Герой України "Каштан": Я говорив, що якщо не зможете взяти моє тіло, то просто відрубайте мою руку і привезіть її додому.

У 49-річного Руслана Панезьорова обличчя людини, створеної для того, щоб будувати, а не руйнувати. Але останні десять років він - "людина війни".

Руслан служить у війську вже понад 25 років. Його особистий шлях війни розпочався 8 березня 2014 року, коли він разом із товаришами з 80-ї десантно-штурмової бригади вирушив на схід України. Саме він став тим, хто підняв прапор Повітряно-десантних військ над будівлею міської ради після визволення Слов'янська від проросійських сепаратистів влітку того ж року.

Ми вважали: скільки ж тих сепаратистів може бути? Зараз ми швидко вирішимо цю проблему, і на цьому все закінчиться! Це не нагадувало війну - скоріше, це було схоже на якісь розбірки, щось на кшталт партизанських дій.

Слов'янськ став для нас символом тріумфу. Я був переконаний, що все завершилось, ми відновили порядок і можемо повертатися додому. Але ще не здогадувався, що далі нас чекає Луганський аеропорт," - згадував він.

Конфлікти тривали кілька років. На старті великої війни в 2022 році Руслан руйнував мости поблизу Миколаєва та Вознесенська, а згодом активно долучився до контрнаступу на Харківщині та брав участь у боях за Бахмут і Кліщіївку.

Навесні 2024 року він зазнав серйозного поранення і наразі перебуває на лікуванні та реабілітації у Львові.

Про свої нагороди командир групи інженерного забезпечення Панезьоров розповідає без пафосу й неохоче - майже як усі, хто отримав їх за роботу "в полях". В квітні 2022-го його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня ("За Вознесенськ, ми там добре попрацювали, щоб спрямувати ворога в напрямку "російського воєнного корабля"). А в серпні 2024-го він отримав "Золоту Зірку" Героя України. Як сам каже, "напевно, як підсумок всієї цієї двіжухи".

Відповідаючи на запитання про те, чи трансформувалося за останні 25 років ставлення суспільства до військових, він із явним сумом зазначає:

Як би це сказати... Нічого не змінилося. Якщо ти служиш у війську, твої близькі, рідні та побратими завжди тебе розуміють. Змінилася лише кількість військових — тепер у нас мільйон солдатів, а разом із їхніми родинами це 5-6 мільйонів людей, які ставляться одне до одного з повагою. Також змінилося ставлення до нас, тих, хто пережив окупацію. Коли ми звільняли ці території, ми відчували вдячність і повагу з боку місцевих.

Руслан Панезьоров розповів УП про перехрестя своєї долі, 13-ий стрибок з парашутом, який ледь не став для нього останнім, роботу сапера в сірій зоні, російський "лендліз" для українського війська, і про те, що розповідатиме про цю війну онукам, які, як він сподівається, не стануть "людьми війни".

Ось його висловлювання.

Перехрестя долі - це найцікавіше в житті.

Коли мені виповнилося 24 роки і я закінчив Вінницький інститут, отримавши диплом інженера-механіка, переді мною постало дилема: шукати роботу на базарі, виїхати на заробітки або ж потрапити до рук злочинних угруповань. Це був мій вибір у час, коли наприкінці 1990-х років більшість заводів вже не функціонували. Я міг би влаштуватися на підприємство машинобудування, але реалії тих часів були зовсім іншими.

Тому я вирішив піти на строкову службу. Ті, хто мав гроші, як і нині, змогли відкупитися, а ті, хто не мав – мусили йти до війська. Після року я підписав контракт, і мої друзі дивилися на мене, ніби на божевільного, адже вони вже встигли влаштуватися, знайти своє місце в житті.

Із яскравих спогадів кінця 1990-х - мій перший день народження в армії. Сиджу на карантині десь у курилці. Їм тістечко, запиваю солодкою водою - щастя. Навколо мене такі самі строковики, по два тижні чи по місяцю служать. Лише там відчув, що для мене означає сім'я. Ще вчора вона була поруч, а сьогодні бац - ти в іншому середовищі й тобі просто треба вижити.

Запам'ятав свій тринадцятий стрибок з парашутом. Здається, що досвіду вже достатньо, але життя завжди знаходить спосіб навчити тебе: "Хлопче, ти ще далеко не все знаєш!" Наразі ми тебе покрутимо навколо яру, а потім різко впадемо спиною на землю, щоб ти навчився контролювати свій парашут. На сьогоднішній день у мене вже понад 120 стрибків, але останні я перестав рахувати ще до початку великої війни.

Протягом цих 25 років служби в армії трапилося чимало. Іноді я навіть розглядав можливість піти. На той момент я вже був під контрактом, і сталося так, що мій командир на шикуванні висловився досить грубо. Я, обурений, просто розвернувся і пішов, написавши рапорт про звільнення. Ротний його підписав, але начальник служби запитав: "Ти що, з глузду з'їхав? Командир зараз в емоціях - це мине". Проте цей епізод залишився в пам’яті - не кожного дня тебе так відкрито принижують перед особовим складом.

