Проект "Тотальний: Наживо". Тарас Компаніченко зазначає: "Нам важливо підтримувати зв'язок з людьми, які перебувають в окупації".

Коли держава опиняється у стані війни та занурена в свої внутрішні труднощі, на підсвідомому рівні вона наче відрізає від себе території, що їх захоплює ворог. Про міста і селища, які були під окупацією десять років тому, а також про ті, які постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення, навіть не варто згадувати. Між нами виникає стіна мовчання, а інформаційна пустка відштовхує "тих, хто залишився там" від нашого сприйняття і пам’яті.

Як ми проходимо через випробування війною та які уроки отримуємо? Що здатне згуртувати націю й людей з різними шляхами в житті? Яку роль у цьому процесі відіграють культура та громада? Як знайти зв’язок як із собою, так і з тими, хто залишився на захоплених територіях з різних причин, але серцем залишився з Україною?

Запуск культурного музичного проєкту "Тотальний: Наживо" в співпраці з Рухом опору ССО ЗСУ є однією з ініціатив, що намагаються знайти відповіді на складні питання та налагодити зв'язок. Відомі українські митці дарують свої виступи мешканцям окупованих регіонів, простягаючи їм підтримку з України та вкладаючи частинку своєї душі в ці концерти.

Тарас Компаніченко – видатний кобзар, лірник і бандурист, а сьогодні також військовослужбовець. Разом зі своїм гуртом "Хорея Козацька" він активно підтримує Рух опору та ініціативу "Тотальний: Наживо". Нам пощастило поспілкуватися з артистом перед його концертом, де обговорили війну, трансформації в суспільстві та роль культури в цей складний час.

-- Генерально, звісно, це та сама, але, можливо, я ще не збагнув до кінця, наскільки змінився. Прийняття нагальних і невідкладних рішень... Зустрічі зі смертю, звісно, накладають відбиток... Ось кілька днів тому мені подзвонив побратим із Полтавщини, з яким ми служили з перших днів війни, і сказав: "Тарасе, я живий". Я був вражений. Це особливий стан, тому що ми зараз перебуваємо в такому процесі, коли не знаєш, хто й коли, і звідки прилетить. Тобто це той момент, коли виходить така фігура риторична чи поетична: мене таки питали у 2022 році, чи я в собі зміни бачу. Якось я відповів: як стріну по зброї братів живими -- з радості плачу. Ця емоція радості у минулому житті була природною, а зараз це щось зовсім інше.

Ваш перший день війни... Як би ви почали свою історію в книзі, яку можна було б назвати "Мій 24 лютого"?

Ми прокинулися в Боярці під звуки вибухів і сирен, коли Москва завдавала ударів по Василькову. Перший день війни став нашим спілкуванням з найближчими людьми, особливо з дружиною та доньками. Відчуття було схоже на те, про що писав Остап Вишня у "Чухраїнцях": "Я так і знав". Це гібридна війна, і з 2014 року, починаючи з Майдану, ми спостерігали різні її фази: політичну, економічну, культурну та церковну. Наш ворог використовував численні стратегії, щоб знищити українську ідентичність, розчинити її в чомусь схожому на білоруську. Вони прагнули перетворити нашу країну на сателіт без виразного національного обличчя та свідомості. В Україні було інвестовано чимало коштів.

У перший день я вирішив зателефонувати своїм друзям, оскільки мав намір приєднатися до військової служби. Проте, оскільки я маю білобілет, це викликало певні труднощі. Тоді я вирішив скористатися своїми зв'язками. Я зателефонував Андрію Ковальову, і він відповів: "Батьку, робіть те, що вважаєте за потрібне. Ми ж не забиваємо цвяхи айфоном". Після цього я зателефонував Дмитру Корчинському, сподіваючись на його готовність до ризику. Він сказав: "Тарасе, я зв'яжуся з тобою, коли буде потреба. Ми ж не використовуємо мікроскоп для забивання цвяхів". Таким чином, моя книжка може отримати назву "Я, айфон і мікроскоп".

