Ця війна не має кінця. Це розповідь про президента, який залишився на своєму місці, не втік, не здобув перемогу, знищив опозицію, але зміг зберегти країну.

За 75 років після початку Корейської війни світ нарешті дізнався ім'я того, хто всіх переміг і всіх помирив. Як легко здогадатися, це Дональд Трамп.

До восьми зупинених ним воєн, очевидно, додалася дев'ята після того, як 29 жовтня 2025-го президент Південної Кореї нагородив Трампа золотою короною і великим орденом за заслуги у встановленні миру на Корейському півострові.

На наступний день, вперше за шість років, Дональд Трамп потиснув руку китайському лідеру Сі Цзіньпіну. Цікавинкою даної події є місце їхньої зустрічі — місто Пусан у Південній Кореї. У 1950 році це місто стало тимчасовою столицею країни, коли армія Кім Ір Сена та сотні тисяч китайських "добровольців" захопили більшу частину Південної Кореї, а американські військові під егідою ООН утримували Пусанський периметр.

Однак Корейська війна залишила свій слід в історії не тільки як приклад миротворчих зусиль з боку Трампа.

Це була війна, яка формально триває й досі, оскільки Південна Корея не підписала угоду про перемир'я в 1953 році, хоча фактично дотримується її умов.

Цей інцидент став винятковим моментом в історії ООН, коли постійно стурбована організація виявила рішучість і відреагувала на агресивні дії не через резолюції, а застосуванням сили.

Зрештою це була війна, яка за 5 років після закінчення Другої світової могла стати початком Третьої світової.

На фоні жорстокого режиму в Північній Кореї Сеул нині виглядає як оплот демократії в Азії та приклад для інших країн. Проте в цій чорно-білій картині світу існує багато нюансів, особливо з боку "світлих" аспектів.

Приміром, варто згадати, що стиль правління першого президента Південної Кореї Лі Син Мана був схожий на методи лідера КНДР Кім Ір Сена.

На початку 1950-х років американці розробили стратегію для усунення "свого небажаного союзника" в Сеулі, який вирішив діяти за власними правилами у цій ситуації.

Що стосується економічного дива, то Південну Корею протягом багатьох років очолювали генерали, які захопили владу через військові перевороти.

Продовжуємо нашу серію про "сучих дітей" Америки, до яких колись належали президенти Афганістану Ашраф Гані, Південного В'єтнаму - Нго Дінь Дьєм та Нгуєн Ван Тхієу, а також іранський правитель - шах Мохаммед Реза Пехлеві.

Пропонуємо вам ознайомитися з історією піднесення та занепаду першого глави держави Південної Кореї.

У 1945 році, після поразки Японії, яка контролювала Корейський півострів протягом 35 років, союзники, що здобули перемогу, розподіляють сфери впливу. У серпні 1948 року в американській зоні окупації формується Республіка Корея, а через місяць у радянській зоні виникає Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). На півночі до керма влади стає "знаменитий партизанський лідер, товариш Кім Ір Сен", тоді як на півдні править антикомуніст Лі Син Ман. Обидва лідери вважають себе єдиними легітимними представниками влади на півострові. За підтримки Москви та Пекіна, 25 червня 1950 року війська Кім Ір Сена здійснюють вторгнення в Південну Корею. До вересня північнокорейські сили захоплюють майже всю її територію. Завдяки бойкоту Радянським Союзом, Рада Безпеки ООН ухвалює рішення про відправлення військ на допомогу "півдню", більшість з яких складають американські солдати. Протягом вересня-жовтня їм вдається звільнити всю окуповану Південну Корею і зайняти значну частину території КНДР. На допомогу Кім Ір Сену приходять китайські "добровольці", і в грудні 1950 року війна повертається на південь півострова. Протягом року лінія фронту стабілізується на 38-й паралелі, жодна зі сторін не може домогтися контролю над усім півостровом. У 1953 році, після смерті Сталіна, який підтримував цей конфлікт, новим президентом США стає Ейзенхауер, замість Трумена. До цього часу війна виявляється виснажливою і для Китаю. Виникають можливості для мирних переговорів або, принаймні, тривалого перемир'я. Однак Лі Син Ман виступає проти миру, оскільки не хоче відмовлятися від своєї мрії про об'єднання "двох Кореїв" під своїм прапором.

