Разом із батьком простіше здолати супротивника.

Українці стають на захист Батьківщини від агресора цілими родинами

Напередодні Дня захисників і захисниць Укрінформ підготував добірку історій українських родин, які об'єдналися у боротьбі проти російських агресорів. Тут ми зустрінемо батьків і дітей, братів і сестер, а також родичів різного ступеня близькості, які разом стали на захист своєї країни. Ні вік, ні здоров'я, ані законодавчі можливості ухилення від служби не стали на заваді їхньому бажанню захищати рідну землю.

Ми вдячні кожному й кожній, хто віддає свої сили і свої життя заради того, щоб одного дня вся Україна нарешті стала вільною від російського агресора.

Слава героям України!

ДЕПУТАТ ТА ЙОГО БАТЬКО: "МИ ПІДКРЕСЛЮЄМО, ЩО В АРМІЇ ЗНАЙДЕТЬСЯ МІСЦЕ ДЛЯ КОЖНОГО"

Депутат Закарпатської обласної ради Денис Ман та його батько ламають стереотипи: Денис, який міг скористатися мандатом і не воювати, пішов до війська добровольцем, а згодом услід за ним призвався і тато.

Я ухвалив рішення піти на фронт, незважаючи на свій статус депутата, і був до цього готовий ще до початку повномасштабної війни. В армії виконувати обов'язки депутата досить складно, і в мене неодноразово виникали думки про те, щоб скласти мандат. Проте моя команда запевнила мене, що це було б безвідповідально по відношенню до тих, хто підтримав мене на виборах. Щодо можливості "не йти" – так, я мав таку опцію, але вважаю, що всі свідомі громадяни зараз служать у війську і борються за свою країну. Тут є і багатії, і бідняки, і політики, і звичайні люди. Усі розуміють, що в разі програшу війни ми можемо втратити державу, а наші депутатські мандати стануть нікчемними. Тож наразі головним є захист держави, а не політичні амбіції чи написання законів. Якщо не буде України, жодні закони не матимуть значення, – вважає Денис Ман, який служить у 101-й Закарпатській бригаді ТрО вже понад два з половиною роки.

Військовослужбовець ділиться, що коли розпочалась повномасштабна агресія, його батько перебував за межами країни.

Він одразу повідомив матері, що не залишиться в тилу, поки його син служить у війську, незважаючи на свій вік і стан здоров'я. Через кілька місяців він повернувся до України, а згодом одного вечора прийшов додому і сказав, що наступного дня йому потрібно йти до військкомату. "Я повернуся після обіду", - відповів він матері, яка намагалася переконати його залишитися. Але він таки повернувся - щоб забрати речі, і вирушив служити, - розповідає син.

І родичі, і товариші намагалися відговорити Миколу Мана від військової служби, зазначає Денис. Проте вибір чоловіка залишався непорушним.

Після того, як його батька мобілізували, Денис опублікував зворушливий допис на Facebook.

"У війську стало більше манів, і ми будемо боротися з удвічі більшим завзяттям! Нещодавно дізнався від мами, що мій батько вирішив піти до військкомату. У голові миттєво виникло безліч питань: як? навіщо? у 58 років? Адже у нього стільки хвороб! Проблеми з плечем, тиск... Я відчував гнів, але переважали переживання. І разом із цим, звісно, гордість! Мій батько тепер із задоволенням розповідає про те, як успішно долає труднощі: каже, що вже на 80% готовий. Він зміг. Можливо, і зможе ще більше! Ні, ми не служимо в одному підрозділі. Так, у нас різні завдання, але наш ворог спільний. Чи не згадували ви коли-небудь про мого батька-мажора? Він не був мажором, і ніколи не стане ним, проте завжди залишався чесним, порядним і працелюбним. А ваші мажори вже на службі? А ви самі, мажори, зібралися з духом та прийшли за повісткою власноруч? Ось так!"

Невдовзі старший і молодший Мани зустрілися на одному з випробувальних майданчиків.

— Я ніяк не намагався його переконати і не торкався теми здоров'я; просто відразу запитав, яке спорядження йому потрібно. Батько відповів, що в нього є все необхідне, адже командування забезпечує їх усім, що потрібно для виконання завдань, — ділиться Денис.

Він радіє, що батькова робота виявилася трохи легшою, ніж його власна. Додає, що оскільки батько постійно запевняє, що в нього все гаразд і нічого не бракує, він часто перепитує своїх знайомих. Ті ж, у свою чергу, діляться справжніми новинами про те, що насправді відбувається в їхньому житті.

