"У той час я б не змогла утриматися в цьому світі." Так Дзвінка Сіра "керує" сотнями поранених з Третьої штурмової.

У 23 роки Дзвінка Сіра очолила роботу з пораненими у Патронатній службі "Янголи", яка опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та "Азову". Вже понад два роки її день -- це десятки повідомлень, дзвінків і зустрічей з військовими та їхніми родинами, лікарями й чиновниками. А ще -- постійна фонова тривога за своїх близьких. Адже зараз на фронті всі чоловіки з родини Дзвінки: її чоловік, брати та вітчим.

LIGA.net провела із Дзвінкою день і дізналася, як це -- турбуватися про сотні людей і постійно думати про своїх.

П'ятого травня 2023 року ВДНГ у столиці вирував від енергії та людського натовпу. У день дев'ятиріччя полку "Азов" сюди зібралися сотні людей, одягнених у спортивний одяг. За кілька хвилин стартував забіг, присвячений полку та на підтримку захисників Маріуполя, які вже майже рік перебували в полоні. Серед учасників під номером "88" була 23-річна Дзвенислава Сіра. Вона обіймає посаду керівника відділу роботи з пораненими в Патронатній службі "Янголи", де піклується про бійців Третьої окремої штурмової бригади та бригади "Азов".

У цей день Дзвінка повинна була бігти не лише за "Азовсталь", але й за свого брата Святослава, який захищав Маріуполь. Після 84 днів жорстоких битв у надзвичайно важких умовах, 18 травня 2022 року, Святослав покинув "Азовсталь" і потрапив у полон. Відтоді родина на довгий час втратила з ним будь-яку можливість зв’язку.

"Ми розпізнали його на відео, опублікованому росіянами, - згадує Дзвінка про те, як її брат потрапив у полон. - Тоді хлопці ще зберігали свою зовнішність, їх можна було впізнати."

Разом із сестрами Дзвінка готувалася до пробігу. І раптово з динаміків долинув знайомий голос, що викликав сльози.

"Свята Україно, мати наших героїв, увійди в моє серце," - звучав під музику потужний чоловічий баритон. Святослав Сірий вже майже рік перебував у полоні, але цього дня його голос вібрував над Києвом.

"Я стою і чую, як наш Свят на весь простір ВДНГ читає молитву українського націоналіста", -- згадує Дзвінка. На цих словах вона сміється, але тоді її очі раптово залили сльози. Дівчина не знала, куди себе подіти, та все ж пробігла дистанцію в один кілометр.

Той день став для Дзвінки та її родини продовженням року, сповненого невизначеності, тривоги та страху. Довгі місяці минули в очікуванні новин про Святослава, але нічого не змінювалося. Особливо важким стало 29 липня 2022 року, коли російські війська здійснили терористичний удар термобаричною зброєю по колонії в Оленівці, де утримували полонених "азовців". Унаслідок нападу загинуло 54 бійці в одному з бараків, і родина Дзвінки не знала, чи не був серед них її син. Батьки страждали від безсоння, а мама Дзвінки відмовляла собі в солодощах і смаколиках, адже не могла насолоджуватися їжею, коли її син страждав у полоні.

Тривалі місяці рідні Святослава прожили в очікуванні новин про обмін, тому завжди мали заряджені телефони і не вимикали інтернет навіть вночі. Водночас вони намагалися знайти будь-які підказки — переглядали всі списки та фотографії полонених, які могли дістати, у пошуках Святослава. Цей процес виявився нелегким: полон робить всіх хлопців схожими, пояснює Дзвінка: короткі стрижки, худорлявість та втомлені обличчя.

Увечері після забігу за "Азовсталь" Дзвінку переповнювала любов і туга за братом. Як і в довгі попередні місяці, дівчина засинала з єдиною мрією: прокинутися вранці й дізнатися, що брат повертається додому.

Святослав старший за Дзвінку на п'ять років. У дитинстві вона завжди прагнула наслідувати його приклад. Дзвінка пам'ятає, як саме він порадив їй вступити до "Пласту". Коли ж Святослав почав навчання в музичній школі та заспівав у хорі, вона вирішила піти його слідами.