20 липня 1965 року в The New York Times було опубліковано обширний некролог обсягом майже три тисячі слів. Читачі дізналися про смерть 90-річного "Тигра Південної Кореї" – першого президента країни Лі Син Мана, який помер після інсульту. П'ять років тому, після студентських протестів, викликаних фальсифікаціями на виборах, він втік із Сеула до Гаваїв разом із дружиною Франческою, взявши з собою чотири валізи та дві сумки. Доктор Лі до останнього часу залишався впевненим у тому, що став жертвою змови, організованої комуністами, опозицією та американським Держдепартаментом.

Лі Син Ман сподівався повернутися на рідну землю ще за життя, проте його шлях завершився в труні — він був похований на Національному кладовищі в Сеулі.

Це було вже друге його повернення з американського вигнання. Перше сталося два десятиліття тому. 20 жовтня 1945-го на площі в Сеулі стояла величезна ширма з ебенового дерева, інкрустована перламутром. У потрібний момент ширму відсунули, і перед натовпом постав сухорлявий доктор Лі Син Ман у ролі месії.

Лі був ідеальним кандидатом на пост батька-засновника нової Кореї. Він втілював собою образ вождя, що сповідує націоналізм та антикомунізм, і не мав плям на репутації через співпрацю з японськими окупантами. Як колишній лідер студентського руху, Лі зазнав покарання у рідній країні у вигляді довічного ув’язнення.

Після амністії 1904 року Лі Син Ман покинув Корею та оселився в США, де провів наступні 35 років. Він отримав бакалаврський ступінь в Університеті Джорджа Вашингтона, магістерський – в Гарварді, а докторський ступінь з міжнародного права – в Принстоні. Лі Син Ман став президентом тимчасового уряду Кореї в еміграції та одним із засновників партизанського руху проти японського окупаційного режиму.

У Держдепартаменті багато хто вважав його непередбачуваним авантюристом з комплексом величі. Дехто вважав, що успіхи Лі були досягнуті не без участі корупційних схем.

Історик Макс Гастінгс, автор книги "Корейська війна", натякає, що заступник директора Управління стратегічних служб у період Другої світової Престон Гудфеллоу протегував Лі Син Мана в обмін на обіцянку торгових концесій у Кореї після приходу того до влади. Хай там як, але американські військові хотіли бачити саме його на чолі корейського цивільного уряду.

Три роки після повернення Лі Син Мана в південну Корею пройшли вибори. Він здобув 180 голосів із 200 членів Конституційної асамблеї, ставши першим президентом новоствореної Республіки Корея.

14 серпня 1948 року, в день, коли відзначали третю річницю перемоги над Японією, у Сеулі, під звуки величного дзвону, урочисто зняли прапор США з будівлі Капітолію та підняли корейський. Генерал Макартур, перший командувач союзними окупаційними силами в Японії, виголосив емоційну промову, в якій зазначив: "Ваша країна розділена штучним бар’єром, який потрібно знищити".

Згідно з планом американців, самі корейці мали взяти на себе руйнування бар'єрів, які були збудовані союзниками — три роки окупації Кореї вже обійшлися платникам податків у США досить дорого.

Перед початком 1949 року радянські та американські війська покидають свої контрольовані території на півострові.

Лі Син Ман закликає американців залишитися або, принаймні, надати озброєння, здатне протистояти комуністичній загрозі з Півночі в разі військових дій з боку Кім Ір Сена. Проте на всі його запити отримує відмову - йому відмовляють у постачанні бронетехніки, протитанкових систем та важкої артилерії з калібром понад 105 міліметрів.

Багато років по тому командувач сил ООН у Кореї генерал Марк Кларк напише у своїх мемуарах: "Одного разу ми можемо усвідомити, що Лі був правий, прагнучи затримати нас у Кореї і боротися до повної перемоги. Однак досягнення цієї мети вимагало б від нас розширити війну за межі Кореї, на що мій уряд і його союзники з ООН не були готові'.