- Знаю, що батькові лишилося кілька місяців до 60 років, і далі переживати треба буде менше, бо його служба закінчиться. Але я ним дуже пишаюся! Батько - це той стрижень, на який можна опиратися. Він родом з гірського карпатського села Вільшинки, їх було дев'ятеро дітей. І от з усієї великої родини на війну пішли ми з ним і ще мій двоюрідний брат - на жаль, загинув під Нью-Йорком, - говорить Денис.

Про військову службу каже, що це важко, але необхідно.

- Моєму синові 10 років, і вже майже три останні я не можу спостерігати, як він росте. Але не бачу можливості демобілізуватися тепер. Думки про те, що, може б, уже й досить, і хай би хтось інший прийшов за мене повоював, є. Але я розумію, що немає інших, крім нас. Приклад мій і мого батька це ще раз доводить. Скільки би тобі років не було, який статус та стан здоров'я ти б не мав, ти завжди можеш себе знайти у війську.

ІВАН АРТЮШКОВ: ДОЧЕКАТИСЯ ПОВЕРНЕННЯ БРАТА І КРИМУ

До початку війни Іван Артюшков активно працював у сфері ресторанного бізнесу. Він заснував один із закладів у Одесі, але, на жаль, не зміг відвідати урочисте відкриття свого ресторану. За день до цього моменту він разом із молодшим братом Василем вирушив на фронт.

Їхній батько, який у молодості обрав військову кар'єру, вирушив на фронт за кілька днів до цього.

26 лютого я разом із братом відправився до ТЦК у Білгороді-Дністровському, нашому рідному місті. Василь одразу ж уклав контракт із Збройними силами України. Хоча я раніше не думав про військову службу, ситуація спонукала мене також стати на захист батьківщини. Ми обидва маємо войовничий характер і прагнули реально допомогти Україні, - згадує Іван.

Іван і Василь розпочали свою військову кар'єру в славнозвісному "Азові", де проходили курс підготовки. Іван здобув кваліфікацію кулеметника, а згодом був переведений до одного з штурмових підрозділів спеціального призначення Збройних Сил України. Він брав участь у бойових діях на Херсонському напрямку.

Із братом, який залишився в "Азові", регулярно спілкувались, підтримували один одного. Та раптом перестав озиватися. Перші дні Іван зберігав спокій. Знав, що на війні трапляється різне. Пошуки Василя почав, коли той понад тиждень не вийшов на зв'язок з мамою та дружиною. За місяць родина отримала офіційне повідомлення про те, що Василь зник безвісти.

Наша остання розмова була досить звичайною. Ми обговорювали жахіття, які спостерігали навколо. Багато з того, що відбувалося, вже стало для нас буденністю, тому ми говорили про це без остраху. Я, мій брат і батько служили в різних підрозділах, але всі — в зонах бойових дій. Тоді найбільше я боявся, що війна може покласти край нашій родині, — розповідає Іван.

Пошук брата він не припинив і після демобілізації. Постійно підтримує контакти з активістами "Free Azov" та побратимами. Каже, "Азов" завше був добрячою кісткою в горлі окупантів, а тому вони ретельно приховують все, що пов'язано з цим підрозділом.

- Я вірю, що все буде добре. Знаю не одну історію, як люди ще на початку війни зникали безвісти, рідні і друзі по пів року й більше нічого про них не знали - а потім зустрічали їх з полону. У нас минув лише рік, ще є запас часу, - упевнений Артюшков.

Нині він перевіз маму та дружину до Івано-Франківська, де відкрив ресторан "Курултай". Каже, нічого в житті не сприймає як випадковість. Попри те, що сам родом із Бессарабії (історичний регіон, територія Одеської області, - ред.), віра в український Крим у нього ніколи не згасала. Лише посилилась, коли з побратимами стояли на Південному напрямку фронту.

- Багато років кримські татари були вимушені жити на чужині через росіян, які вторгались на їхню територію, виселяли, вбивали. Коли кримські татари повернулися на свою Батьківщину, то перше їхнє зібрання називалось "курултай". Для мене це - символ розквіту, початок нової історії, відродження. Ми ж кажемо, що Крим - це Україна, а я є людиною, яка не любить порожні слова. Вважаю, що ми сьогодні не можемо говорити про український Крим, забуваючи про кримських татар, їхню культуру, традиції. Упевнений, це треба знати і популяризувати, - розповідає Іван.

Він додає, що відкрити ресторан "Курултай" йому допомагали корінні кримські татари, але ще більше їх тут з'явилося, коли заклад запрацював.

