Нейрохірург Генрі Марш висловив думку, що важко знайти щось більш відразливе, ніж бесіда між Путіним і Сі Цзіньпіном щодо трансплантації органів для досягнення безсмертя.

Генрі Марш – нейрохірург, автор книг та один із найвідвертіших представників сучасної медицини, а також справжній друг України. Його перший візит до Києва відбувся у 1992 році через випадкові обставини. Проте ця спонтанна подорож стала початком глибокої дружби з українськими медиками та лікувальними закладами.

Протягом численних років Марш привозив із собою хірургічне обладнання у валізах, проводив лекції для молодих лікарів та виконував операції разом з українськими колегами. Він став невід'ємною частиною медичної історії нашої країни, адже одним із перших у Європі почав впроваджувати нейрохірургічні втручання під місцевою анестезією.

Тепер, на порозі 75-річчя, Марш зіштовхується з діагнозом раку і переглядає своє ставлення до смерті. Він продовжує подорожувати до України, але вже не для проведення операцій, а для навчання. Його мета - передати знання не лише про техніку хірургії, а й про те, як стати кращим фахівцем і, можливо, кращою людиною.

Ми мали можливість зустрітися з Генрі Маршем в офісі "Української правди" у Києві, де разом із представниками Клубу УП провели відверту та змістовну розмову. Частина висловлених думок зрештою лягла в основу цього матеріалу.

Приєднуйтесь до Клубу УП, щоб взяти участь у подібних та інших цікавих заходах.

- Почнімо із самого початку - з вашої першої поїздки в Україну 1992 року. Ви писали у своїй книзі, що опинилися тут випадково.

Це дійсно сталося абсолютно випадково. Один англійський підприємець, що вивчав російську, вирішив створити компанію для імпорту британського медичного обладнання в Радянський Союз.

Після того, як Україна оголосила про свою незалежність, він почув про престижний Інститут нейрохірургії імені Ромоданова в Києві. Це спонукало його вирішити запросити британського нейрохірурга для участі у поїздці, щоб той провів лекції на тему сучасної нейрохірургії. Така ініціатива могла б сприяти формуванню позитивної репутації та продажу медичного обладнання.

Хоч я усвідомлював, що медична система в СРСР поступалася західній, мене все ж вразило, наскільки критичною була ситуація. Перші роки після здобуття незалежності також виявилися надзвичайно складними, адже економіка була в руїнах.

Тоді я висловив: "Я планую відвідувати Україну один або два рази на рік і привозити з собою обладнання, зокрема мікроскопи та вживані технології, які зможу знайти".

Ось уже десять років я не займаюся хірургією - ні в Англії, ні в інших країнах. Мій вік - 75 років. Але, приїжджаючи в Україну, я маю можливість проводити лекції для молодих медиків та студентів. Нещодавно я відвідав Івано-Франківськ і Полтаву, а тепер перебуваю в Києві.

- Склалося враження, що ви не те щоб закохалися в Україну з першого погляду. Ви писали переважно про бідність і жахливі умови в лікарнях. Що ж змусило вас повернутися сюди вдруге?

Я одразу усвідомив, що Україна займає ключову позицію між російською автократією, яка схильна до корупції, та більш демократичними державами Західної Європи.

Хоча моя професійна діяльність стосувалася медицини, я прагнув впровадити новітні концепції, такі як відкритість, чесність і навчання, а також зменшити рівень ієрархії в медичній сфері. В кінцевому підсумку, я відчував певне розчарування в цьому процесі, але все ж сподіваюся, що зміг досягти хоч якогось прогресу.

Безумовно, коли я вперше повернувся до Англії, багато людей питали: "Де ж ця Україна? Це ж не Росія? Чому ти витрачаєш стільки часу і грошей на неї?". Я відповідав: "Це значима країна". Тоді, можливо, мене не вважали божевільним, але, принаймні, сприймали як ексцентричного. А тепер я можу з упевненістю сказати: "Я мав рацію, я ж вам говорив!".

Яка тема була обговорена вами на лекції для українських студентів цього разу?

Я мав честь виступити перед молодими лікарями та інтернами в "Добробуті". Темою моєї лекції стали всі ті помилки, які я припускався протягом своєї кар'єри хірурга, і це була одна з моїх найулюбленіших тем.