Колись ще до 2014 року в нас були миротворчі місії в гарячих точках: Косово, Ліберія, Ірак. Я готувався, але зрештою нікуди не поїхав. В Іраку наші хлопці отримували по 600 доларів на місяць. Поляки - по 2 тисячі, американці - 6 тисяч. Я думав: "Я що, хуже поляка? Буду за 600 доларів там сидіти. Якщо так доля складеться, то і до мене гаряча точка прийде". Вона і прийшла.

Досі в моєму ящику зберігаються згорілі рукавиці, які супроводжували мене з початку війни.

8 березня 2014-го ми на БТР з частини виїхали на погрузку - в невідомість. Далі рейди по прикордонню, звільнення Слов'янська. Я тоді був у батальйоні найстарший, 39 років. Мав досвід і життєвий, і по службі, не хотілося падати мордою в болото, намагався себе вести гідно.

Ознайомтесь із матеріалом: "Ми вважали, що все завершиться у Слов'янську, і ми станемо героями". Враження трьох десантників про початок війни 2014 року.

Серед спогадів, які залишились зі мною досі, особливо яскраво вирізняється наш заїзд до Луганського аеропорту. Це був той момент, коли нас вперше зустріли обстрілом "градами". Я на власні очі побачив, які руйнівні наслідки може мати артилерія та авіація. Посадка? Її не було. Лише безмежні кратери, що нагадували місячний ландшафт.

Перше поранення було в Луганському аеропорту. Потім друге поранення в Новосвітлівці. Туди заїхали регулярні війська росіян, їхні танки з посадки стріляли по нас. Я думаю: "Йомайо! З цими танками треба щось робити". А нас було дуже мало, і з протитанкових засобів - лише ручні гранатомети.

Коли стало зрозуміло, що ворог перехоплює наші радіопередачі, я звернувся до командира роти і сказав: "Дякую за "ромбики" (ромб - тактичний символ танка на карті - УП), які ви привезли вночі разом з розвідниками". Спочатку він не збагнув. Тоді я пояснив: "Юра, ті "ромбики", які ти відправив нам вночі. Вони заховалися на в'їзді в ліс". І вже на наступний день ворог почав обстріл тієї місцевості - по своїх же.

Читайте також: М'яка сила. Комбриг 80-ої бригади про оборону Луганського аеропорту

Одного разу на наш блокпост заїхав російський БТР з десантом. Ми були без прапора, і вони, під'їхавши, запитували, як у нас справи, бо вважали, що ми сепаратисти.

Розпочався бій. Саме тоді ми вперше усвідомили, що проти нас ведуть боротьбу не сепаратисти-партизани, а професійні російські військові.

2022-го до останнього не вірилося, що москаль так зухвало попре. Мені і досі не віриться, що люди можуть в центрі Європи таку м'ясорубку влаштувати.

Моя професія полягає в установці мін, прокладці шляхів через заміновані зони, створенні мостів та будівництві доріг.

Я доволі багато вже зруйнував, але будувати цікавіше.

У 2023 році, під час обстрілів, був зведений міст між Костянтинівкою та Бахмутом. Після цього вся наша логістика стала орієнтуватись на цей міст. Було цікаво: ти стоїш на ньому, а під тобою прірва, що сягає висоти п'ятиповерхового будинку.

На початку повномасштабного вторгнення ми працювали нахабно. Могли виїхати ближче до противника в сіру зону, де він нас не очікував, навіть на джипі, скинути все своє, джип поїхав, ми відпрацювали, повернулися на точку. Навіть 2023-го ще можна так було працювати. А зараз один за одним настільки пильно спостерігають, що зробити щось непоміченим дуже складно.

З появою великої кількості FPV і розвідувальних дронів, денних, нічних, навіть вийти в сіру зону можна лише коли дощ або туман і нічого не літає. За інших погодних умов хіба що везіння допомагає дійти, відпрацювати і повернутися.

Найскладніший момент для сапера – це коли ти опинився під вогнем, ворог виявив твою позицію, і на тебе вже відкрили вогонь: міномети, артилерія, РСЗВ, стрільба з піхоти. Працювати в таких умовах вже неможливо, потрібно думати про те, як відступити, знайти укриття і дочекатися відповідного моменту.

Звичайні травми, які отримують сапери, - це ампутації кінцівок. Таке трапляється, переважно коли сапер втомлюється, втрачає концентрацію і випадково активує міну. Оптимальний рівень уваги можливо підтримувати протягом 40 хвилин або максимум години. Якщо ж діяти під впливом адреналіну, то можна працювати кілька годин, поки не почнеться артилерійський обстріл. Але згодом, незалежно від бажання, увага починає розсіюватися.

Ознайомтеся з матеріалом: "Слухала, що в Києві йдуть запеклі бої. Яка ж це втіха, що я не у центрі подій". Один день у тилу з Аль Каїдою – сапер батальйону "Ахіллес".

