Ізюм, рука з прикрасами, Сергій Сова. Оповідання про одне зображення та долю Героя України, який став жертвою російської агресії.

У монохромному зображенні війни лише червона кров і синьо-жовтий стяг вирізняються яскравими кольорами.

В осінній період 2022 року українці активно ділилися в соціальних мережах зображеннями своїх зап'ясть, прикрашених браслетами в національних кольорах, щоб вшанувати пам'ять загиблих від рук російських агресорів у місті Ізюм.

"Не обов'язково бути українцем, щоб підтримувати Україну, - написала тоді одна з учасниць флешмобу, майбутня Нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук. - Треба бути людиною".

Померлим виявився 36-річний Сергій Сова з Нікополя, боєць 93-ї бригади "Холодний Яр", якому посмертно було присвоєно звання Героя України із "Золотою Зіркою". Під час ексгумації приблизно 450 тіл з масового поховання в Ізюмі когось зафіксувала камера, на якій була зображена його рука. Вона нагадувала мощі і мала яскраві смужки синього та жовтого кольорів.

Сергій Сова походив з України. Його життя обірвалося, коли його розстріляли з зав'язаними за спиною руками, на яких були тату з іменами: доньки Ліни, сина Марата та коханої Оксани. На його зап’ястях сяяли браслети, які він не знімав з того часу, як їх отримав у подарунок від дітей.

Дружина полеглого воїна Оксана Сова розповіла "Українські правді", яким був її чоловік, і як він досі не дає їй впасти.

Наступним буде пряма мова.

Я вперше дізналася про його існування ще в молодості: є такий Сергій Сова - кандидат у майстри спорту, який став чемпіоном України з боксу серед юніорів.

Наше містечко маленьке, і тут всі спортсмени знайомі між собою. Ми тренувалися на одному і тому ж стадіоні. Я займалася легкою атлетикою. Нам тоді виповнилося по п'ятнадцять років. Я помічала цього хлопця-боксера, хоча особисто з ним не спілкувалася.

І ось мені виповнилося двадцять один! У кафе, де ми відзначали день народження моєї подруги, святкував також мій друг Сергій. Дві компанії зібралися в одному закладі одночасно.

Тоді Сергій вже закінчив строкову службу та уклав свій перший контракт в Збройних Силах України. А я в цей час здобувала освіту в університеті. Він запросив мене на танець.

Ми пізнали одне одного і потім вже ніколи не розлучались (усміхається).

У 90-ті в Нікополі трохи було: характерні банди й таке інше. Але у нас спортсменів поважали, до Сергія ставились шанобливо. Все, що було несправедливим, його дуже чіпляло. Темпераментний, запальний - він не міг просто промовчати.

Коли він пішов служити, в нього траплялися суперечки, бо Сергій вмів стояти на своєму. Завжди був за своїх хлопців. Для нього було неприйнятним, коли когось ображали. Він завжди намагався допомогти.

Я відчула це з першої зустрічі: саме з цією людиною мені судилося провести все своє життя (усміхається).

Читайте також: Партизан із Василькова. Про що мовчав Максим "Непийпиво" з ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Завжди мріяла про собаку, але батьки не давали згоди.

Коли у моєму житті з'явився такий дорогий чоловік, мій улюблений Сергій, моя найзаповітніша мрія стала реальністю. Після того, як ми стали батьками сина Марата, я сказала: "Я хочу собаку!" Він усміхнувся і відповів: "Отже, вирушимо за собачкою!" (сміється). І з цього моменту наше життя змінилося...

Це була перша німецька вівчарка, чорного кольору, на ім’я Зевс. Ми жили в однокімнатній квартирі. Марату було всього два роки, а батьки часто дивувалися: "Ви серйозно?!". Проте ми намагалися створити своє власне життя і реалізувати свої мрії. Саме в цей час у Сергія з'явилася глибока пристрасть до тварин.

Ми пройшли навчання в області кінології. Я отримав загальну освіту з дресирування, тоді як Сергій спеціалізувався на захисно-караульній службі. Він навчав собак для забезпечення охорони. Працював інструктором у службі собаківництва на нашому заводі феросплавів. Часто відзначав, що спілкуватися з тваринами для нього значно легше, ніж з людьми.