- Без них ми б не внесли стільки сенсів, елементів їхньої культури, смаку в наш заклад, - усміхається власник.

Батько Івана та Василя, Сергій Вікторович, досі перебуває на фронті. Він займає посаду підполковника та командує одним із підрозділів ЗСУ. Поки що Іван активно працює над розвитком власної справи, вірячи в звільнення Криму та повернення брата. Він переконаний, що Василю обов'язково сподобається "Курултай".

- Я з нетерпінням чекаю на свого брата. Розумієте, коли є довіра і близька людина поруч, усе стає простішим, - ділиться своїми почуттями Іван.

Ірина Дружук з Івано-Франківська.

Зображення надано прес-службою міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа, а також із приватного архіву сім'ї Артюшкових.

ЦІНА ПЕРЕМОГИ - НЕОБХІДНО ВІДЗНАЧИТИ: СІМ'Я З ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗАЗНАЛА ВТРАТИ ЧОТИРЬОХ БЛИЗЬКИХ У ВІЙСЬКОВОМУ КОНФЛІКТІ.

У сім'ї Марії Капчур, що проживає в селі Забойки на Тернопільщині, виховуються четверо синів і п'ять доньок. Коли в 2014 році розпочалася війна, один з братів, Андрій, вирішив піти на службу. Він став бійцем 128-ї гірсько-піхотної бригади.

- Ми втратили зв'язок із ним у січні 2015 року. На опорному пункті "Валера" (висота 307,5) неподалік Дебальцевого відбувся запеклий бій. Андрій зник безвісти, і всі ми щиро сподівалися, що він живий. Пошукові роботи тривали більше шести місяців. Лише в серпні, завдяки аналізу ДНК, вдалося знайти його тіло. Андрія поховали в його рідному селі, а посмертно нагородили орденом "За мужність" III ступеня, - розповідає його сестра Мар'яна Михайловська.

На похороні Мар'яна вона вперше зустріла друга свого брата, Олександра Михайловського.

Вони служили разом і стали близькими товаришами. Втрата Андрія стала для нас обох величезним горем, яке зблизило нас ще більше. Ми одружилися і переїхали до Гайсина, рідного міста Олександра у Вінницькій області. У нас з’явилася донечка Євгенія, і ми відчували неймовірне щастя. Коли нашій малечі виповнилося п'ять місяців, ми повернулися до Тернополя. У березні 2022 року у Олександра закінчувався контракт зі Збройними силами, і ми з нетерпінням чекали його вдома. Але розпочалося повномасштабне вторгнення. 14 березня 2022 року він загинув у боях під Золотим на Луганщині, - згадує Мар'яна.

Олександр проходив службу в 24-й бригаді і отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня за участь у визволенні Дебальцевого у 2016 році. Після його загибелі воїна удостоїли посмертно ордена "За мужність" ІІ ступеня. На момент смерті йому було 34 роки.

Героя поховали в Забойках, поруч з його найвірнішим товаришем.

Після 24 лютого 2022 року ще четверо братів Капчурів вирушили на захист України: Степан, Віталій, Михайло та Володимир. Два з них вже повернулися додому після отриманих поранень, тоді як інші двоє продовжують боротьбу за країну.

Мамі було нелегко відпустити їх. Вона пройшла через безліч страждань... Але хлопці запевнили нас, що повинні вирушити, адже хто, як не вони. "Ми маємо захищати вас, нашу Україну, нашу землю, від ворога, щоб він не зміг дійти до нас", - говорили брати. Мама не намагалася їх зупинити. Вона лише тихо плакала та молилася. Просила, щоб вони дбали про себе, - згадує Мар'яна.

На захист України на початку повномасштабного вторгнення став і чоловік однієї із сестер, Ірини Капчур, - Андрій Печенюк.

"Він обіймав посаду старшого сапера в інженерно-саперному взводі. Трагічно загинув 11 серпня під час виконання бойового завдання на території Харківщини, неподалік від населеного пункту Олександрівка в Богодухівському районі", - розповіли у Підгороднянській об’єднаній територіальній громаді.

Для нашої сім'ї втрата Андрія стала важким ударом. Наша 17-річна донька Соломія залишилася без батька. Вона — обдарована скрипалька, справжня гордість для нас. Дівчина з нетерпінням очікувала його повернення додому, щоб продемонструвати свої музичні здібності. Андрій завжди був гордий своєю дочкою, — ділиться Мар'яна.