Це я, звичайно, імпровізую, адже не мав на увазі нічого подібного. Але відразу, під впливом цих перших почуттів, почали з'являтися вірші, на зразок: "Друга армія у світі наближається до нас, грізно гудучи, та на їхньому шляху з'являється лицарське місто – Охтирка". Або ж: "За колоною-колоною наближаються московські сили, але їх сміливо зустрічають українські Збройні сили". Емоції були надзвичайно сильними...

А потім у моїй голові з'явилися думки про близьких — моя мама, вже покійна тітка та інші родичі залишилися в Сумах, а ще деякі — на Херсонщині. Вийшло так, що діти саме повернулися з Києва до Боярки, і ми всі зібралися разом. Але відразу виникло питання, як захистити своїх близьких — жінок і дівчат. Я знав, що саме їм окупанти можуть завдати найбільшої шкоди. Мені пропонували евакуацію до Баварії, Франції, Польщі. Але в підсумку дівчата вирушили на Поділля, а сини залишилися зі мною. Старший вже півтора року на службі, він був під Вовчанськом, а молодший працює у важливій для нас сфері.

Я розмірковував над тим, куди ж подіти всі ті артефакти, які я зібрав. Тут і картини, і живопис, і графіка, і скульптури, а також моя велика колекція бандур... Це всього лише частина того, що мені вдалося евакуювати... Але, врешті-решт, я не зміг вмістити все це в автобус, на якому прибули наші друзі.

-- Кажуть, що твір майстра кожен слухач сприймає по-своєму. І чує своє. Але про що зараз говорите ви, працюючи над своїми творами?

-- Можна було б сказати, що це -- звернення до якогось егрегору, національного духу. Я не знаю... Просто, з одного боку, ти не можеш не писати. Всі творці -- і високі поети, і графомани -- не можуть не писати, тому що це -- потреба. А з іншого боку, я -- нішовий виконавець, і моя апеляція -- до тих, хто може почути. Звісно, я виставляю свої твори в засобах масової інформації, у соціальних мережах чи якихось ютубах. Але в мене не мільйонні перегляди. Мені навіть дорікають, що я пишу занадто складно, що вживаю таку лексику, якої ніхто не розуміє, й достобіса таке комусь потрібно. Мовляв, треба вживати прості слова, матюки, умовно кажучи. А я вживаю прадавню українську мову, тому що інакше не можу.

-- Кожну країну можна порівняти з людиною, яка росте, помиляється, рефлексує, засвоює уроки чи ні. Який урок зараз, на вашу думку, засвоює Україна? Що ми маємо зрозуміти, переживаючи російську агресію?

-- Ми -- дуже вільний, індивідуалістичний, волюнтаристський народ. Не фаталістичний, а саме волюнтаристський. Ми будуємо своє майбутнє й не сподіваємося лише на вищі сили, а найперше -- на самих себе. Звісно, в нас є частина фаталізму, як і в усіх націй, але превалює все ж таки потяг до дії. На жаль, українці завжди могли дуже красиво боротись із зовнішнім ворогом, не помічаючи, як нас перемагає внутрішній. Ми маємо бунт і певну міру свободи, яка для нас дуже важлива і є самою суттю. Складова анархізму в нас -- це така собі похідна фракція великої свободи, внутрішньої й національної. Але коли свобода переливається за вінця, тоді виходить потоп, анархія.

І це зазвичай у минулому грало з нами поганий жарт. Наприклад, ми змогли перемогти під Конотопом (битва під Конотопом 1659 року. -- Ю.М.), а скористатися перемогою -- ні, бо Івана Виговського змістили. І таких прикладів можна наводити багато. Тож висновок, який, на мою думку, ми все ж таки зробили ще 2014 року під час Революції Гідності й протягом цього періоду, полягає в тому, що українці навчилися залишатися в певних рамках здорового глузду. Навіть критикуючи владу та вказуючи на проблемні моменти в сучасному веденні війни, витоках інформації тощо.

