"Процес могилізації" проти "явища бусифікації"

Рівно два роки тому, 21 вересня 2022-го, в Росії було оголошено мобілізацію. Перша мобілізація із часів Другої світової війни. Мобілізація, яку Кремль відтягував до останнього, і без якої таки не зміг обійтися.

Російську мову поповнив новий, яскравий неологізм – "могилізація". Паніка охопила ворожу державу, і сотні тисяч росіян поспішили покинути країну. По всій Російській Федерації спалахнули численні скандали: від Дагестану, де місцеві жителі заблокували федеральну трасу на знак протесту проти мобілізації своїх односельців, до Усть-Ілімська, де 25-річний молодик відкрив вогонь у військкоматі, поранивши голову призовної комісії.

Досить чітке уявлення про "могилізаційні" ініціативи в Російській Федерації представив радник Офісу президента Михайло Подоляк:

"Мобілізація в Росії: 1. Довгі черги на виїзд. 2. Людей забирають прямо з домівок. 3. Протестні акції в національних республіках. 4. Конфлікти у військових комісаріатах. 5. Тисячі звернень щодо незаконного призову, нестачі спорядження та підготовки."

У вересні 2022 року ми з радістю спостерігали за російською "могилізацією". Це був час, коли Збройні сили України представляли високомотивовані добровольці. Це були люди, які з власної волі вирішили стати на захист своєї країни, керуючись покликом серця. Їх не потрібно було примушувати служити в армії, адже вони щиро прагнули боронити свою Батьківщину.

Але, на жаль, два роки по тому згадувати ворожу мобілізацію з колишньою зловтіхою вже не виходить: забагато проблем встигла породити наша власна мобілізація.

Протягом цих двох років в Україні з'явився іронічний термін - "бусифікація". Замість довгих черг на виїзд, ми стали свідками численних випадків нелегальної втечі за кордон. Чоловіків, які підлягають мобілізації, часто забирають до армії просто з вулиць.

Зареєстровано як протести громадян у різних регіонах, так і випадки збройних атак на співробітників ТЦК. Крім того, ми маємо чимало звернень щодо незаконної мобілізації.

А Михайлу Подоляку доводиться роз'яснювати мобілізаційні ситуації в Україні, посилаючись на вплив людського чинника.

Це вибір особи, яка професійно займається цією діяльністю і має можливість застосовувати інструменти, що для неї виглядають звичайними.

Щоправда, позаминулої осені щось подібне можна було сказати і про ворожих військкомів - вони теж використовували інструменти, які здавались їм нормальними...

Звісно, неприємно усвідомлювати, що українська мобілізація не стала еталоном цивілізованості на російському фоні: хоча саме Україна воює за праве діло. Ймовірно, схожі почуття відчував антифашист Джордж Орвелл в республіканській Іспанії: "Ми захищаємо демократію від фашизму, ми на справедливій війні, а нам доводиться терпіти таке скотство та приниження, наче ми у в'язниці".

Ще неприємніше бачити певну подібність між нами та нашим лютим ворогом - хоча для такої подібності є об'єктивні передумови. Скільки б ми не розмірковували про генетичне російське рабство та про вроджену українську волелюбність; але і сучасна Росія, і нинішня Україна вийшли з однієї радянської колиски.

Росія демонструє гордість за своє радянське коріння та намагається відтворити образ колишнього СРСР. Водночас Україна відчуває сором за своє безславне радянське минуле і прагне розпочати новий етап у житті. Однак у певних ситуаціях спільне історичне походження все ж таки проявляється: так, потреба в масовій примусовій мобілізації стала яскравим прикладом цього.

Правовий нігілізм, безконтрольність державних інститутів стосовно своїх громадян, а також прагнення досягти планових цілей будь-якими методами — ці радянські риси в тій чи іншій формі проявляються під час мобілізації як у Росії, так і в нашій країні. Водночас ціннісні розбіжності між двома державами частково стираються.