Близько дев'яти років тому Святослав став тим, хто познайомив Дзвінку з "Азовом". Навесні 2014 року, будучи студентом, він провів час на Майдані — хоча і пропустив концерт "Океану Ельзи", але став свідком найгостріших зіткнень. Після цього Святослав повернувся до Львова і приєднався до Нацкорпусу. Згодом він очолив львівський штаб цієї організації, активно займаючись патріотичним вихованням молоді. Поряд завжди були однодумці з Майдану, а згодом — молоді ветерани та їхні родини. У таке середовище, сповнене життєвого досвіду, потрапила молода Дзвінка, яка відразу ж відчула себе в ньому як удома.

З часом вона також приєдналася до ініціатив Нацкорпусу. Як фахова журналістка, вона висвітлювала проекти, пов'язані з екологічними питаннями та донорством, а також активно підтримувала літніх людей і дітей, які залишилися без опіки. У 2020 році її брат Святослав вступив до "Азову" і служив у Маріуполі, а Дзвінка почала замислюватися над можливістю стати на службу.

Кілька тижнів перед початком масштабного вторгнення бійці Азову, усвідомлюючи неминучість великої війни, почали вивозити свої родини зі сходу. Їхні дружини, діти та батьки направлялися до Львова. У новому місті їм допомагала адаптуватися спільнота Нацкорпусу, зокрема Дзвінка.

На початку великої війни більшість представників Нацкорпусу приєдналися до підрозділу "ССО Азов", створеного бійцями Азову, який згодом перетворився на Третю штурмову бригаду. Дзвінка разом з іншими членами громади одразу почали надавати підтримку: вони надсилали необхідне обладнання та безпосередньо допомагали родинам, які евакуювалися з східних регіонів.

Потік запитів і гуманітарної допомоги надавав Дзвінці відчуття, що вона може вплинути на хід війни. У березні її нова робота познайомила з Наталією Багрій з Патронатної служби "Янголи". Наталя підтримувала Дзвінку в розподілі гуманітарної допомоги та взаємодії з родинами військових. Коли обсяги роботи в Патронатній службі зросли, вона запросила Дзвінку приєднатися до "Янголів" і допомогти родичам азовців. Вже у травні 2022 року Дзвінці було запропоновано стати медичною кураторкою "Янголів Азову" та опікуватися кількома пораненими у Львові. Це складне і доленосне рішення піти на службу вона ухвалила без жодних сумнівів.

"18 травня я долучилася до Патронатної служби. Це було в день, коли Свят вийшов у полон, -- згадує вона. -- Я тоді не до кінця усвідомлювала відповідальність і обов'язки".

"Як завжди, 300", -- таке повідомлення Дзвінка отримала на початку березня 2024 року. Його, відновивши свідомість, Дзвінці надіслав Саша "Містік" -- 22-річний солдат Третьої штурмової.

Він зазнав поранення наприкінці лютого. У той час відстань між "Містіком" та противником становила лише кілька десятків метрів. У той день він перебував у підвалі села, розташованого неподалік Авдіївки, готуючи себе до майбутнього бою. Завдання полягало в тому, щоб "штурманути" декілька будинків, куди вже проникли російські війська. Але перед тим, як вирушити в наступ, Саші потрібно було провести переговори з командиром.

У підвалі зв'язок зник, і "Містік" вирішив піднятися на поверхню. Як тільки він ступив на сходи, раптом відчув потужний удар. Через мить його тіло охопив нестерпний біль — він опинився під завалами. Саша закричав. У цей момент підвал знову затремтів. Бетонна плита придавила його, уламки розірвали його тіло, а закривавлена рука ледь не відрізалася. Він щойно пережив два постріли з танку.

Сашу оперативно витягли його товариші по зброї й, під обстрілом, перенесли до місця евакуації. Чекати на прибуття бронетранспортера M113, що знаходився за 150 метрів від противника, довелося близько години. Лише через 40 хвилин Саша опинився в стабілізаційному пункті і нарешті прийшов до тями. Взявши в руки телефон, він негайно написав Дзвінці.

На цей раз "300" -- важкий перелом руки й загроза ампутації, численні уламки по тілу й травма грудної клітини. Згадуючи про це через місяці, у себе в палаті Саша показує металевий дріт, що тримав його руку, і підносить до вікна рентгенівські знімки вщент роздробленої руки. "Трошки потріпало", -- каже.