Коли опозиційні сили стверджують, що наразі проведення виборів є неможливим, це свідчить про їхню раціональність. У цьому контексті нас не спонукають особисті амбіції, а саме здоровий глузд. Це стало уроком для українців. Вихід з інфантильності та процес дорослішання полягає в тому, що ресурси, які ворог намагається витратити на створення великих соціальних розколів, насправді впадуть у безодню. Адже ми вже маємо певні стримуючі фактори, і це приємно спостерігати.

Я також помічаю, що чимало людей готові стати тими, хто гасить вогнища конфліктів і особистих неприязнів. Для багатьох на першому місці стоять державницька позиція та свобода. Навіть коли мова йде про певні обмеження, українці завжди повертаються до основоположних цінностей, які свідчать про те, що громадянська і особиста свобода, а також їх поєднання — це і є суть нашої національної свободи.

На мою думку, ми спостерігаємо зріст і значний розвиток. Принаймні в середовищі, де я перебуваю, люди зауважують: незалежно від того, хто веде, наше телятко все ще з нами. Це означає, що, на відміну від попередніх часів, відчувається відсутність вождистських настроїв, характерних для посттоталітарних суспільств Східної Європи.

Разом з тим, наш народ навчився створювати пантеон слави, до якого входять постаті минулого, незалежно від їхніх суперечностей. Історично між цими героями існує безліч розбіжностей, і в минулому вони могли не завжди мати гармонійні стосунки. Проте українці стали здатні оцінювати своє минуле, ставлячи питання: які позитивні внески зробили ці особистості у свій час? Це стосується всіх сфер — від науки та політики до літератури й економіки. Аналогічно, ми вчимося оцінювати сучасність через призму державності. Тож ми формуємо новий пантеон симпатій на основі того, які добрі справи ця особа зробила і що ще може внести в наше життя.

Наразі в ЗСУ ви зустрічаєте частину України, яка не має таких глибоких коренів, як ваша. Люди зі сходу можуть спілкуватися російською мовою і не відчувати зв'язку з цією землею так, як це робите ви. Проте вони віддають свої життя за неї, і саме тепер їхні діти починають міцно вростати в цю землю. Як нам знайти спільну мову? Як створити країну, здатну на побудову сильної держави?

-- У шекспірівському "Отелло" був Яго, який нашіптував Отелло, ніби його зраджує дружина. На одному заході з реабілітації на заході України я нещодавно казав: дорогі мої друзі, не слухайте тих Яго. Не слухайте феесбешних нашіптувань, нібито тут мобілізували всіх із ваших сіл та містечок, а східняки, мовляв, курять бамбук чи повтікали. Поїдьте до Харкова, подивіться, скільки там лопотить прапорів на цвинтарі. Подивіться, скільки лопотить прапорів у Чернігові, Сумах, Полтаві, Прилуках, у селах і містечках Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, ну й, звісно, Запоріжжя, Дніпропетровщини, Черкащини та інших.

Коли я бачу, яку жертву сплачують як східняки, так і західняки, чорноморці з півдня, поліщуки з півночі, то кажу, що це -- про національну єдність. І тут немає різниці, де людина живе й наскільки вона була посвячена в надра української культури. Міра посвячення могла бути дуже мінімальною, але так могло бути і на Західній Волині, в Ковелі наприклад. Не всі люди там були аж так укорінені в українські надра. Бо ми живемо в сучасному просторі, де, так би мовити, витають одні мелодії. Нещодавно вся країна ще слухала радіо "Шансон". Наприклад, 2014 року, коли я їхав із Волині до Києва в маршрутці й просив вимкнути цей жах, на мене ще й огризалися. І я можу сказати, що такого "добра" було чимало на всій території України.

Я певен, що ми на правильному шляху. Сьогодні ми живемо в умовах, коли національний наратив і міф стають критично важливими для нашого виживання. Вони тісно пов'язані з історичною наукою. Проте, на жаль, ця наука, як і українська література та музика, часто залишається в ізоляції. Творці історичної музики та автори книг про минуле функціонують у рамках своїх епох, не виходячи за їх межі. Завдання національного наративу полягає в тому, щоб подолати цю ізоляцію і перетворитися на активний внутрішній комунікатор. Ідентичність повинна бути присутня в усіх верствах суспільства, а ключові сенси мають бути спільними для всіх.

