Схилимо голови. Футбольний наставник, загиблий від кулі снайпера під час ліквідації пожежі.
Щоденно о 9 годині ранку українці виявляють шану тим, чиї життя були обірвані внаслідок російсько-української війни. Сьогодні Sport.ua згадує Віктора Ткачука, футбольного тренера з Волині, який, на жаль, загинув від кулі російського снайпера рівно три роки тому, 9 квітня 2022 року. Цей чоловік ніколи не тримав зброю в руках; він присвятив себе допомозі тим, хто цього потребував, у Маріуполі, де жив і працював.
Віктор Ткачук народився 6 січня 1969 року в Берестечку на Волині. З ранніх років чоловік займався футболом, грав за команду "Стир" і присвячував спорту вільний час. Працював учителем фізкультури у загальноосівітній школі Берестечка, а коли переїхав у Маріуполь, звідки родом його дружина, там став тренером дитячо-юнацької команди "Азовсталь". Мав звання заслуженого тренера України.
Коли почалася повномасштабна війна, Віктор вивіз з міста дружину та двох синів, вони евакуювалися до Польщі. Віктор повернувся в Маріуполь, щоб допомогати нужденним: розвозив їжу та воду жителям, шукав рідних і знайомих, допомагав ловити зв'язок. Займаючись волонтерством, їздив велосипедом з одного кінця міста в інший.
9 квітня 2022 року, коли один із снарядів влучив у будівлю поблизу річки Кальміус, Віктор, разом із іншими мешканцями, намагався загасити пожежу. Саме в цей момент його вразив російський снайпер. Тіло Віктора було виявлено у районі його проживання. 53-річного чоловіка поховали в братській могилі поруч з іншими жителями міста, які стали жертвами конфлікту.
Історію Віктора Ткачука світові розповів колишній гравець "Чорноморця", а нині ЛНЗ, Ілля Путря.
«Дружина мого брата опинилася на іншому кінці міста, - розповідав Ілля в інтерв'ю для Футбол 24. - Вона ховалася в підвалі і більше місяця не виходила на зв'язок. Віктор Григорович підтримував зв'язок з нами раз на тиждень - йому вдавалося знаходити мобільний сигнал. Ми передали йому координати того підвалу, на випадок, якщо він зможе отримати новини. Уявіть, він вирушив туди, в іншу частину міста, і на велосипеді добирався приблизно три години, ризикуючи під обстрілами.»
Він поділився з нами приємними новинами. Батько спілкувався з ним за два дні до його трагічної загибелі. Я чув, як тато по телефону просив і намагався переконати його залишити Маріуполь: "Вітю, навіщо тобі там залишатися?" Але Віктор Григорович був людиною, яка...
Він був надзвичайно проукраїнським, вірно любив свою країну. Сказав, що не може просто залишити все і поїхати, адже захищатиме рідний дім. Хоча насправді навколо вже не залишилося нічого, що можна було б захищати. Все горіло, і до його будинку також потрапив снаряд, він намагався загасити пожежу. Віктор Григорович охороняв свою оселю від мародерів, застерігаючи, що можуть прийти "ці окупанти". Він - справжній герой нашого часу. Про таких людей варто розповідати.
На момент загибелі у Віктора в Берестечку залишалася 80-річна матір. Сім'я тренера живе у Польщі. Молодший син якийсь час постійно намагався економити їжу. Казав, що треба з'їсти не все, а щось відкласти на завтра, а раптом нічого не буде. Маріупольський голод назавжди залишиться з ним.
