить завжди від виконання у нашому житті. І я думаю, що є в цій історії з іноземним легіоном і позитивний приклад. І якби насправді у нас рішення про реорганізації або створення нових частин взагалі якось оцінювалось, хоча б хтось з керівників вищих, хто пише такі рішення, директиви, він якимось намагався це узгоджувати або хоча б питати особовий склад. Таких би питань взагалі не виникало. На жаль, у нас робота з людьми полягає в тому, що спочатку ухвалюється рішення, а потім комусь даються накази зверху гасити скандали. Як правило, не тим людям, хто ухвалює такі управлінські рішення. Тому всім, хто бійцями іноземних легіонів, я думаю, дуже раджу підрозділ 475 полк, Героя України Олександра Настенка. Це підрозділ, в якому можна ефективно, сучасно воювати.
Чи могли ви чотири роки тому уявити, що розпочнеться повномасштабна війна, або сподівалися, що вторгнення залишиться лише в межах Донбасу?
Якщо чесно, я передбачав події, про які неодноразово згадував у своїх ефірах та стрімах. Я вірив, що противник завдасть удару по Донбасу та просуватиметься вздовж лівого берега Дніпра. Очікував, що атака буде здійснена з двох напрямків і ворог намагатиметься перетнути Дніпро. Чому я так думав? Я спостерігав за військовими формуваннями і коментував ситуацію, помічаючи загрозу з боку російських сил, які перебували на півночі від Києва, в Чернігові та Криму. Проте я завжди підкреслював, що мені важко було повірити, що ворог завершив розгортання своїх сил і залишив їх без належної охорони в Криму. Я був переконаний, що українське командування, як це було в 2015 році, знищить ключові мости. Протягом всіх цих років про це говорили постійно. Щороку, уявіть собі, з 2015 року угруповання військ Південь проводило навчання з підриву мостів та дамб. Останнє таке навчання відбулося всього за два тижні до вторгнення, 14 лютого, коли Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський брав участь в антитерористичних навчаннях у Херсонській області. Я не міг уявити, що мости залишаться неушкодженими, і що ворог зможе їх розмінувати. Навіть міст у Щасті в Луганській області не був підірваний. Я був переконаний, що ворог активно готується. Наша розвідка це фіксувала. Начальник ГУР Кирило Буданов повідомив про ймовірність вторгнення та його час. 23 лютого о 14:00 він попередив усіх керівників країни про те, що атака неминуча, і що ворог завдасть удару вранці. Буданов неодноразово про це говорив, і зараз, як керівник Офісу Президента, я вірю, що він говорить правду. Усі знали про можливе вторгнення, і я очікував, що ключові об'єкти, зокрема мости, будуть знищені в першу чергу. Я вважав, що як тільки ворог почне підготовку, мости мають бути підірвані, щоб не дати ворогу можливість просунутись. Я був впевнений, що ворог застрягне на кордоні, а українські війська зможуть стримати його на Донбасі. Так, ризик для Дніпра існував, особливо у напрямку Маріуполя, але глобальних проривів ворог не зміг здійснити. Наші сили на Донбасі були достатньо сильними, щоб не дати можливість швидкого прориву. Я завжди вірив, що російський бліцкриг зазнає невдачі. Я не сумнівався, що українська піхота має перевагу над російською армією і зупинить будь-які спроби швидкого просування. Я навіть записав інтерв'ю для Радіо Свобода 30 січня 2022 року, де детально обговорював цю тему. Проте я не міг уявити, що на деяких ділянках ворог просто проїде без опору, знаючи, що там немає мін. І навіть десант на Новокаховську дамбу буде висаджений без проблем. Я пам'ятаю 2014 рік, коли кілька наших підрозділів були перекинуті до Нової Каховки, оскільки ця дамба була стратегічно важливим об'єктом. Тому мені було важко зрозуміти, чому ця позиція просто була залишена без охорони, і ворог зміг безперешкодно висадити десант. Я був шокований, коли побачив, що російські війська висаджуються на стратегічному об'єкті, а на місці висадки виявився білоруський журналіст, який знімав все на відео. Це підтверджує, що я помилився в своїх оцінках, адже не передбачав такої оперативної перспективи. Я очікував, що ворог спробує завдати удару по Луганській області, намагаючись оточити наші сили, зокрема в Маріуполі. Я думав, що ворог кине сили з Харківщини, а в Криму будуть жорстокі бої, проте вони затримаються.
...Я родом з Нової Каховки, і ми всі в стані шоку.