Обмежений у здатності належно підготувати армію до неминучого наступу з півночі, Лі Син Ман, перебуваючи на посту президента, всі свої зусилля зосередив на усуненні політичних супротивників. За його логікою, всі, хто виступав проти нього, автоматично ставали комуністами.

"Будь-якого міністра, який хоч трохи проявляв ознаки незалежності, усували з посади. Президент систематично підпорядковував собі поліцію та військові підрозділи. Кожна акція протесту з боку лівих призводила до нової хвилі репресій з боку урядових структур. В період з вересня 1948 року до квітня 1949 року в Південній Кореї було затримано 89 710 осіб, з яких лише 28 404 були звільнені без пред'явлення звинувачень", - зазначає історик Гастінгс.

Тиск з боку влади викликав розкол у суспільстві та спротив. Популярність Лі Син Мана також різко знижувалася. На виборах до Національних зборів у травні 1950 року праві сили спільно отримали не більше ніж 25% голосів.

Врятував Лі Син Мана від політичного банкрутства його головний антагоніст - Кім Ір Сен.

"Колишній старший офіцер з Південної Кореї зазначав багато років по тому: "Якщо Кім справді хотів отримати Південь, найкраще йому було б просто нічого не робити. Найбільшою його помилкою було напасти на нас".

Офіцер мав на увазі, що до 1950 року режим Лі Син Мана вже роздирали внутрішні політичні протиріччя. Ще кілька років непомітної підривної роботи, і він цілком міг розхитатися зсередини і впасти. Але поквапившись із вторгненням, Кім подарував Лі те, чого президент Південної Кореї ніколи не забезпечив би сам: праве діло і прапор моральної законності", - робить висновок Макс Гастінгс.

Війна підвищила бойовий дух населення Південної Кореї, проте не змогла ліквідувати корупцію, що вкоренилася у владі. Яскравим прикладом цього є Корпус національної оборони (КНО), заснований урядом у грудні 1950 року. Тисячі солдатів страждали від холоду та голоду у своїх казармах, тоді як мільйони доларів, призначених для їхнього обмундирування та харчування, були привласнені командувачем КНО. У серпні 1951 року цей командувач, разом із ще п'ятьма офіцерами, був розстріляний за свої злочини.

Безумовно, корупційні факти не могли залишитися непоміченими Заходом, чия підтримка стала єдиною надією для Республіки Корея на утримання фронту. Лише через три тижні після початку війни, в середині липня 1950 року, тимчасовий повірений Великобританії в Кореї Генрі Соубрідж доповідав Міністерству закордонних справ:

Складається враження, що конфлікт, який триває, має на меті, серед іншого, забезпечити безпеку Кореї для Лі Син Мана та його прибічників. Можливо, я і помиляюся, проте, на мою думку, в цій кризовій ситуації частково винні недосвідченість, некомпетентність і, можливо, корупція чинної влади.

Пік протистояння на "внутрішньому фронті" в Південній Кореї настав влітку 1952 року. Незважаючи на війну, в серпні в країні мали відбутися президентські вибори.

Опівночі 4-го липня депутатів зігнали до зали Національних зборів, поставили варту і не випускали, поки вони не ухвалили поправку до Конституції, що дозволяла обирати президента прямим всенародним голосуванням, а не голосами виборників з-поміж членів Конституційної асамблеї.

На переконання Лі Син Мана, це дало йому можливість зміцнити підтримку серед виборців. Його стратегія виправдалася - близько 75% голосуючих віддали свої голоси за нього.

Виграш на виборах остаточно звільнив президента від будь-яких обмежень. Конфлікт став для нього виправданням для жорстоких дій проти опозиції та жорстокого ставлення до своїх співгромадян, яких підозрюють у підтримці противника.

США були готові довго терпіти гримаси "молодої демократії". Та лише доти, поки політика доктора Лі й перспективи громадянської війни в Південній Кореї не стали загрозою для військових зусиль, які докладають американці під прапором сил ООН.