Часто основним джерелом боєприпасів для нас стають не західні постачання, а захоплені російські боєкомплекти. Після визволення Ізюма ми знайшли безліч таких засобів. Раніше ми лише бачили їх на зображеннях, а тепер мали справу з мінами-пастками та мінами-сюрпризами. Ті, хто знав, що шукати і де, змогли довго їх використовувати.

У 1957 році виявили радянські протитанкові міни. На російських позиціях я помітив кулемети "Максим", а також карабіни, які, можливо, походять ще з часів Громадянської війни.

Не можу згадати жодних особливих забобонів саперів у моєму підрозділі. Хіба що трапився один випадок: хлопці почали давати інтерв'ю, і незабаром один за одним почали отримувати поранення або гинули. Це виглядало як збіг обставин. Після цього вони стали остерігатися давати коментарі.

Ну і ще в кожного є якась "щаслива" річ, яку він завжди на виходи з собою бере. У мене це карабін і ножик.

Ці речі мені подарував канадський десантник під час наших навчань у Литві багато років тому. Він розповів, що служив з ними в Афганістані протягом двох років, і вони стали його талісманом удачі. "Можливо, вони принесуть щастя і тобі, хто знає, як складеться твоя доля", - додав він. І досі ці предмети залишаються зі мною.

Війна – це ситуація, в якій будь-який аспект може вийти з-під контролю.

В травні 2022-го нарізають нам задачу: при в'їзді в Білогорівку зі сторони річки поставити два мінні шлагбауми і їх охороняти. Там є верхня і нижня вулиці. Я з двома бійцями йду на нижню, а побратим із позивним "Академік" - на верхню. А перед тим вночі росіяни навели понтони через річку і переправили на нашу сторону десяток танків і БМП.

І тут нам поступає команда - відкрити на верхній вулиці шлагбауми, бо до нас їде на підмогу три танки з сусідньої бригади. Відкрили шлагбаум. Заїжджають танки, саме біля хати Академіка стають, стволами в наш бік дивляться. Мене щось взяли сумніви, що це наші танки. Я своїм хлопцям кажу: "Давайте я зараз на горбочок піднімуся - в мене є бінокль, подивлюся ближче".

Дивлюсь в бінокль - орки, тактичні знаки в них були круги. Кажу: "Коля, відходь. Вискакуй через городи, тікайте, бо зараз піхота спішиться, попадете в полон".

Відстань між нами і ними становила близько 400 метрів, і у нас не було жодного протитанкового озброєння — ані РПГ, ані чогось іншого. Ми вирішили відійти з цієї вулиці. На щастя, всі змогли безпечно залишити позиції. У сусідньому підрозділі знаходилися "джавеліни". Я звернувся до хлопців: "Можна завдати удару з "Джавеліна"?". Ми провели їх обхідними маршрутами і показали місце. Вони вистрілили — спочатку один, потім ще один. В результаті один танк був знищений.

Десятиліття війни залишає свій слід, навіть якщо ти зараз знаходишся в тилу. Коли сідаєш за кермо, шукаєш місце для паркування під деревом, щоб не привертати уваги з висоти. Зупиняючись у лісі або на галявині, завжди стежиш за тим, куди ставиш ноги. Якщо щось привертає увагу, краще обійти це стороною. Це стає інстинктивною реакцією, яку легше підтримувати, ніж потім лікувати травми, як кажуть.

Війна – це аромат згорілої трави, запах землі та пороху. Війна – це викид адреналіну. Проте я не зустрічав тих, хто б отримував задоволення від цього своєрідного наркотика. Існує радість від виконаного завдання, повернення додому, коли всі твої живі, і ти опинився на межі смерті, але зміг вийти з цього пекла без ушкоджень разом із товаришами. Але щоб хтось дійсно насолоджувався цим, я не спостерігав.

Коли настане час пенсії, я уявляю себе старим, з сивим волоссям і вусами, спокійно проводячи дні в селі, оточений онуками і курчатами, що бігають навколо.

Поясню онукам, як ми витягували тіла загиблих товаришів із небезпечних територій. Ми змогли забрати всіх наших, окрім одного, якого, на жаль, не вдалося врятувати. Просто не вистачило часу. Бійці мають бути певні: незалежно від обставин, їх заберуть – чи пораненими, чи загиблими, але обов'язково повернуть.

Іноді, коли ми йшли, я говорив хлопцям: "Якщо мене там вб'ють, відрубайте хоча б мою руку - привезіть її додому, якщо не вдасться забрати тіло". Це звучить жорстоко, але, на жаль, таке буває.

У 2014 році я отримав три травми: опіки, осколкове поранення руки та контузію під час виходу з Луганського аеропорту.

Сьогодні я пережив одну серйозну подію, яку відчув 28 травня цього року. Наразі я проходжу процес відновлення, і вже можу стверджувати, що майже повністю відновився. Зараз проходжу військово-лікарську комісію і незабаром повернуся до своїх близьких.