Поділіться з нами своїм досвідом і розкажіть про помилки, які ви зробили.

О, їх дійсно було чимало. Сфера медицини є ризикованою та небезпечною. Ми працюємо з найціннішим – життям і смертю, і деякі напрямки, такі як нейрохірургія, є особливо складними. Потрібно визнати, що помилки – це частина нашого людського існування. Завдання полягає в тому, щоб вчитися на цих помилках і намагатися їх уникати в майбутньому.

Проблема полягає в тому, що наслідки можуть бути дуже серйозними, і втрата довіри з боку пацієнтів є болючою як для них, так і для медичних працівників. Тому лікарі часто намагаються приховати свої помилки або заперечити їх. Але таке ставлення заважає розвитку і навчанню. У більшості аспектів нашого життя ми здобуваємо більше досвіду з невдач, аніж з успіхів.

Сьогодні я обговорював саме цю тему. Я демонстрував МРТ та знімки пацієнтів, яких я не зміг врятувати, і деякі з них навіть померли через мої помилки. Частина моїх книг також торкається цих питань. Мабуть, саме тому вони користуються популярністю, адже не так часто лікарі відкрито діляться своїм досвідом, як я. Тут є певний парадокс: щоб публічно визнати свої помилки, потрібна справжня внутрішня впевненість.

Не можу точно сказати, звідки у мене виникла ця думка. Можливо, це пов'язано з тим, що я вже на заслуженому відпочинку. Якщо б я все ще працював, було б важче висловлювати свої думки вголос. Проте свою першу книгу я видав в Англії ще до того, як вийшов на пенсію. Пацієнти приходили до мене на прийом з цією книгою в руках і просили її підписати. Я зазвичай жартував: "Читати рекомендую після операції, а не до".

Ви відкрито ділитеся своїми помилками у своїх творах і також відверто обговорюєте невід’ємний аспект смерті. В Україні ми також щодня стикаємося з цим явищем — незалежно від наших бажань. Але як змінилося ваше сприйняття смерті після багатьох років творчої діяльності?

Хоч це й здається дивним, але протягом усієї моєї професійної діяльності я регулярно стикався з жахливими ситуаціями. Однак це ніколи не заважало мені переживати через незначні речі, такі як баланс на банківському рахунку. Смерть була завжди близько, але я змушений був відсторонюватися від того, що спостерігав на роботі. Тому, чесно кажучи, це не зробило мене особливо мудрішим.

На старті моєї кар'єри я зіткнувся з надзвичайно складним досвідом: виявилося, що у мого маленького сина пухлина мозку. На диво, він зміг подолати це випробування. Це був справжній стрес, адже я відчув на собі, що означає бути батьком дитини, яка перебуває на межі життя і смерті. Можливо, цей досвід зробив мене кращим лікарем, але остаточну оцінку моїй роботі мають дати мої пацієнти та їхні родичі.

Та по-справжньому я зрозумів усе лише тоді, коли сам став пацієнтом. Хоча насправді перше усвідомлення прийшло раніше - через мою другу дружину. Вона антропологиня і вже багато років живе з хворобою Крона, часто потрапляє до лікарні. Як антропологиня, вона - уважний спостерігач за людською природою.

Ми зустрілися 25 років тому, і вона розповіла мені, що бути пацієнтом - це жахливо, принизливо і безпорадно. Дивно, але багато лікарів цього не усвідомлюють. Вони не бачать, що пацієнти відчувають страх перед ними. Ці стосунки мають великий дисбаланс, який може призвести до втрати чутливості і співчуття.

Яким чином ваше ставлення до смерті змінюється в Україні?

Мені вже 75 років. У мене діагностували рак. Хоча він ще не забрав у мене життя, є ймовірність, що з часом це станеться. Врешті-решт, щось неодмінно забере нас усіх.

Мій 78-річний брат зараз бореться з раком стравоходу. Ми завжди були дуже близькими. Але, на жаль, реальність така, що ми просто дожили до похилого віку.