З такими травмами спеціальний медпотяг доставив Сашу до Києва. До лікарні прибула Дзвінка, яка підтримувала його ще після першого поранення у вересні 2023 року. Вона взяла з собою усі необхідні речі та одяг, відповідно до протоколу "Янголів". Відразу ж почала діяти: організовувала медичні довідки, брала на себе всі бюрократичні питання, шукала автомобіль, який міг би відвезти хлопця на процедури чи операції. Тим часом Саша інформував її про рішення лікарів, план лікування та графік процедур.

Часто нас сприймають як дівчат, які лише доставляють шкарпетки та фрукти в лікарні. Але насправді це робота з багатьма функціями. Іноді нас запитують: "Чим ви займаєтеся?" і ми відповідаємо: "В принципі, всім", -- розповідає Дзвінка.

Після виписки Саші з лікарні Дзвінка знайшла реабілітаційний центр "Янголів", де він мав можливість відновити свою руку. У цьому закладі він разом з іншими військовими займається спортом чотири рази на день, відвідує масажі та проходить ерготерапію. Незважаючи на біль, "Містік" впевнений, що завдяки інтенсивним тренуванням зможе повернутися до служби. Дзвінка також вірить у це.

"Що більше хлопців якісно полікуємо, то більше побратимів повернеться до мого чоловіка, братів, вітчима, до тих, хто поруч із ними. Очевидно, так і моїм рідним легше воюватиметься", -- каже Дзвінка.

Рік тому дівчина стала керівником відділу, що займається підтримкою поранених у "Янголах", очоливши команду з десяти кураторок. Кожна з них відповідає за відновлення десятків військових: оформлює документи для отримання фінансової допомоги, знаходить лікарів та організовує операції, допомагає долати бюрократичні перешкоди і підтримує родини тих, хто постраждав. Дзвінка також виконує цю важливу роботу. На її плечах висить невелика сумка, всередині якої знаходиться блокнот, де вона детально планує свій день. Завдань так багато, що кожен вечір доводиться ретельно скласти графік на наступний день.

Реабілітаційний центр, де проходить відновлення "Містіка", є одним із місць, де Дзвінка щодня трудиться. Всередині можна побачити безліч чоловіків, які користуються милицями або протезами, а також їхні портрети, розміщені на білих стінах.

Тут Дзвінка "веде" трьох бійців. Окрім "Містіка", курує Юрія, який пережив уже кілька поранень. Уперше його поранили в обличчя, але хлопець зміг швидко повернутися в стрій. Але радість від повернення не була довгою. Невдовзі Юрій втратив у бою обидві ноги. Чоловік настільки спокійно сприйняв порання і так зосередився на відновленні, що Дзвінка називає його стоїком ХХІ століття. Юрій зустрічає нас у палаті на колісному кріслі, вдягнений у довгі штани, під якими не одразу помічаю протези.

— Ти сьогодні виглядаєш чудово! — зауважує Дзвінка. — А як із документами? Все вже підготував? Вам нічого не говорили про протези? Запитай, коли зможеш встановити спортивні, — час від часу цікавиться вона.

Лише через кілька хвилин палата виявляється переповненою відвідувачами: у світлій кімнаті з'являється "Містік", а за ним на електронному візку в'їжджає світловолосий Андрій з позивним Блондин. Хлопці діляться з Дзвінкою деталями лікування, бюрократичними труднощами та проблемами з виплатами, передаючи їй документи й свіжі результати обстежень. Через п’ять хвилин робочі розмови закінчуються, і Дзвінка акуратно складає всі папери в сумку. За мить приміщення наповнюється веселим сміхом: Андрій демонструє Дзвінці фотографії свого ремонту в квартирі, а троє друзів обговорюють свої процеси відновлення.

"Завітай колись, пограємо в UFC на приставці," — говорить Андрій, прощаючись з нею.

