Вшанування пам'яті розвідника Олександра Зікунова, відомого під позивним "Завуч".

До самого кінця я йшов поруч зі своїм товаришем, ми разом поклали свої життя за Україну.

Олександр Зікунов з'явився на світ у 1993 році в Середині-Буда, що на Сумщині. Саме тут він отримав освіту в педагогічному коледжі. Пізніше він вирішив переїхати до Києва, де зустрів свою майбутню дружину Катерину.

"Ми прагнули створити наш власний дім, об'їхати всю Україну та просто насолоджуватись кожним моментом життя. Він не уникнув важкої праці: працював і вантажником, і на лісопильному заводі, поки не отримав повістку," - ділиться Катерина.

Перш ніж стати справжнім воїном, Олександр пройшов курс підготовки в Дніпропетровській області. Саме там, за словами його дружини, він познайомився з найкращим другом і побратимом, з яким разом служив у складі розвідувальної групи 71-ї Окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ, виконуючи обов'язки солдата-розвідника та помічника гранатометника.

Катерина з теплом у серці згадує момент, коли вперше почула позивний свого коханого, якого товариші по службі прозвали "Завучем". Це прізвисько виникло через його професію вчителя, а в армії він обіймав посаду старшини загону.

"Коли він отримав коротку відпустку, я не могла повірити, що знову побачу його. Ми до шлюбу йшли два роки, і коли Саша приїхав, то запропонував побратись. Наче відчував щось... 30 серпня ми офіційно зареєстрували наш шлюб, а вже за декілька днів мусив їхати назад до побратимів", - розповідає жінка.

Олександр разом із своїм бойовим побратимом вирушив на завдання 11 вересня 2024 року. З того моменту зв'язок із ними абсолютно обірвався. Катерина ділиться історією про те, як разом із дружиною свого товариша протягом місяця сподівалися на найкраще та намагалися знайти хоч якісь відомості про захисників. Незважаючи на запевнення командування бригади, що чоловіки живі, страхи та сумніви жінок змушували їх вірити у протилежне.

"Нас тривалий час переконували, що вони живі, що все це лише непорозуміння. Але 12 жовтня нас із дружиною товариша Сашка запросили на упізнання... Будь-яка надія згасла в той момент, коли ми побачили тіла. Навіть у цю мить наші хлопці залишалися разом, - розповідає жінка."

Брати по зброї загинули під час виконання бойового завдання поблизу Вовчанських Хуторів у Чугуївському районі Харківської області внаслідок мінометного обстрілу.

Олександра Зікунова проводжали в останню путь 20 жовтня 2024 року. Військового зустрічали з почестями, підносячи його на щиті в рідному селі Митки, що знаходиться в Жмеринському районі Вінницької області.

Катерина згадує, як Олександр постійно повторював: "Мій котусю, я незабаром буду вдома". Проте, стоячи біля його поховання, жінка не могла стримати сліз, адже така зустріч зовсім не була тим, на що вона сподівалася...

У шпигуна є батьки, дружина і дочка.

Родина Олександра Зікунова подала на офіційному сайті Президента петицію із закликом надати йому звання Героя України. Ця петиція поки що не досягла потрібної кількості голосів, тому близькі воїна звертаються за допомогою, просячи підтримати їх підписом.