І цей процес зараз відбувається, і це відкриття стосується як "східняків", так і "західняків". Багато хто пішов боронити Україну, не знаючи майже нічого про неї. І я бачив по своїх побратимах, що багато хто нічого не знає. Хоча я служу в такій бригаді, де чимало представників еліт, інтелектуалів і таке інше... Хтось був дуже класним байкером, психологом, кінологом, та все одно внутрішня потреба була це знати. Але не було національних майданчиків, де б ці великі, сучасні люди, успішні у своїх галузях, могли перетинатися з культурою й ділитися цим.

Я завжди вважав, що "зірки" можуть бути створені продюсерами, не вміючи висловлюватися, і легко тікати до Москви при першій нагоді. Проте справжні зірки — це ті, хто є цікавими, досягли внутрішнього успіху, самостійно збудували своє життя, створили унікальні винаходи, розпочали бізнес, написали чудову поезію чи прозу, або ж створили сучасну музику. Ці люди повинні знати один одного, знайомитися з українськими математиками, біологами, спортсменами. Наразі ми спостерігаємо процес відновлення національної комунікації, коли зникає поділ на "сектори" за мовними чи культурними ознаками. Раніше, наприклад, спорт асоціювався виключно з російськомовним середовищем, вважаючи, що українська культура повинна залишатися в своїй "ніші" — з віночками, "укрсучлітом", "Радіо Рокс", бандуристами чи фольклористами. А інші сфери вважалися недоступними, і, здавалося, вашій мові там не було місця.

Це сталося. Український світ перетворився на інтегральний феномен — він охопив усі аспекти життя. Те, за що ми боролися з кінця 80-х років, про що говорив Чорновіл: українське повинно бути присутнім всюди — у високому та буденному. Ми стверджували, що поки навіть найменші деталі не виконуватимуться українською мовою, український світ не зможе відновитися. Лише тоді суспільство зможе відчути свою цілісність. У цьому процесі роль воїна є надзвичайно важливою. Нам потрібно не лише надихати їх та просвітлювати, але й уважно слухати їхні потреби. Коли я проводжу лекції з національно-патріотичної підготовки і учасники задають глибокі питання, я приношу їм цілу низку книжок: ось оригінальне видання Грушевського 1906 року, географічні роботи, переклади з Лондона — аби показати, що українці ніколи не були обмеженими. Вони прагнули до широти, хотіли бути рівними серед рівних, вільними серед вільних. І через армію ми формуємо та об'єднуємо націю, а нація, в свою чергу, звертається до своїх героїв і об'єднується через їхні подвиги та досягнення.

Це за межами розуміння. Це повна відсутність будь-якої емпатії та симпатії. Це невміння усвідомити, що відбувається, хто є нашими ворогами, які їхні цілі та чому ця війна почалася. Адже війна не зводиться лише до боротьби за території; території — це лише засіб. Вона ведеться за знищення, це екзистенційна боротьба. Для них це — боротьба на виживання, щоб нас не стало, а для нас — це боротьба за наше життя, щоб ми вистояли та реалізували себе.

У своєму недавньому інтерв'ю я підкреслив, що в умовах цього кривавого бенкету важливо зберігати ясність розуму. Потрібні були люди, які могли б зупинити це безумство, які б запитали: "А що тут відбувається?" Коли я спостерігаю, як діти побивають свою подругу, а ніхто не реагує, це виглядає, як прояв стадного інстинкту. Так само й у нашій ситуації я бачу подібні явища, коли ніхто не висловив сумнівів: "Стоп, друзі, що це таке?" Це мене найбільше вражає. Зрозуміло, що кожен може помилятися, але не знайшлося жодного, як говорив Шевченко, одного козака серед мільйона свинопасів...