21 вересня 2022 року Дзвінка вечеряла вдома разом із нареченою свого брата Святослава. Раптом її телефон сповістив про важливу новину: відбувся масштабний обмін, в результаті якого додому повернулися 215 цивільних осіб і військових, серед яких вперше виявилося 108 бійців "Азову". Дівчата не змогли стримати емоцій — сльози радості і обійми заповнили кімнату. Лише чотири місяці тому російська сторона обіцяла повернути "Азов", і тепер, нарешті, це стало реальністю. Жінки сподівалися дізнатися від звільнених побратимів новини про Святослава, а також вірили, що попереду їх чекають нові обміни.

Від звільнених військових Дзвінка отримала приємну новину — її брат живий. Цю інформацію їй передав, зокрема, Назарій (Грєнка) Гринцевич. Після звільнення Грєнка знову повернувся до служби, але, на жаль, загинув у травні 2024 року.

Грєнка сидів зі Святом і багато розповів про нього і про умови, - каже Дзвінка. - Грєнка навіть запам'ятав номер телефону нареченої Свята, щоб подзвонити їй після звільнення".

Безліч азовців, що повернулися з полону, отримали поранення і тепер їх очікувало тривале відновлення. В "Янголах" раптово з'явилося багато нових завдань, тому до Києва запросили Дзвінку. Як їй повідомили, її присутність знадобиться лише на два тижні.

Подорожуючи нічним потягом у напрямку Києва, Дзвінка не могла заплющити очі. Як вона зможе взаємодіяти з полоненими? Які емоції охоплять її? Чи готова вона вислухати їхні історії? Ці думки не давали їй спокою. Проте зранку Дзвінка відчула полегшення: психологи та командир надали їй чіткі рекомендації — як діяти і як вести розмову з повернутими бійцями.

Кілька наступних тижнів Дзвінка й інші кураторки працювали у лікарнях з раннього ранку й до ночі. Вони супроводжували поранених бійців на кожному кроці між лікарнями, опрацьовували документи, а водночас -- чули дедалі більше свідчень про полон.

"Це була емоційно складна робота, але ми класно трималися. Втома прийшла за кілька тижнів, коли ми трохи видихнули".

У той момент Дзвінка усвідомила, що вона була "не зовсім готова" до тих історій, які ділилися з нею колишніми полоненими та пораненими воїнами. Багато дівчат, що приходять до Патронатної служби, часто стикаються з подібною помилкою: намагаються підтримати всіх одночасно, уважно вислухати кожного і працювати до пізньої ночі, в результаті чого швидко втрачають сили.

"Самопожертва — це цікаво. Проте, на жаль, не дуже результативно", — з іронією та усмішкою зауважує Дзвінка.

Під час першого року служби було складно взаємодіяти не тільки з бійцями, а й з їхніми сім’ями. Іноді, переживаючи горе, рідні переходили межі, надмірно скаржачись чи висуваючи вимоги до Дзвінки, а іноді навіть телефонували чи писали їй серед ночі. Дзвінка глибоко співчувала їм, але часто не знала, як адекватно відповісти на їхні переживання.

"Я не мала морального права відмовляти цим людям у допомозі, -- виважено пояснює Дзвінка. -- Але я мала моральне право скерувати їх до фахівця. Бо власний ресурс не безмежний. Я можу приймати чуже горе і заспокоювати чотири-п'ять сімей, але натомість можу допомогти сотням бійців".

"Два тижні" роботи в Києві для Дзвінки тривають і досі.

Щодня о 7:30 ранку Дзвінка починає спілкування з пораненими, рідними й лікарями та розсилає завдання кураторкам. Уже за пару годин -- приїздить на базу Патронатної служби, де збираються й інші дівчата, які служать у "Янголах". Кожен день -- суміш тисяч стовпчиків у Excel-таблицях, десятків дзвінків і більш як 100 активних діалогів у соцмережах. У них -- нескінченний потік запитів від військових і їхніх родин, питань, іноді сварок.

"З одного боку, ми враховуємо технічні вимоги, але водночас сприймаємо складну емоційну історію. Важливо усвідомлювати, що за цифрами в Excel стоять реальні постраждалі люди," -- зазначає вона.

Саме слухати й говорити -- основа служби Дзвінки. З пораненими, їхніми родинами, лікарями, медиками, реабілітологами. Це вимагає пильності. У розмові з пораненими -- звертати увагу на "червоні прапорці": наприклад, чи раптом людина не пригнічена і чи немає ознак залежностей. У розмові з лікарями - відстоювати потреби бійця. Наприклад, добиватися, щоб військово-лікарська комісія сама приїхала до важкопоранених.

