В пам'яті командира підрозділу БПЛА Юрія Петровського, знаного за позивним "Махно".

В перші дні масштабного вторгнення я повернувся з-за кордону і приєднався до лав Збройних Сил України.

Юрій народився 16 лютого 1986 року в Хотині. Виріс у багатодітній родині: окрім нього, в сім'ї було чотири сестри і чотири брати. У дитинстві захоплювався рибалкою - його змалечку із собою на річку брав вітчим.

У школі хлопець любив точні науки, особливо математику. Після закінчення 9-го класу вступив до місцевого технікуму на спеціальність "Механіка". Та після першого курсу вирішив піти на строкову службу в армію. Служив у Запорізькій області. Технікум закінчив, вже коли створив сім'ю.

Надія ділиться спогадами: «Я і Юра познайомилися ще в дитинстві. Містечко невеличке, тож ми разом відвідували дискотеки. Однак наші стосунки стали серйознішими лише після його повернення з армії. В той час я ще навчалася в педагогічному університеті в Кам'янці-Подільському».

Через деякий час після завершення служби в армії Юрій вирішив спробувати себе в торгівельній сфері. Він переїхав до Києва, де на той момент жила його мати. Згодом до нього приєдналася і його майбутня дружина. Пара орендувала квартиру та разом працювала спершу на ринку, а згодом у торговому центрі.

За словами жінки, Юрій відчував, що важливі зміни наближаються, ще з 2010 року. Коли в 2013 році в Києві розпочався Євромайдан, пара активно долучилася до протестів. Після старту антитерористичної операції Юрій став одним із перших, хто вирішив вступити до українських збройних сил.

Це сталося у травні 2014 року, коли ми святкували хрестини наших кумів. Юра підійшов до мене і зі спантеличеним виглядом сказав: "Надя, я не можу залишатися осторонь, хлопці гинуть. Я повинен щось зробити". Після цього він зателефонував на "гарячу лінію" і подав заявку на службу в добровольцях. Через тиждень йому зателефонували, і він вирушив на фронт, а я знову повернулася до Хотина, - ділиться своїм спогадом жінка.

За її словами, чоловік не дуже охоче розповідав про період служби в зоні АТО. Тоді він був військовим прикордонником. Вважав, що то була ще "не його війна, його війна попереду". У 2015 році він звільнився зі служби. Якийсь час шукав роботу у цивільному житті. Та потім почав їздити на заробітки за кордон.

У 2017 році Юрій та Надія стали батьками сина на ім'я Давид. Вони почали облаштовувати своє нове житло. Згодом Юрій повернувся до роботи за кордоном, спочатку в Польщі, а потім у Німеччині, де обіймав посаду керівника бригади. Його професіоналізм високо цінували вищі керівники. А в перші дні після повномасштабного вторгнення Росії він вирішив приєднатися до тих, хто переходив кордон на в'їзд, повертаючись в Україну.

24 лютого 2022 року Юрій разом із кількома іншими трудовими мігрантами повертався в Україну, перетинаючи пункт пропуску "Шегині". На той момент там утворилися величезні черги автомобілів, які прагнули залишити країну, а транспорту для подальшої подорожі до міста було вкрай обмаль. У одному з відео, опублікованому вже після його загибелі, Юрій ділиться своїми думками:

Я вирушив пішки до Мостиськ з валізою в руках, що становить приблизно 25 кілометрів. Чоловіки, які стояли в черзі на виїзд, з насмішкою коментували: «Тебе що, не пропустили на кордоні?» — і запитували, які документи перевіряли, чому не пропустили. Я не відповідав їм, просто продовжував свій шлях, усвідомлюючи, що обираю правильний шлях.

Боець приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, де спочатку виконував обов'язки мінометника, а згодом став навідником артилерійських гармат, отримавши позивний "Махно". Паралельно з цим Юрій проявляв інтерес до безпілотних літальних апаратів. Він пройшов навчання з управління дронами в Києві, Броварах і Житомирі, а також здобув додаткові навички в Німеччині на курсах оператора БПЛА. З травня 2024 року його перевели до взводу безпілотних авіаційних комплексів, де він обіймав посаду командира відділення. У своїй роботі Юрій активно використовував потужні ударні БПЛА "Вампір", який російські війська охрестили "Баба Яга".

Протягом більше ніж двох років безперервної служби Юрій, будучи частиною свого підрозділу, брав участь у бойових діях у Лимані, Бахмуті, Кремінній, Костянтинівці та Ізюмі.

- Він висловлювався про те, що вирушив на фронт, аби вибороти справжню свободу для нашої батьківщини. Щоб наші діти не змушені були шукати щастя за кордоном, а мали можливість жити в мирі та достатку. Адже, як він наголошував, ворог не проявить милосердя, і якщо ми зараз не захистимо нашу країну, наше населення не зможе сподіватися на гідне майбутнє, - розповідає дружина загиблого військового.

На початку серпня 2024 року підрозділ "Махна" був призначений до Сумської області. З цього місця вони ініціювали наступальну операцію в Курському регіоні. Під час бойових дій Юрій зазнав поранення ока, проте не зупинився і продовжував виконувати всі поставлені завдання.

18 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання, Юрій разом із товаришами по службі потрапив на міну, коли їхній автомобіль підірвався. На момент трагедії воїну було 38 років.

Юрій Петровський був удостоєний ордена "За мужність" ІІІ ступеня, відзнаки Президента України "За оборону України" та медалі "За жертовність та любов до України" за свою відвагу та самовідданість під час служби.

У вересні 2024 року на офіційному веб-сайті Президента України була зареєстрована петиція, що пропонує присвоїти звання Героя України (посмертно) командиру відділення безпілотних авіаційних комплексів, сержанту Юрію Петровському. Ця петиція зібрала необхідні 25 тисяч підписів і наразі знаходиться на стадії розгляду.

Безмежна слава та пошана Герою!