Справа не лише в тому, що смерть може викликати страх. Найважливіше – це якість цієї смерті: наскільки сильний твій біль і, що найсуттєвіше, чи був ти щасливий у своєму житті, чи залишив після себе щось позитивне.

Втрата завжди викликає смуток, проте кожен з нас неминуче прийде до цього моменту. Не слід перебільшувати трагізм смерті людей, які досягли семидесятирічного або восьмидесятирічного віку – це невід'ємна частина життєвого циклу.

Зовсім інша ситуація, коли втрачають життя молоді. Коли страждають діти, коли на полі бою гинуть юнаки та дівчата. Це неймовірно трагічно. Це безцінні життя, які пішли безповоротно. Причина цих втрат криється у жахливій жадобі та егоїзмі тих, хто приймає рішення в Кремлі.

Згадую бесіду між Путіним і Сі Цзіньпіном, де вони торкалися теми трансплантації органів для досягнення безсмертя. Важко уявити щось більш відразливе. Водночас Путін забирає життя десятків тисяч молодих українців і сотень тисяч росіян тільки заради своїх власних інтересів. Це просто жахливо. Це справжнє блюзнірство. Це огидно.

Чи вірите ви, що в майбутньому тривалість життя людей може значно зрости?

- Не Путін. Цим займаються бізнесмени із Силіконової долини, які вкладають гроші в дослідження старіння. Ми вже знаємо, що процес старіння контролюється генетично. Наприклад, галапагоські черепахи живуть до трьохсот років. Гренландські акули та гренландські кити - до п'ятисот. Але вони живуть дуже повільно. Тож одне - знати, що старіння має генетичну основу, а зовсім інше - "зламати" ці гени, щоб люди жили довше.

Я вважаю, що дослідження, які мають на меті зробити можливим життя до 150 років - дуже погана ідея. Адже дозволити собі це зможуть лише мільярдери. І це лише посилить соціальну нерівність - те зло, яке зараз розростається в багатьох суспільствах, особливо в Британії та США, де розрив між багатими й бідними стає дедалі глибшим.

Путін та Сі Цзіньпін своєю чергою говорили про пересадку органів, щоб продовжити собі життя. А, як відомо, у Китаї страчували в'язнів і використовували їхні органи для трансплантацій - це, може, й "раціонально", але абсолютно по-варварськи.

Проте мозок пересадити неможливо. А після 85 років ризик розвитку хвороби Альцгеймера становить майже 45%. Тож, можливо, у Сі Цзіньпіна й Путіна колись будуть нові молоді нирки, печінка, легені, кров від юних донорів - але мозок залишиться старим і хворим. Як у Брежнєва наприкінці життя.

Сьогодні існує безліч методів для "омолодження" - зменшення зморшок і підтягування шкіри. Але чи існують способи для "омолодження" нашого мозку?

Ми абсолютно впевнені: ранні роки життя справляють значний вплив на тривалість життя та загальний стан здоров'я людини. Якщо дитина стала свідком або жертвою так званого "негативного досвіду дитинства" — зростала в неблагополучній сім'ї чи в дитячому будинку, зазнавала насильства або ж жила поруч із залежними від алкоголю чи наркотиків, — існує велика ймовірність, що така особа проживе коротше та матиме проблеми з здоров'ям. Її мозковий розвиток також проходитиме інший шлях.

Цю інформацію ми отримали з досліджень румунських дитячих будинків за часів Чаушеску: у дітей, які виховувалися в таких умовах, спостерігалося зменшення обсягу мозку, а також значно серйозніші психологічні проблеми в порівнянні з тими, хто зростав у теплій та підтримуючій сім'ї.

Отже, раннє дитинство закладає основи, які визначають як тривалість життя, так і його якість. Проте навіть у зрілому віці ми здатні впливати на здоров'я нашого мозку. Наприклад, ризик розвитку хвороби Альцгеймера або деменції може бути знижений приблизно на 30% завдяки вибору способу життя. Мова йде про найочевидніші аспекти: регулярна фізична активність, контроль рівня цукру в крові, помірне вживання алкоголю, відмова від куріння, а також, що цікаво, рівень освіти.