Однак на 40 день після смерті Андрія рідні отримали ще одну страшну звістку. Внаслідок раптової зупинки серця у госпіталі Добропілля на Донеччині помер чоловік ще однієї сестри Анатолій Куріца.

- Його планували мобілізувати 17 липня, але оскільки на 27 липня було призначене весілля старшої доньки Марти, Анатолію надали відстрочку. Родина зібралася разом на святкуванні. Після весільних урочистостей чоловіка його сестри відправили на навчання. Після одного з обстрілів у нього почалися сильні болі в серці, що турбували його і раніше. Анатолія відвезли до лікарні, він прийняв таблетку і сподівався, що все обійдеться. Він планував повернутися до частини, але раптово його стан погіршився. Лікарі намагалися його реанімувати, але, на жаль, це не принесло успіху, - ділиться спогадами Мар'яна.

Анатолія поховали в п'ятницю, 27 вересня, у його рідному селі Почапинці. У нього залишилися дружина та дві доньки, Марта і Таня.

Ціна перемоги України є просто неймовірною і неможливою для вимірювання. Наша сім'я зазнала втрату чотирьох близьких людей. Це нестерпний біль, який супроводжує нас кожну мить, - діляться своїми почуттями осиротілі родичі.

Юлія Томчишин з Тернополя.

Зображення Підгороднянської ОТГ, взяте з Facebook-сторінки Мар'яни Михайловської, а також з родинного архіву Капчурів.

ДВА ОЛЕКСАНДРИ: БАТЬКО І СИН СЛУЖАТЬ В ОДНОМУ ПІДРОЗДІ З ПЕРШИХ ДНІВ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ.

На початку повномасштабного вторгнення Росії, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, Олександр разом із двома своїми синами вирушив на захист своєї батьківщини від агресора. Проте, на службу потрапив лише старший син.

Меншого сина не прийняли на службу через медичні обмеження. Натомість я та мій старший син Олександр потрапили до одного підрозділу Кропивницького батальйону 121 бригади тероборони, де стали стрільцями, - згадує чоловік.

Син додає, що і їм з татом стати до лав захисників вдалося не з першого разу, - допомогли наполегливість та бажання відбивати ворожий напад.

- Ми з батьком зідзвонилися і в перший же день пішли у військкомат. Але батька не взяли, бо він вже на пенсії. Мене теж - у мене бронхіальна астма. Відправили додому. Наступного дня ми прийшли до нашої територіальної бригади і відтоді почали разом служити. Спочатку були на блокпостах, потім у Кропивницькому районі, а далі - Донеччина, Луганщина. Там уже повоювали. Мене було поранено, батько зазнав контузії. Потім у мене було п'ять госпіталів. Тому тепер ми в іншому місці служимо, у роті логістики. Але теж разом з татом, - розповідає Олександр-молодший.

Олександр Анатолійович до початку широкомасштабного вторгнення мав досвід участі в миротворчих операціях, тоді як його син не проходив службу через проблеми зі здоров'ям. Перший військовий досвід він здобув під час навчань, а свої навички вдосконалював безпосередньо на бойових позиціях.

На Луганському фронті чоловіки воювали пліч-о-пліч, виконуючи бойові завдання в сусідніх окопах. Батько зізнається, що найбільше переживав за свого сина, адже діти завжди є найціннішим. А його син Олександр підтверджує ці почуття, зазначаючи, що навіть висловлював батькові ультиматуми.

Під час укріплення, після отриманого поранення я не мав змоги активно бігати, допомагати, або носити деревину й бруси. Тому цю роботу виконували мої побратими. Тато, втомившись, заявив, що не хоче вдягати ані броню, ані каску. Я відповів йому: "Якщо ти не йдеш у броні й касці, то й я піду з вами без захисту. Вийду і просто стоятиму там, або ж бери броню". Так ми постійно контролювали один одного: я стежив за ним, а він за мною.

Додає жартома, зі сміхом, що тато хвилювався за нього й "постійно намагався здихатися", тобто відправити у безпечніше місце або до медиків.

Коли наша колона увійшла, на нас одразу почали нападати: стріляли з усіх можливих видів зброї, включаючи міномети. Ми розбрелися по лісу, намагаючись знайти безпечніше місце. В той момент я отримав свою першу травму — мене підкинуло, і я вдарився об дерево. Можливо, тоді я травмував ребра, оскільки відчував сильний біль, і стояти, і лежати, і навіть дихати було важко. Мій батько з перших хвилин намагався відправити мене до лікарні, але я відповів, що поки можу стріляти, то залишуся на місці, — згадує син.