Тридцятирічний досвід конкурентної демократії не врятував Україну від випадків незаконної "бусифікації". Але й два десятиліття авторитаризму не надто полегшили проведення "могилізації" в Росії: серед слухняних путінських підданих вона виявилася вкрай непопулярною.

Фактично різницю між мобілізацією російською та мобілізацією українською зумовили не так ціннісні, як демографічні й економічні чинники.

По-перше, мобілізаційні можливості РФ мають значно більші масштаби. Це стало причиною того, що російська влада змогла здійснити мобілізацію навіть за умов відкритих кордонів. Логіка, якою керувався Кремль, була досить очевидною: вигідніше дати можливість незадоволеним громадянам виїхати з країни, ніж тримати їх всередині, створюючи потенційні ризики для стабільності.

Київ вирішив не слідувати цим шляхом через страх, що масовий виїзд невмотивованих громадян може суттєво зменшити наш мобілізаційний потенціал. Проте, найбільш незадоволені чоловіки призовного віку все ж покинули країну в 2022-2023 роках, коли нелегальний виїзд з України ще залишався відносно простим варіантом.

По-друге, в РФ більше фінансових ресурсів. Тому, поквапом заткнувши дірки на фронті, Кремль вважав за краще пригальмувати непопулярну "могилізацію" - і зосередився на купівлі нових солдатів. Переваги такого підходу є очевидними. І річ не тільки в тому, що, на відміну від "чмобиків", контрактники воюють добровільно.

Не менш важливим є те, що середньостатистичного російського "чмобика" чекають вдома, і його загибель на чужій землі негативно впливає на емоційний стан в російському тилу. Натомість, ворожого контрактника чекають вдома в надії на фінансову підтримку, адже його життя часто обертається на гроші. Незалежно від того, скільки контрактників гине під час запеклих атак на Донбасі, це не значно підживлює антивоєнні настрої в Росії.

Але проблема в тому, що навіть в убогій російській провінції немає нескінченної кількості охочих продати себе на гарматне м'ясо. З травня 2024 року в РФ спостерігається показова тенденція: одноразові виплати контрактникам у російських регіонах доводиться різко підвищувати. Подекуди вони виросли одразу у 2-2,5 рази, а в Карачаєво-Черкесії - аж у 13 разів. І причина такої щедрості очевидна: знаходити нових добровільних найманців стає дедалі важче.

Цей спосіб укомплектування російських збройних сил поступово потрапляє у безвихідь і, очевидно, вже не відповідає вимогам агресора щодо живої сили.

Отже, незабаром російський режим опиниться перед вибором: або відмовитися від активних наступальних операцій в Україні, або розпочати нову "могилізацію".

Проте, якщо Кремль вирішить втілити "могилізацію 2.0", це навряд чи буде менш жорстко і популярно, ніж попередня версія (наприклад, ймовірно, що військовозобов'язані росіяни більше не зможуть виїжджати за межі країни). Це призведе до суттєвих загроз для внутрішньої стабільності Росії, і Україна з радістю скористається цією ситуацією.

Якщо російські спецслужби намагаються підривати мобілізаційні заходи в Україні, то в разі реалізації сценарію "могилізації 2.0" наші спецслужби отримають подібні можливості. Наразі ворожа пропаганда активно використовує приклади жорсткої мобілізації в Україні, але в разі "могилізації 2.0" наші пропагандисти зможуть використовувати безліч відеоматеріалів з Росії. Якщо зараз спроби висвітлити порушення законності в наших ТЦК називаються "російськими ІПСО", то за умов "могилізації 2.0" росіянам доведеться вже говорити про "українські ІПСО".

Для українського суспільства концепція "могилізації 2.0" могла б слугувати своєрідним моральним виправданням за вітчизняну "бусифікацію". Це стало б підтвердженням того, що в деспотичній Росії ситуація ще більш катастрофічна, ніж у нас. Навіть якщо українська мобілізація має свої недоліки, то вороже населення потерпає від беззаконня та свавілля ще більше.