Глобальні дослідження демонструють, що особи з вищою освітою мають нижчий ризик розвитку хвороби Альцгеймера. Одне з можливих пояснень цього феномену пов'язане з теорією "когнітивного резерву". Вона стверджує, що навчання сприяє формуванню більшої кількості нейронних з'єднань у мозку. Навіть якщо об'єм мозку не змінюється, його функціонування стає ефективнішим — подібно до батареї, що розряджається повільніше. Чи є це абсолютною істиною — невідомо, але зв'язок безсумнівний.

Отже, спосіб життя відіграє важливу роль. Хронічний стрес також негативно впливає на функціонування мозку.

- Як, на вашу думку, в цьому контексті на українців вплине війна?

Це, без сумніву, винятковий "експеримент" – в Європі не спостерігалася така масштабна війна вже протягом багатьох років. Ситуація в Україні створює серйозні ризики розвитку посттравматичного стресового розладу. Існують дані про ПТСР, отримані з досліджень американських і британських військовослужбовців, які брали участь у конфліктах в Іраку та Афганістані.

Відомо, що ті, хто вже мав психологічні проблеми до бойових дій, мають вищий ризик розвитку ПТСР. Величезну роль відіграє якість командування: коли солдати відчувають підтримку і довіру до свого керівництва, вони краще витримують психологічне навантаження.

Проте у кожного є своя межа – усі піддаються, якщо біль триває занадто довго.

Після війни у В'єтнамі, коли про ПТСР заговорили вперше, ситуацію в США погіршило те, що солдати поверталися додому, а суспільство їх відкидало. Вони воювали в "поганій війні", яку ніхто не хотів згадувати.

В Україні обстановка зовсім інша – ваші солдати точно усвідомлюють, за що ведуть боротьбу.

Однак після завершення війни залишаться інші важливі виклики – відновлення країни та, безумовно, питання дітей. В Україні формується нове покоління, яке зазнало глибоких травм через війну: чимало дітей втратили свої домівки, близьких, а також роки навчання. Це призведе до тривалих наслідків, які торкнуться психологічного, соціального та освітнього аспектів.

- Перш ніж почати допомагати українським лікарям, що найбільше вразило вас в українських лікарнях, операційних і серед ваших колег?

Мене завжди захоплювала креативність та витривалість українського народу, як у сфері медицини, так і в інших аспектах життя. І ще одне - ваше бажання підтримувати один одного, навіть коли є сумніви щодо державних інституцій чи влади.

В Україні дуже сильні соціальні зв'язки, що зараз особливо видно завдяки величезній волонтерській підтримці військових на передовій.

У західних медіа неодноразово згадують термін "resilience", що в українській мові перекладається як "стійкість", коли йдеться про народ України. Це не випадково: ознайомившись з історією нашої країни, можна зрозуміти, звідки походить ця незламна сила. Адже історія України сповнена крові, страждань і тривалої боротьби проти гноблення, що триває вже багато століть.

На початкових візитах ви приносили чимало уживаних предметів.

Так, дійсно, надзвичайно багато. Просто безліч усього!

- І сьогодні ви допомагаєте не лише українським хірургам, а й військовим. Я бачила фото автомобіля, який ви придбали.

- Так, це правда. Мої друзі розповіли, що збирають кошти, щоб купити авто для солдатів на передовій. Тож я теж зібрав гроші разом із друзями. Ми пригнали позашляховик до Києва і передали хлопцям. Це було дуже приємно.

Я думаю, ми всі повинні робити те, що можемо. Підтримка України в Англії нині не викликає жодних питань.

Я не прагну виглядати надмірно песимістичним, але мене турбують політичні тенденції в Європі на найближчі роки, оскільки спостерігається зростання впливу правих політиків та тих, хто виступає проти імміграції.

Яким чином ви сприймаєте рівень підтримки України з боку британських політиків і громадян у даний момент, після трьох з половиною років масштабної агресії?

В Україні ви не зустрінете жодних висловлювань – ані в політичній сфері, ані в засобах масової інформації, – які б ставили під питання підтримку нашої країни.

Можливо, в майбутньому ситуація зміниться, але поки що жоден із політиків не висловлює думку про необхідність припинення підтримки України. Це стосується абсолютно всіх. І я впевнений, що так буде й надалі.