Ми розвивались у цій сфері, мали багато собак, займалися розведенням. У нас було багато гарного в житті. А потім прийшов 2014 рік. Дуже добре пам'ятаю: це був квітень, перша хвиля мобілізації. Нашій доньці кілька місяців. Він приходить з роботи, каже: "На підприємство прийшла повістка".

На наступний день він з'явився у військкоматі. Йому надали добу для збору необхідних речей. "Не хвилюйся, рідна, - мовив він мені. - Я їду виконувати свій обов'язок".

Рано вранці він вирушив у 93-тю бригаду. Завжди мріяв бути поруч зі своїми товаришами. Друзі-артилеристи запрошували його до себе, але він відповів: "Ні, я обираю піхоту. Піхота — це справжні боги війни".

У 2014-2015 роках функціонував аеропорт у Донецьку (УП). Сергій доставляв боєприпаси та працював на так званій "дорозі життя", що знаходилася під вогневим контролем противника. Після цього відбулися події в Пісках, а також у селах Тоненьке і Довгеньке.

Коли він демобілізувався, я попросила: "Пожалій мене, побудь дома з дітьми". Його вистачило ненадовго, на вісім - дев'ять місяців. Він працював із собаками, але дуже хвилювався за своїх хлопців. І знов почав підписувати контракти.

Він на деякий час завітав додому, щоб відновити сили та заспокоїтися - це було його надійне укриття, - а потім знову повертався на поле бою.

Ознайомтесь також: Той, хто підкорює стихії. Історія життя яскравого азовця Ярослава "Фірста" — від його дитячих років до трагічної загибелі в Оленівці.

У 2021 році Сергій уклав новий контракт. На початку лютого 2022 року він перебував у "Десні" на навчанні, прагнучи отримати кваліфікацію бойового медика. Коли розпочалася повномасштабна війна, їх направили до лісів Чернігівської області для виконання завдань.

Я досі пам'ятаю той ранковий дзвінок 24 лютого, коли годинник ще не вказував навіть шосту. "Війна", - почувся його голос. Але для нього ця війна тривала з 2014 року, і він був впевнений, що вона стане масштабною. Він завжди повторював: "Росіяни на Донбасі не зупиняться". Він пропонував почати збирати речі, щоб бути готовими до виїзду. Але я одразу відповіла, що нікуди не поїду, не залишу свій дім і собак — на той момент у нас було четверо.

Отже, коли він зателефонував 24 лютого 2022 року, теми про від'їзд навіть не піднімалася. Він добре розумів свою дружину. У мене сильний чоловік, але дружина військового також є справжнім бійцем. Я ніколи не покину своїх хвостатих, вухатих дітей (усміхається).

Якщо б він дізнався, що я все ще залишаюсь вдома (Нікополь постійно під обстрілами - УП), він би точно... (посміхається). Коли приїжджаю на кладовище, завжди говорю йому: "Пробач, але ти ж знаєш, що я не можу залишити свій дім". Розумію, що через це він на мене ображається.

У березні 2022 року, коли підрозділ Сергія та "Холодного Яру" перекинувся на харківський фронт, він мріяв приєднатися до них. Неодноразово звертався з проханням дозволити йому повернутися до свого взводу, де виконував обов'язки старшого стрільця. Але щоразу отримував відмову.

"Може, і не треба тобі туди?" - питала я. "Ні, - відповідав він. - Я мушу бути там".

Перед тим, як остаточно вирушити до "Холодного Яру" на Харківщині, він завітав додому. Лише на один день, але не міг утриматися від того, щоб обійняти мене, дітей і поцілувати. Це був наш останній момент зустрічі.

Він постійно намагався знайти спосіб, щоб дати про себе знати. Шукав будь-яку можливість, щоб надіслати повідомлення, смайлик, або хоча б просту крапку. Наша остання бесіда відбулася 19 квітня 2022 року. Сергій зміг зателефонувати о восьмій ранку. Ми спілкувалися лише дві хвилини, адже зв'язок часто обривався. Він прямо заявив: ситуація дійсно складна.

