Трампова пастка щодо Криму: чому США потребують "дозволу" України, щоб визнати півострів російським.
Інтеграція Криму в "мирний план" Трампа створює умови для Росії легітимізувати свою анексію в рамках ООН.
Американські медіа, яким злили зміст "контурів мирного плану" Дональда Трампа на одну сторінку, першим пунктом подають ідею надати згоду США визнати "російським" Крим де-юре.
Важливо зазначити, що Сполучені Штати не ставлять України (і, можливо, країн Європейського Союзу) в умови щодо цього рішення: Київ продовжить офіційно визнавати свої кордони в межах, визначених конституцією.
Президент США прямо висловився про це у своєму профілі на Truth Social: "Ніхто не вимагає від Зеленського визнати Крим російською землею". Після цього речниця Білого дому Керолайн Левітт під час прес-брифінгу в Білому домі підкреслила, що Сполучені Штати не ставлять перед Україною умову визнання Криму "російським".
Можливо, на перший погляд, це не виглядає як серйозна проблема? Навіть "Європейська правда" зазначає, що "це може стати компромісом, який влаштує як Росію, так і країни ЄС, від яких також не вимагатимуть визнання анексії".
Може, дійсно, Україні варто погодитися? Ще й подати це як добру волю до компромісу на шляху до миру? Адже зрештою США можуть цілком самостійно визнати російську анексію Криму і без дозволу України - то що ми тут втрачаємо?
Насправді, тут може бути прихована велика небезпека.
Справді, варто розглянути питання: чому американцям може знадобитися згода України?
Якщо змоделювати подальші кроки, то висновок однозначний: бо це важливо для легітимізації і міжнародного схвалення всього пакету "угоди", яка зрештою може зруйнувати наші міжнародно визнані кордони.
Яка, насправді, є мета Кремля, що через Віткоффа представив цю концепцію в "мирному плані Трампа"?
Адже цілком логічно припустити, що після згоди України росіяни спробують "освятити" цю "мирну угоду" так само, як свого часу Мінські домовленості. А саме - внести, разом з "посередником" (цього разу - США), цю "пакетну" угоду на схвалення Ради безпеки ООН.
У даному пакеті буде включено пункт, який стосується визнання США юридичної приналежності Криму до Росії. Далі можна уявити, що США і Росія, як постійні члени Ради Безпеки ООН, ставлять це питання перед усіма іншими країнами: закликають голосувати за мир, особливо враховуючи, що Україна вже дала свою згоду на цей пакет, включаючи формулювання, що стосуються Криму.
Далі Росія та США на основі резолюції Ради Безпеки ООН стверджуватимуть, що міжнародно визнані кордони Російської Федерації охоплюють Крим.
Безперечно, Україна не прийме цього рішення і буде стояти на своєму, спираючись на власну Конституцію та інші міжнародні акти, включаючи попередні резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які чітко підтверджують належність Криму Україні.
Проте в цій ситуації вже важко сказати, чий погляд зрештою виявиться домінуючим.
На сьогоднішній день навіть країни-союзники Москви, такі як Іран чи Китай, не визнають (принаймні, відкрито та офіційно) приналежність Криму до Росії. Якщо США визнають цю територію за Росією в рамках мирної угоди, згоди на яку дала Україна, і це буде підтверджено Радою Безпеки ООН, то, безсумнівно, кількість держав, готових на таке визнання, істотно зросте.
Особливо варто зазначити, що Москва намагатиметься заохотити ці держави різноманітними матеріальними перевагами, водночас шантажуючи адміністрацію США, яка, в свою чергу, чинитиме тиск на інші країни, закликаючи визнати приналежність Криму "заради стабільності".
Європейці, ймовірно, висловлять підтримку українській позиції. Принцип недоторканності державних кордонів, як основа міжнародного права, здобув найбільше визнання саме в Європі, зокрема, в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі, прийнятому в Гельсінкі у 1975 році.
Проте на світовій арені відсутня така ясність.
Зокрема, Статут ООН наголошує на мирному вирішенні суперечок, але не згадує про непорушність кордонів серед своїх засадничих принципів (стаття 2 Статуту). Зрештою, після заснування ООН у світі відбувалося багато змін державних кордонів, у тому числі - у процесі деколонізації.
Існують ситуації, де відсутнє однозначне міжнародне визначення кордонів - наприклад, у випадку ізраїльсько-палестинського конфлікту, індійсько-пакистанського конфлікту щодо Кашміру, марокканської окупації Західної Сахари тощо.
Врешті-решт, найбільш актуальний для нас приклад - це Косово.
На відміну від інших аналогічних ситуацій у світі, українсько-російський конфлікт, з позиції міжнародного права, важко кваліфікувати як територіальну суперечку. Це пов'язано з тим, що існують чітко визначені міжнародно визнані кордони України, які були визнані всіма державами-членами ООН, включаючи саму Російську Федерацію, під час визнання незалежності України в 1991 році. Ніхто, окрім Росії, нині не ставить під сумнів ці кордони.
Проте, якщо ми згодимося "дозволити" США визнати анексію Криму Москвою, то кількість держав, які підуть на це і визнають кордони України в новій "американо-російській інтерпретації", може виявитися, якщо не більшою, то принаймні порівнянною з числом країн, які залишаться вірними україно-європейському підходу.
Отже, виникає невизначеність щодо міжнародно визнаних кордонів України, що є основним аргументом, на якому ґрунтується сучасна міжнародно-правова позиція України.
Адже основним є міжнародне визнання кордонів країни з боку інших держав, а не те, що зазначено в її Конституції.
Ось така навіть не "многоходовочка": США (і Москва) розуміють, що Україна ніколи не визнає Крим частиною РФ і ніколи не змінить свою Конституцію.
Проте, Сполучені Штати та Росія можуть спільно просунути міжнародне визнання кордонів України без Криму, якщо Україна погодиться на здавалося б незначну поступку та "дозволить" США вжити заходів, які вони можуть здійснити і без згоди України.
Ось чому таке "схвалення" з боку Києва може стати серйозною стратегічною помилкою, яка, щонайменше, не буде меншою, ніж Будапештський меморандум.
Що ж варто зробити? Захищати українські червоні межі.
Зокрема, Україна може, за певних обставин, прийняти тимчасову втрату контролю над окупованими територіями, але не погодиться на юридичне визнання анексії жодної з цих територій, у тому числі Криму.
Це має означати і незгоду на визнання такої анексії іншими державами.
Важливо усвідомлювати, що Сполучені Штати або інші країни можуть (як це відбувається і нині) вжити подібних заходів без необхідності отримувати схвалення від Києва. Однак у такому випадку у нас з'явиться більше підстав для того, щоб стверджувати, що ці дії йдуть врозріз із загальноприйнятим міжнародним визнанням кордонів України.
Тому, якщо розглядати варіанти можливих компромісів щодо тексту потенційної мирної угоди - то у ньому просто не має бути пункту про юридичний статус Криму.