Ближче до вечора Дзвінка відвідує лікарні, де перебувають її підопічні. Вона спілкується з лікарями та пацієнтами, які отримали поранення. Іноді веде дискусії з медичними спеціалістами щодо потреб військових, а іноді організовує виїзні медичні комісії для швидкої оцінки стану важко поранених. Її турбота охоплює навіть найменші деталі. Коли хлопцям, особливо тим, хто користується інвалідними візками, потрібно переїхати до іншої лікарні, Дзвінка охоче возить їх на своєму автомобілі, якого вона ласкаво називає "Апарат".

Протягом тривалої війни змінювалися основні виклики, з якими стикалася дівчина. У серпні 2022 року, коли кількість поранених хлопців зростала, виникла проблема з протезуванням. Тоді Дзвінка і її подруги ще не зовсім розуміли, що таке ВЛК і МСЕК, які комісії потрібно проходити бійцям, які документи отримувати, а також як організувати процес протезування. Щоб отримати вичерпну інформацію, Дзвінці довелося витратити кілька місяців на вивчення безлічі довідників і документів, а також контактувати з багатьма спеціалістами. Велику допомогу надали ті, хто вже мав досвід з часів АТО/ООС і знав, як діяти у цій ситуації.

Іноді доводиться працювати вночі. Це стало звичним під час боїв за Бахмут та Авдіївку, коли кількість поранених значно зросла. У такі ночі Дзвінка та її колеги залишалися на чергуванні біля телефону, очікуючи термінових дзвінків від медичних бригад рот і батальйонів, аби дізнатися, скільки важко поранених сьогодні і куди їх транспортують.

"На початку 2023 року, коли був Бахмут, уперше було так складно. Ми часто працювали і серед ночі, і без вихідних. Іноді здавалося, що охопити таку кількість людей неможливо. Виявилось -- можливо".

Іноді буває, що серед ночі необхідно діяти миттєво. Дзвінка згадує один випадок: у березні 2024 року до Києва приїхала дружина важко пораненого військового з малюком на руках. Вночі малюкові стало погано: піднялася висока температура, почалися напади нудоти. Швидка допомога не прибувала, а мама була в паніці. Вона зателефонувала Дзвінці, і дівчина одразу ж поспішила на допомогу. Вони разом відвезли дитину до лікарні, де її терміново шпиталізували.

Коли Дзвінка розповідає про свою службу, в її голосі відчувається глибокий досвід, який став основою для її впевненості. Вона стверджує, що навіть у часи війни навчилася знаходити можливості для розвитку, любові і радості. До початку вторгнення Дзвінка і її чоловік практично щотижня вирушали в подорожі Карпатами. Тепер, після важких днів, їй часто сняться сновидіння, в яких вони разом біжать або гуляють гірськими шляхами.

Якщо запитати Дзвінку про найскладніший період у її житті, вона, напевно, згадає зиму 2023 року. "Холод і труднощі", - коротко характеризує вона ці дні. Це був час, коли сталося найстрашніше: вже вісім місяців не було жодних звісток про її брата, який опинився в полоні. Водночас Дзвінка майже безперервно працювала з пораненими, які безперестанно прибували з Бахмуту. І ще вона непокоїлася за чоловіка, який проводив довгі тижні в окопах на тому ж фронті.

У зимові місяці 2023 року Олег брав участь у захисті Бахмута. Як штурмовик, він міг не виходити на зв'язок протягом тижня. Дівчині не було кого запитати про його стан, адже всі його товариші по зброї перебували поруч з ним.

Дзвінка вперше зустріла свого майбутнього чоловіка Олега Барбариса завдяки своєму братові. Після служби в АТО Олег проводив для Дзвінки один із навчальних курсів у Львові. Відтоді минуло вже вісім років спільного життя, з яких п’ять років вони є подружжям, а вже майже три роки Олег відстоює країну на фронті.

"На початку війни я була впевнена, що нічого поганого статись не може. А в Бахмуті чомусь просто паралізовував страх. Я не знала, куди себе діти. А що, якщо удача на війні вичерпується? Що буде, якщо його не стане, от прям завтра? Це так напаює, що навіть іноді думала, що легше не мати стосунків".