Під час активних дискусій щодо можливого мирного врегулювання, в яких брали участь представники США, Китаю та КНДР, Лі Син Ман висловив думку, що будь-які поступки по відношенню до супротивника є неприйнятними. Ця позиція поставила американців перед серйозним викликом.

Влітку 1952-го під час політичної кризи в Сеулі в американських секретних документах вперше з'являється згадка про план "Everready".

Неписані норми використання "своїх проблемних дітей" стверджують: як тільки "проблемна дитина" перестає відчувати себе "своєю", слід терміново розробити стратегію для її заміни на нового, більш піддатливого учня.

Так було під час військового заколоту проти президента Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєма, про який спецслужби США знали, проте вирішили не втручатися. Так було з передостаннім іранським шахом Реза Пехлеві, а згодом із прем'єр-міністром цієї країни Мосаддиком. Так мало статися і з Лі Син Маном.

"Лі Син Ман (УП) намагається укласти угоду щодо безпеки, добитися збільшення економічної підтримки та створити у свого народу враження, що він має вплив на мирні переговори", - повідомив до Вашингтона командувач Об'єднаними силами ООН і США генерал Марк Кларк.

29 травня 1953 року в Пентагоні відбулася зустріч високопосадовців Об'єднаного комітету начальників штабів, на якій обговорювалися можливі дії у випадку, якщо президент Південної Кореї вийде з-під контролю.

У той період на Корейському півострові існувала складна ситуація: відновлення єдності країни в межах 1945 року шляхом військових дій було неможливим без ризику перетворення локального конфлікту на Третю світову війну. Крім того, обраний у кінці 1952 року президент США Дуайт Ейзенхауер обіцяв "швидкий, але гідний вихід з Корейської війни".

Лі Син Ман попередив Сполучені Штати, що якщо союзники зроблять поступки агресору, він відмовиться від угоди про припинення вогню, виведе свої війська з-під контролю ООН і вступить у бій самостійно.

Його вимоги можна було звести до чотирьох головних пунктів. Усі вони так чи інакше стосувалися забезпечення безпеки для Південної Кореї: підписання з США угоди про взаємну оборону, надання військової та економічної допомоги Сеулу, залишення американських військових у країні під власним прапором, а також одночасний вивід військ ООН і китайських "добровольців" з території півострова.

Після тривалого брейншторму в Пентагоні його учасники вирішили запропонувати президенту Ейзенхауеру вибір із декількох базових варіантів. Перший: укласти з Лі Син Маном пакт безпеки, отримавши від нього гарантії співпраці з силами ООН до їх виведення з Кореї. Другий: взяти під варту доктора Лі, заарештувати політичних і військових лідерів з-поміж його прихильників, передати владу військовому уряду під егідою ООН.

Погляд генерала Джозефа Коллінза, який обіймає посаду начальника штабу Армії США, був чітким: "Я б затримав його, адже це критично для захисту наших солдатів".

Зрештою Ейзенхауер між батогом і пряником обрав пряник: укласти з Лі Син Маном пакт безпеки, щоб тримати його в узді.

Втім, президент Кореї був готовий іти до кінця, щоб зірвати ненависне йому перемир'я. Цього разу каменем спотикання стало питання про військовополонених.

Представники Китаю та Північної Кореї виступили за формулу обміну "всі на всіх", включаючи десятки тисяч громадян Китаю та Північної Кореї, які добровільно здалися в полон і не бажали повертатися на свою батьківщину. У кращому випадку їх чекали на батьківщині роки в "виправних" таборах, подібно до долі колишніх радянських військовополонених, яких західні союзники передали Сталіну після закінчення війни.

Проти такого обміну категорично виступав Лі Син Ман. І річ не так у його гуманності, як у бажанні вигідно "продати" світу свою моральну перемогу над комуністами - що може бути переконливішим, ніж тисячі тих, хто не бажає повертатися в "комуністичний рай".

Коли, після тривалих пошуків виходу з ситуації, переговорники нарешті стали близькими до досягнення компромісу, Лі Син Ман здійснив несподіваний крок.