Коли саме російські колони увійшли в місто? Судячи з того, що я бачив на відео, це сталося не пізніше 13-ї години дня. Це справді жахливо. Вони спокійно проїхали через Чонгар, і рухалися далі. Потім наші відважні пілоти, героїчні штурмовики, здійснили відізнаний напад: на двох літаках вони атакували російську колону інженерно-саперного полку, яка прямувала до Каховки. Ймовірно, щоб ремонтувати дамбу, але була знищена прямо під час руху. На жаль, обидва наші герої загинули в цій атаці. Це відео стало відомим, адже ворога вдалося зупинити такими незвичайними методами.
...З Новою Каховкою так само, як з Енергодаром, АЕС. Зброї в Енергодарі не було.
Так, це наслідок того, що здали Чонгар, там не було військ, ворог просто теж під'їхав до Енергодара. І тільки там вже був бій, на жаль, нетривалий. Тому що наші війська там також вступали в бій сходу.
Далі буде продовжуватись війна. 2026 рік, 5 рік війни.
Обговорюють можливість мирних переговорів між Росією та США, але я не бачу жодних ознак реального бажання з боку Російської Федерації досягти компромісу. Перспективи на мир виглядають дуже туманно. На мій погляд, війна залишиться нашою реальністю навіть у 2026 році, і варто почати готуватися до подальших викликів у 2027-му. Це вимагає коригування наших життєвих планів, переосмислення власного місця в житті та світі в умовах тривалої конфліктної ситуації. Я не бачу сенсу планувати більше ніж на рік уперед. Ситуація залишається напруженою. Ворог активно намагається просунутися вперед, і його мета – захоплення всього Донбасу. Це надзвичайно критичний момент. Битва за Слов'янсько-Краматорський район обіцяє бути жорстокою, оскільки ворог прагне утвердити контроль над цим стратегічно важливим регіоном, що відкриває шлях до Слобожанщини і центральної України.
Ворог також прагне захопити Запоріжжя. Наступальна діяльність триватиме по всьому фронту, включаючи Сумщину, Харківщину та Дніпропетровщину. Проте, як видно, Донбас і Запоріжжя стали територіями, які противник проголосив частиною Російської Федерації. Путін не буде шкодувати жодного росіянина; він намагатиметься надіслати туди якомога більше "гарматного м'яса". Хоча темпи мобілізації в Росії зменшилися, ця країна, залишаючись тоталітарною, постійно вигадує нові способи для поповнення своїх лав, примушуючи людей укладати контракти. Укладання контракту в Росії фактично означає, що вибору немає. Навіть за умов поранень та серйозних травм, зокрема, у багатьох наших полонених, які мають численні уламки в тілі, їх безжально відправляють на штурми. Противник діє за методами НКВС та КДБ, використовує репресивну машину, і буде кидати людей у бій до останнього. В Росії є ким поповнити ряди – це і кавказці, і азійці. Путін залучає всіх до війни.
Конфлікт продовжиться, і важливо усвідомити, що необхідні зміни. Ми повинні робити висновки та визначати подальші кроки. Лише українська нація здатна завершити цю війну. Наявність коштів і зброї не є достатнім для цього. Вирішення проблеми можливе тільки тоді, коли кожен командир на передовій, кожен керівник відповідатиме за свою ділянку, чесно інформуватиме про ситуацію та об’єктивно оцінюватиме як досягнення, так і помилки. Це стосується як ефективних, так і неефективних дій. Саме це – ключове питання, яке постане перед нами у 2026 році.
Дрони та озброєння – все це доступно для придбання. Але людей і командирів не купиш. Виростити військових, виховати бійців та сформувати командирів – це обов'язок держави, яка має отримати підтримку від українського народу для реалізації цього завдання. Саме якісна підготовка є єдиною гарантією того, що ми зможемо зупинити агресора і змусити Путіна усвідомити безперспективність війни, а також необхідність досягнення миру та готовність йти на компроміси.
Дякую всім за те, що 12 років ми, українці, йдемо разом. Ми обрали спільну долю, ми йдемо з вами спільним шляхом, ми боремось за свою свободу і для нас українська нація, українська держава, українська свобода - це не пусті слова. Це речі, за які ми готові віддати свої життя. І дуже багато з нас вже його віддали. Цей день, день в першу чергу пам'яті, пам'яті про справжніх українських героїв, які зробили неможливе те, у що не вірив весь світ. Те, що було неможливо з точки зору тактики, стратегії, озброєння, те, що було неможливо на карті, на паперах, на цифрах, стало можливо у дії. Стало можливим завдяки тому, що наші герої пішли вперед з тим, що було. З автоматами, гранатами, а інколи і без них, просто з пляшками із запалювальною сумішшю і з голими руками. Оце той день, той подвиг, який буде жити у вічності. Дякую за стрім і слава Україні!