Мій чоловік Сергій завжди прагнув до чесності у наших стосунках. Він старався висловлювати свої думки прямо, без жодних приховань. Завдяки цьому я могла отримувати всю необхідну інформацію, осмислювати її та приймати рішення, які допомагали нам обом.

Тоді Сергій сказав: все вкрай тяжко, позиції в лісосмузі цілодобово обстрілюють з танків. Є прямі влучання. Станом на ранок 19 квітня дев'ять хлопців "двісті" - їх просто розірвало. БК майже немає.

Після цього він більше не виходив на контакт. Мені сказали, що його вважають зниклим безвісти.

Ознайомтеся також: Аполлон з Жовтих Вод. Історія 19-річного Богдана Лягова, який служив у ДРГ Святоші і загинув у Брянській області.

На жаль, я маю інформацію про обставини загибелі Сергія. Дізналася про це через російські телеграм-канали. Він загинув внаслідок розстрілу після оточення.

Офіційно його статус залишався безвісти зниклим до моменту ексгумації, що розпочалася наприкінці вересня 2022 року (джерело - УП). Але я вже знала, що він загинув раніше. Я вирішила провести власне розслідування і протягом півтора-два місяців після останньої розмови з Сергієм (джерело - УП) знайшла докази. Це було фото мого чоловіка, на якому він був розстріляний, оголений, із зав'язаними руками.

Не можу точно сказати, скільки часу вони залишалися в лісових масивах до того, як потрапили в полон. Востаннє, коли він телефонував, повідомив, що їхня команда налаштована триматися до самого кінця, і що вони не здадуть своїх позицій.

Я зрозумів, що хлопців затримали разом, але лише Сергій залишився без верхнього одягу. Він був босоніж, з руками, зв’язаними за спиною. І це завершилось пострілом у голову.

Я впізнала чоловіка за татуюваннями - їх у нього було багато. На лівій руці ім'я доньки - Ліна. На правій - син Марат, на передпліччі я - Оксана.

На правій стороні, трохи нижче грудей, зображена величезна сова (Сова - прізвище Сергія; росіяни можуть сприйняти цю татуювання як символ розвідки - УП). А з лівого боку розташований самурай, оточений сакурою.

Ймовірно, саме через татуювання його і роздягли. Біля нього були інші молоді люди, всі в одязі.

Ті браслети (що потрапили на фото з ексгумації - УП) у нас з 2014 року. Він їх як тоді вдягнув, так ніколи й не знімав. Якось, коли Сергій був на службі в АТО, ми гуляли з дітьми, а Марат каже: "Мам, давай їх купимо. Папа приїде додому, і ми подаруємо. Один від тебе, другий від малої (сестри Ліни - УП)".

Незабаром Марат відзначить свій вісімнадцятий день народження. Він вже здобуває знання у сфері безпілотних авіаційних систем. Як ви гадаєте, чи прагне він стати військовим? (усміхається). Навіть не було сенсу намагатися його відмовити. Я добре розумію своїх хлопців — і один, і другий мають свою впертість.

Мені ж лишається завжди підтримувати, бути тилом, до якого можна завжди повернутися, видихнути. Я вже з цим змирилася, прийняла це. Хоча це й боляче, бо розумію, що війна скоро не закінчиться.

У нас залишилися дві собаки, які пам'ятають Сергія: німецька вівчарка на ім'я Фоксі та кане-корсо Марго. Виглядає так, ніби вони усвідомлюють його відсутність навіть більше, ніж інші.

Військовий одяг має свій характерний аромат. Іноді до мене навідуються друзі, які служать на фронті, просто щоб обійнятися і дізнатися, як я живу. Перед їхнім приходом мої собаки поводяться так, наче чекають: мабуть, сподіваються, що ось-ось він увійде...

Коли я відчуваю, що сили на межі, коли проблеми накопичуються, і щось не складається, коли я, як і всі, втомлена від безперервних обстрілів Нікополя, мені щоночі сниться одне й те саме. Я боюся висоти — як у снах, так і в реальному житті — і ось я падаю. Але Сергій завжди встигає підхопити мене своїми руками.