Вшанування пам'яті військового Володимира Сакалюка, відомого під позивним "Сокіл".

Помер від тяжкого поранення, яке він отримав, надаючи підтримку товаришам під час бою.

48-річний Володимир Сакалюк з містечка Борщів, що на Тернопільщині, приєднався до захисту України в найперші дні повномасштабної агресії, брав участь у бойових діях на запеклих фронтах Луганщини та Донеччини.

Володимир з'явився на світ 6 січня 1974 року в селі Шершенівка. Пізніше його сім'я переїхала до Борщева. Він навчався в Борщівській школі №1, а після її завершення вступив до профтехучилища в Борщеві. Продовжив свою освіту в агротехнічному коледжі, що розташований у рідному місті.

Він зустрів свою майбутню дружину Інесу на роботі, і всього через місяць зробив їй пропозицію стати його дружиною.

- Ми виросли в одному місті, знали про існування один одного, але не мали справжнього знайомства. Володя виділявся серед усіх хлопців: був високим, привабливим і завжди привертав увагу. Коли ми почали працювати разом, я виявила, наскільки він уважний і турботливий. Він ніколи не залишав мене в біді, завжди готовий прийти на допомогу. Проте протягом тривалого часу він не виявляв своїх почуттів, і це мене трохи дратувало, адже я відчувала до нього симпатію. Через місяць після нашої першої зустрічі, 9 травня, він несподівано підійшов до мене і зробив пропозицію руки і серця. Я була вражена його впевненістю. Попросила трохи часу, щоб обдумати, але він дав мені всього лише п’ять хвилин. І я згодилася. Жодної миті не шкодувала про своє рішення, адже ми створили чудову родину і були надзвичайно щасливі, - ділиться своїми спогадами жінка.

У сім'ї з'явилися хлопчик і дівчинка. Інесса та Володимир придбали житло, яке вони спільно добудували та облаштували за власним смаком.

Володя володів справжнім даром: здавалося, у нього виходило будь-що, до чого б він не торкнувся. Найголовніше, що всі його зусилля завжди приносили результати. Протягом багатьох років він працював на рятувально-водолазній станції та в Борщівській комунальній котельні. Його колеги високо цінували його професіоналізм і завжди ставилися до нього з теплотою, - розповідає дружина героя.

За її словами, чоловік дуже любив працювати з деревом, виготовляти з нього різні речі, мав до цієї справи справжній талант. Подружжя Сакалюків реставрувало старі меблі, вони також зібрали колекцію давніх борщівських вишиванок, які збереглися у їхніх родинах.

Коли почалася повномасштабна війна, Володимир долучився до тероборони. 6 березня пішов у військкомат і отримав повістку.

Коли чоловік оголосив про своє бажання йти на захист батьківщини, я спочатку намагалася його відмовити, пояснюючи, що він необхідний мені та дітям. Проте він відповів, що його рішення воювати викликане саме нашою безпекою, адже він прагне захистити нашу родину, - згадує Інеса.

У військкоматі Володимиру сказали готуватися до виїзду вже 8 березня.

- Ми не могли уявити, що часу на підготовку буде так обмаль. У поспіху купували все необхідне, але не змогли знайти всі речі. На душі у мене панувала велика тривога. Спочатку їх відправили на навчання до Черкас, а вже 1 квітня — у Сіверськодонецьк. Там ситуація була вкрай складною. Я не випускала телефон із рук, постійно чекаючи дзвінка чи повідомлення, - згадує жінка.

Володимир проходив службу в 115-й бригаді, де виконував обов'язки кулеметника і стрільця. Пізніше його на деякий час перевели до роти охорони. Згодом розпочалася підготовка їх до штурмової бригади.

У липні, коли підрозділ її чоловіка був відведений з передової і вони перебували у Дніпрі, їм дали можливість повернутися додому. Він навідувався тричі на кілька днів, і це були найщасливіші миті для нашої родини. Коли переживаєш війну і стикаєшся з небезпекою, по-справжньому усвідомлюєш цінність часу, рідних і переосмислюєш власне життя. Ми з дітьми не могли натішитися присутністю чоловіка і батька, за якого так переживали. Ми відправлялися на відпочинок, багато спілкувалися, робили фотографії та просто насолоджувалися кожною миттю разом, - ділиться Інеса.

У серпні підрозділ Володимира було направлено до Донеччини. 12 вересня 2022 року він здійснював бойове завдання в околицях села Опитне Покровського району. Під час обстрілу з ворожих танків Володимир отримав тяжкі поранення, намагаючись врятувати своїх поранених товаришів, внаслідок чого загинув.

Цей день став першим за весь час війни, коли Володя не зв'язався зі мною. Я відчувала сильне занепокоєння. Його товариш подзвонив і повідомив, що Володя перебуває на завданні, але обіцяє зв'язатися з нами ввечері. На жаль, цього не сталося. У вівторок мені сповістили, що Володя отримав серйозні поранення. Ми з сином почали шукати способи, як доставити його до Києва, дізнаючись, в якій лікарні він перебуває. І раптом мені зателефонував незнайомий номер. Жінка запитала, чи є хтось поруч зі мною. В ту мить я зрозуміла, що вона має сказати щось дуже страшне... Найважче було повідомити про його смерть дітям, а також моїй мамі, сестрі та брату..., - поділилася своїми переживаннями Інеса.

За її словами, нещодавно до них приїздив побратим чоловіка. Це один із бійців, яким Володимир допомагав у тому страшному бою. Військовий розповів, що бачив, як Володимир рятував поранених бійців, відносив їх у безпечне місце. А ще пам'ятає, як чоловік підбадьорював, що все буде гаразд і його вилікують. Загалом у тому бою було 17 важкопоранених бійців, із них вижили далеко не всі...

Товариші чоловіка, які проходили службу разом з ним, приїхали на похорон і продовжують підтримувати зв'язок з нами. Вони відзначають, що Володя був дуже надійним другом, з яким не страшно було відправитися в бій, завжди готовим прийти на допомогу. А його друг Микола зізнався, що таких людей, як Володя, зустрічає лише раз у житті, і за короткий час служби вони стали справжніми братами, - розповіла дружина захисника.

Володимир уявляв собі, як після перемоги України та повернення з фронту він разом із дружиною, донькою та сином вирушать у подорож Швецією. Під час своєї роботи в цій країні він був вражений її чарівними пейзажами.

Чоловік щиро обожнював наших дітей і мріяв, щоб вони були щасливими, жили в достатку в мирній Україні. Він також мріяв про онуків і спокійне старіння в нашому затишному домі, який ми створювали разом. Його велике бажання було завершити наш гостьовий будинок, який він збудував власноруч. На другому поверсі планувався більярдний стіл і крісло-гойдалка для мене, щоб ми могли разом насолоджуватися вечорами. Влітку я продовжила ремонтувати це місце, хоча було дуже важко без Володі. Але ми з дітьми прагнемо втілити його мрії в життя, хоча й розуміємо, що без нього все буде зовсім інакше..., - ділиться Інеса.

Володимира Сакалюка поховали в його рідному місті Борщеві. Він залишив по собі дружину, сина, доньку, матір, брата, сестру, а також близьких родичів і друзів.

Військового посмертно вшанували медаллю "Захисник Вітчизни" та присвоїли йому звання "Почесний громадянин Борщева".

Вічна пам'ять і шана Герою!