Безумовно, коли в родині двоє воїнів, емоцій і тривог стає вдвічі більше. У рідних стінах на них чекають мати та молодший брат Олександра.

- Вони спочатку навіть не знали, куди саме ми поїхали. Ми сказали, що відправляють, а куди - не уточнили. А потім ми були без зв'язку. Вже коли змогли вийти на зв'язок, то сказали, що все добре, ми більш-менш цілі, не переживайте. А так, звичайно, вони хвилювалися, і брат, і мама.

Після кількох поранень та тривалої реабілітації чоловіки повернулися до служби і тепер займаються тим, що робили в цивільному житті, - ремонтують автомобілі.

- Це чесні люди, справжні патріоти, які вміють робити свою роботу на висоті. Саме завдяки їхньому високому професіоналізму наші автомобілі залишаються в робочому стані: вони мають здатність повернути до життя техніку, яка, здавалося б, вже ніколи не зможе виїхати на дорогу, - зазначає їхній керівник.

Мирослава Липа з Кропивницького

Зображення було надано 121-ю окремою бригадою територіальної оборони Збройних Сил України.

П'ЯТЕРО ЗАХИСНИКІВ ІЗ ЧЕРНІВЦІВ: "МРІЯ - ЩОБ НАЙМОЛОДШОМУ НЕ ДОВЕЛОСЯ ЗАСТОСОВУВАТИ В БОЯХ ЗДОБУТІ У ВІЙСЬКОВОМУ ЛІЦЕЇ НАВИЧКИ"

Володимир Олійник, мешканець Чернівців, виховав трьох синів — Станіслава, Романа і Тараса, а також доньку Віолетту. Віолетта має хобі — створювати безпілотники, про що Укрінформ згадував у статті "Зроби дрон власноруч". Саме для свого батька та братів дівчина виготовила свої перші дрони, і наразі вже близько 120 її літальних апаратів сприяють українським військовим у боротьбі з агресором.

Сім'я Олійників була активно залучена до подій Революції Гідності, зокрема Володимир займався волонтерською діяльністю.

Першим, хто підняв зброю для захисту рідної землі, став старший син Станіслав, який у вересні 2014 року приєднався до підрозділу Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". В той же час його батько Володимир почав забезпечувати захисників на Сході необхідною допомогою. На початку 2015 року до того ж підрозділу, де служив Станіслав, приєдналися батько та молодший син Роман. Згодом глава родини Олійників уклав контракт із Збройними силами України. У 2019 році його контракт завершився, і він повернувся до цивільного життя, займаючись виготовленням меблів і працюючи на різних підприємствах. Обидва сини також адаптувалися до мирного життя: Станіслав відкрив студію відеозйомки, а Роман знайшов роботу в охоронній компанії.

Після початку повномасштабного вторгнення Володимир із синами знову пішли боронити рідну землю. Так сталося, що всі троє опинилися у різних підрозділах. Батько приєднався до лав територіальної оборони Слов'янська, а Станіслав і Роман у складі добровольчих підрозділів воювали під Києвом, звільняли Бучу, Ірпінь. Вони підписали контракт із ЗСУ, далі служать.

Володимир ділиться своїми спогадами: «Я частіше зустрічався з Романом. Протягом цих двох з половиною років ми, здавалося, працювали в одному напрямку, намагалися підтримувати зв'язок і періодично зустрічатися. Однак зі старшим сином, на жаль, під час Великої війни ми ще не мали можливості побачитися. Ми лише спілкувалися через дистанційні канали, обмінюючись "подарунками" для ворогів».

Чоловік зауважує, що Станіслав хотів стати лікарем, Роман - ветеринаром. А єдиний у їхній сім'ї, хто вирішив навчатися військової справи, - наймолодший син Тарас. Юнакові нині 16 років, він здобуває освіту в одному з військових ліцеїв у Польщі. За словами батька, до ЗСУ планує доєднатися й Віолетта. Дівчина обрала для себе службу в одному з підрозділів БПЛА, пройшла тестування і тепер чекає на результати.

Володимир Олійник ділиться, що відчуває гордість за свідомий вибір своїх дітей. Проте найбільше його бажання - щоб наймолодшому синові ніколи не довелося застосовувати у боях навички, здобуті у військовому навчальному закладі.

- Хочеться, щоб наші діти вивчали уроки війни лише зі сторінок підручників, книг, з екранів телевізорів. Щоб вони не переживали те, що, на жаль, змушені переживати тепер ми, - каже він.

Володимир додає, що має ще одну мрію - дочекатися онуків.