Ось ще один приклад. Ми влаштували святкування Миколая та Різдва для нашої команди. Анжеліка Рудницька виконувала роль помічниці Святого Миколая, а Євген Дикий став Миколаєм. Святкування пройшло в атмосфері щирості та теплоти. Анжеліка запитала присутніх, чи доглядали вони за пташками та котиками, чи слухали бабусю, читали книжки. Всі дружно відповіли: "Так". Потім вона додала: "Але "Пацанів" ви точно не дивилися!" І раптом одна жінка підняла руку. Поруч з нею був її чоловік, поранений військовий. Анжеліка, з обережністю, відповіла: "Сподіваюся, наступного року так не буде". А жінка заперечила: "А що в цьому поганого? Це ж культура". І тут важливо уточнити: так само, як в Ізраїлі не звучить Вагнер, оскільки він принижував євреїв, ми також повинні дотримуватися гідності і не миритися з тим, що знецінює нас.

Ви також пережили епоху, коли радянський режим прагнув знищити українську культуру, і це прагнення триває і сьогодні з боку росіян. Як вам, будучи дитиною, вдалося витримати цей тиск суспільства і зберегти свою національну ідентичність на протязі років? Мені здається, що дітям в такі часи набагато складніше, ніж дорослим, справлятися з такими репресіями.

-- Я виріс у родині, де дідусь із бабусею були репресовані, у них за плечима 29 років таборів і спецпоселень. Це люди з Харківщини. Я від дідуся навчився "Ще не вмерла", "Вже років двісті козак в неволі" і "Гей, нум, братці всі до зброї на герць погуляти". Батьки на днях народження співали "Розпрощався стрілець зі своєю ріднею" чи "Ой на горі вогонь горить". А я зараз це співаю, на жаль, на похоронах...

Отже, моя ситуація є справді унікальною. Проте, коли я вперше відвідав Українську гельсінську спілку в 1988 році, я зустрів там Сашка Хоменка. Він – поет та історик, нині служить у бригаді Національної гвардії "Рубіж". Сашко походить з більш простого середовища, на відміну від мене. Але він також мав свої знання і відчуття. Чомусь ще в 1988 році він вирішив обрати цей шлях. Як він сам зазначив у своїй новелі, його манили "велікорусскім міром, которий імєл лоск". До кінця 2014 року українців продовжували спокушати цими обіцянками, намагаючись змусити нас відмовитися від своєї національної ідентичності.

-- Так. Ми ж знаємо, що всупереч цьому всьому існувало, наприклад, поетичне кіно. Так само й ми виросли всупереч. Батьки нам щось підсовували. Раптом якось я у мами під ліжком знайшов "Історію України-Руси" Миколи Аркаса. Потім, я бачив, десь Василь Симоненко лежав. Батько цитував Ліну Костенко.

Або ж був випадок, який я ніколи не забуду. Я їхав із батьком у потязі до Вижниці, приблизно в 1970 році, на московському поїзді. Мої сусіди почули, як батько розмовляє зі мною українською мовою, і одразу ж почали висловлювати свої зауваження: "Навіщо ви калічите дитину?" Вони навіть запитали, чи існують у українців сучасні поети, подібні до Белли Ахмадуліної, Роберта Рождественського чи Євгенія Євтушенка, які відповідали б естетичним і емоційним потребам сучасності. Батько, у відповідь на їхні запитання, поцікавився, чи знають вони Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка. Коли він почав цитувати їхні твори, вони були в повному шоці і швидко змінили тему розмови.

Я відвідав Парагвай, і директор місцевого історичного музею зауважив: "Путін веде війну, адже на сході та півдні живуть росіяни". У цей момент у мене в голові все закрутилося. Мої родичі живуть під окупацією на Херсонщині, і я ніколи не чув від них російської мови. Люди там мають прізвища, як-от Запорожець. Тож мені здається, що, з одного боку, це випадковість, а з іншого — їхні зусилля не могли повністю знищити нашу ідентичність. Вони дуже старалися, але, як писав Тарас Шевченко: "А од коріння тихо, любо зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири... козак безверхий упаде, розтрощить трон, порве порфиру, роздавить вашого кумира, людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, і вас не стане...". Так писав Шевченко, і саме так усе й сталося. Ми залишилися вірними собі, і тепер це тільки посилюється.