Вночі 18 червня 1953 року ворота величезних таборів для військовополонених відчинилися і звідти вилилася юрба полонених північнокорейців. 25 000 осіб тоді опинилися на волі. Сеульське радіо попередило втікачів, щоб вони остерігалися американських солдатів, які намагатимуться їх перехопити.

"Якби я заздалегідь поділився з вами своїм задумом про їхнє звільнення, це могло б викликати у вас лише здивування. Більше того, весь план міг би бути зірваний... Я вирішив взяти на себе відповідальність і віддав наказ корейській військовій поліції терміново їх звільнити. Якщо внаслідок цього виникнуть якісь труднощі, будь ласка, дайте мені знати, і я охоче вирішу це, як і всі інші питання, у дружньому ключі", - заявив Лі Син Ман генералу Кларку в знущальному тоні вранці 18 червня.

Мирні переговори опинилися на межі краху. Проте Лі Син Ман не мав змоги їх зупинити — цей процес вже набрав обертів і мчав далі.

В ніч на 27 липня 1953 року в селищі Пханмунджом, під дощем, столярі вели активні роботи, намагаючись завершити будівлю, де вранці планувалося підписання перемир'я між представниками Китаю, Північної Кореї та американською делегацією, що представляла сили ООН.

Історичний документ був підписаний у залі, розташованому біля дороги, який комуністична влада збудувала спеціально для даної події. Церемонія, в якій взяли участь делегати з шістнадцяти держав, що входять до Організації Об'єднаних Націй, тривала точно одинадцять хвилин. Після завершення зустрічі делегації залишили місце події без жодних висловлювань чи рукостискань.

За тонкими дерев'яними стінами чувся гуркіт артилерійського вогню - похмуре нагадування про те, що навіть під час підписання перемир'я на сусідніх пагорбах все ще гинули люди", - писала про цю подію в своєму звіті The New York Times.

Так з'явився унікальний документ, де немає підпису представників країни, що зазнала агресії сусіда і в боях виборола своє право на існування. Підписувати договір Лі Син Ман відмовився, але обіцяв не перешкоджати його укладанню і "якийсь час" дотримуватися перемир'я.

Нічого не варто говорити про Південну Корею без її власної участі? Ми будемо поруч з вами стільки, скільки знадобиться? Ні, тоді про це ще не було відомо. За 70 років до нинішніх подій в Україні все відбувалося більш прямо – принаймні, обійшлося без гучних заяв і обіцянок, які ніхто не планував виконати.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Можна нескінченно спостерігати за трьома речами: як тече вода, як горить вогонь і як західні інтелектуали намагаються дійти згоди щодо того, який сценарій закінчення війни найкращий для України - фінський чи корейський.

"Я вже деякий час кажу, що війна в Україні - це Корейська війна часів Другої холодної війни, і, ймовірно, закінчиться подібним чином", - наполягає історик Ніл Фергюсон.

Якщо звернути увагу на Корейський півострів, слід зазначити, що тут існує лише перемир'я, а не мирний договір. Технічно, країни досі знаходяться в стані війни, хоча масштабні бойові дії відсутні. На іншій стороні демілітаризованої зони, під захистом американських сил і без офіційного мирного угоди, було збудовано одне з найуспішніших суспільств у світі...

Такий сценарій для України можна вважати справжнім дивом. Це стало б неймовірним подарунком. І це не обов'язково означало б, що Україна визнає втрату своїх територій. Наприклад, Південна Корея не визнає, що Корейський півострів розділений назавжди. Навпаки. [Ось] як Україні вдасться досягти миру", - висловлює цю ж думку професор Принстонського університету Стівен Коткін.

У цьому контексті можна зазначити, що, на відміну від Кореї, що після Другої світової війни розділилася на комуністичну Північ і прозахідний Південь, Україна та Росія не є двома частинами однієї нації, які мають подолати конфлікт і, зрештою, возз'єднатися. Отже, будь-які аналогії між цими випадками є недоречними з самого початку.

Проте західні мислителі не лише про це забувають.