Незважаючи на всі свої недоліки, Британія вирізняється сильною традицією допомоги тим, кого вважають "андердоґами". Це почуття справедливості глибоко вкорінене в її культурі.

Врешті-решт, більшість світових видів спорту, таких як футбол, регбі, теніс, крикет та інші, виникли саме у Великій Британії. Дотримання спортивних норм і принципів чесної гри є важливою складовою нашої культурної спадщини. Безперечно, агресія Росії проти України є абсолютним злом.

Тому я вважаю, що підтримка України залишиться незмінною. Якщо, не дай Боже, через чотири роки ми отримаємо ультраправий уряд, важко спрогнозувати, що станеться. Але до того часу ще є чотири роки.

- У своїй книзі ви розмірковуєте про те, що означає бути нейрохірургом. Мені здається, що в певному сенсі це схоже на роботу журналіста, особливо зараз, під час війни. Обидва мають знайти баланс між співчуттям і необхідністю залишатися відстороненими. Як вам вдалося знайти цей баланс?

- Із певними труднощами. Ось моя відповідь.

Це була навіть дещо курйозна ситуація: кілька років перед пандемією я проводив лекцію про баланс в Анн-Арборі для групи нейрохірургів, які навчалися в університетах Мічигану та Іллінойсу. Після мого виступу до мене підійшла дружина одного з нейрохірургів і повідомила, що раніше працювала в Держдепартаменті за часів президентства Барака Обами. Вона зауважила, що все, що я викладав про нейрохірургію, насправді можна застосувати і до дипломатії, а також до діяльності в Білому домі.

Це і є справжні виклики, з якими ми стикаємося в житті - знаходження балансу між індивідуальністю та командною співпрацею, між чуйністю та професійною дистанцією. У медичній сфері, і зокрема в нейрохірургії, ці питання постають особливо гостро, адже пацієнти можуть опинитися на межі життя і смерті. Вся ситуація є дуже реалістичною. Мабуть, саме тому моя перша книга здобула популярність - вона більше про людські переживання, ніж про саму хірургію мозку.

Ваша цитата: "Емпатію можна вважати справжньою фізичною працею, тож цілком зрозуміло, що виникає бажання знайти способи її уникнути". Проте, коли ви описуєте своїх пацієнтів, ви виявляєте до них щире співчуття. Чи не виходить, що ви все ж не намагалися уникати цього?

Чим більше ви піклуєтеся про своїх пацієнтів, тим сильніше відчуваєте біль. Це справді складний баланс. Якщо бути відвертим, я завжди мав страх, що пацієнти можуть вважати, ніби мені все одно на них. Ця думка завжди переслідувала мене. Таким чином, це, скоріше, було викликано тривогою, а не щирою турботою.

Мені важко передати свої думки, але протягом усієї своєї кар'єри я чітко усвідомлював, як у медичних установах пацієнтів часто оцінюють за стандартними критеріями, і водночас я постійно намагався протистояти цьому підходу.

Один із найбільших викликів у медицині - ставитися до наших пацієнтів як до рівних. Вони приходять до нас зі своїми знаннями й життєвим досвідом і звертаються по професійну допомогу як рівні. Ми не повинні дивитися на них зверхньо.

Якщо сприймати пацієнтів більш відкрито, стосунки з ними стають значно цікавішими. Але це справді може бути дуже важко.

Які уроки ви отримали від своїх пацієнтів?

Те, на що здатні люди, коли вони мають надію, просто вражає. Надія є одним з найсильніших засобів, які ми маємо у своєму розпорядженні. Один з моїх вчителів завжди повторював: "Ми не повинні обманювати пацієнтів, але й не можемо позбавляти їх надії". Іноді це може бути справді важким завданням.

Ось чому ми як лікарі маємо випромінювати надію, упевненість, позитив і турботу. Усе це - надзвичайно важливі складові цілісного комплексу хірургічної допомоги.

Бути хірургом означає не лише виконувати операції в операційній, а й багато більше.

Частина вашої професії полягає в тому, щоб сповіщати людей про їхню неминучу смерть. Що є більш складним завданням: проводити хірургічні втручання чи повідомляти про неприємні новини?