Війна має багато облич. Кожен відчуває її по-своєму, і ці переживання дуже різняться. Біль у всіх свій. Іноді складається враження, що втрачаючи території, ми втрачаємо й людей. На жаль, це стосується не лише 2014 року. Маріуполь, Бердянськ... Ми не знаємо, які інші реалії існують там, хто залишився, які емоції їх переповнюють, що вони переживають... Адже не всі сприйняли російську присутність. Як нам реагувати на це?

Необхідно підтримувати ці зв'язки, незважаючи на всі труднощі. Це вкрай складно і ризиковано, особливо для тих, хто залишився в окупованих районах. Коли я спілкуюсь із рідними на захопленій Херсонщині, пишу їм загальні фрази на кшталт: "Нехай вас благословить Бог", а вони у відповідь надсилають мені побажання з нагоди свят, наприклад: "З Великоднем", "З Різдвом" або "З Покровою".

Дуже стримане. Коли моя сестра перебувала в Херсоні, і туди увійшли окупанти, вона згадувала, що місцеві мешканці сподівалися на швидке звільнення. Пізніше їй довелося виїхати на південь. Зараз ми підтримуємо зв'язок через переписку, де обмінюємося фразами на кшталт "передавай привіт мамі – і ти не забудь передати їй вітання", "ми молимося за вас, молимося за всіх". І цього цілком достатньо, адже кожен із нас розуміє його сенс. Це, звісно, можна інтерпретувати по-різному, але водночас завжди залишається місце для певного алібі.

Необхідно підтримувати людей, які живуть на окупованих територіях, налагоджуючи з ними зв'язки та комунікацію. Це надзвичайно складне завдання. Якщо існують можливості, такі як відкриті канали на YouTube, що ще не заблоковані і транслюють на території, які контролює Москва, варто максимально їх використовувати. Як зазначав Олександр Олесь у своєму відомому вірші, який став символом для багатьох українців під час Української революції: "Нас ждуть". І справді, вони чекають на нас, і ми це розуміємо. Вони посилають нам численні сигнали, як вербально, так і невербально, підтверджуючи, що вони чекають і що ми не самотні.

Коли ви виступаєте на концерті і звертаєтеся до людей, які нині живуть під російським тиском, на кого саме ви намагаєтеся вплинути? Які обличчя ви бачите в своїй уяві?

Перш за все, я згадую своїх близьких. Батьків друзів, що мешкають у Мелітополі, дядька дружини з Маріуполя. У моїй пам'яті постають образи тих, хто, на жаль, не зміг вижити: мій товариш Орест з Ізюму... Олег Єфіменко, з мого куреня "Вовча Ліга", який зник без вісти, а згодом його виявили – розстріляного. Я згадую живих. Як батьки моєї подруги Людмили Пейч, вже покійної, намагалися вирватися з окупованого Станіслава. Тих, хто загинув під час окупації. Професорів, як Володимир Цибулько, який, перебуваючи під окупацією, маскувався під охоронця. Мого друга, полковника Романа, який витримав окупацію Ірпеня і ділився страшними спогадами про те, що там відбувалося. Я згадую про тих, хто не повернувся, кого вбили або зґвалтували. Переді мною завжди стоять конкретні обличчя цього трагічного часу й війни...

-- Тарасе, дякую за розмову. Хочеться наприкінці сказати: хоч як війна розділяє українців, душа в нас залишається одна на всіх, незалежно від того, де ми живемо: в Києві, Маріуполі, Бердянську чи Львові. Й артисти, які підтримують рух опору, допомагають зберегти цю єдність і не розділяти нас іще більше.

— Станьмо єдиними на шляху до перемоги.