Коли Олег виходив на зв'язок, Дзвінка завжди першою ділилася своїм радісним відчуттям, чути його голос і зізнавалася у своїй любові. У слухавці лунали короткі, втомлені відповіді чоловіка. Іноді він надсилав їй фото своїх обморожених, посірілих ніг. Лише влітку, коли його підрозділ звільняв Андріївку, Олег відкрився Дзвінці: "Не знаю, кому ви молилися за нас, але ми змогли вибратися звідти живими".

Я запитую Дзвінку, як війна, відстань та страх втрати вплинули на її взаємини з Олегом. Незважаючи на відстань і невизначеність, які приносить війна, Дзвінка почала ще більше довіряти своєму чоловікові, покладаючись на нього цілком. Вони обидва, напевно, усвідомлюють, що партнер завжди подбає про родину в разі необхідності. Раніше їй було важко відкритись і говорити про свої переживання та труднощі, оскільки вона вважала це проявом слабкості. Тепер вона відчуває себе вільніше, ділячись своїми почуттями.

"Любов у часи війни, -- зазначає Дзвінка, -- свідчить про те, що всі ці емоції дійсно справжні."

Найдовший період розлуки для пари тривав п'ять місяців — з квітня до вересня 2024 року. Олег не міг взяти відпустку через свої службові обов'язки. Не витримавши такої ситуації, Дзвінка вирішила вчинити рішуче: вона повідомила чоловіка, що вирушає до нього на схід, і що б там не сталося — вони нарешті зустрінуться. Вони провели п'ять днів у Харківській області, насолоджуючись прогулянками по її крейдяним схилам. Однак служба знову нагадала про себе: Дзвінку зустрічали військові, з якими вона раніше співпрацювала, і зверталися за допомогою у питаннях документів.

Наступного дня після забігу на ВДНГ Дзвінці раптово зателефонувала мама. Сказала: Святослава нарешті обміняли і прямо зараз він з іншими 44 захисниками їде до Києва. Ноги у Дзвінки підкосилися, вона впала просто на тверду плитку. Того ж дня подзвонила брату по відеозв'язку і побачила його схудле й усміхнене лице.

Я просто не могла стримати свого захвату. Я висловлювала свою радість і зазначала, як сильно він почав нагадувати свого батька — всі риси обличчя стали яскраво вираженими.

Щойно Святослав ступив з автобуса на землю, заплакана Дзвінка кинулася до нього з обіймами.

"Згадую, яким воно було лисим і худорлявим, -- говорить Дзвінка, згадуючи про Сіра півтора роки тому. -- Він повернувся втомлений і з блідою шкірою. Але це справді було дивом."

Дзвінка одразу знала, що саме вона візьметься за лікування брата й повертатиме його у стрій. Так Святослав став підопічним сестри. Як і з іншими бійцями, вона збирала документи й результати досліджень, домовлялася про обстеження та шукала фахових лікарів. Вона пояснює: брат нікому б так не довірився у відновленні, як їй.

"У Службі ніхто не виказав заперечень. Навпаки, це стало справжнім святом для всіх, адже я нарешті почала посміхатися."

У жовтні 2023 року Святослав повернувся до активної служби, ставши заступником командира артилерійської групи "Азова". У його підрозділі також служить молодший брат Дзвінка. Місяці невизначеності, очікування, а потім реабілітації Святослава сприяли зближенню родини. Рідні, які раніше були віддалені один від одного, почали спілкуватися та спільно переживати свої труднощі. Врешті-решт, у родині запанувала атмосфера тепла і підтримки, адже вони навчилися обійматися і відкрито висловлювати свої почуття — те, чого Дзвінці так не вистачало в її дитинстві.

У свої молоді роки Дзвінка захоплювалася писемністю, тому обрала навчання на факультеті журналістики та почала публікувати свої роботи в кількох місцевих газетах. Вона пам'ятає, що мріяла про роботу на радіо та прагнула ще більше зануритися у світ слова. Однак з початком військових дій її натхнення, здавалося, раптом зникло.

"Я досі відчуваю труднощі з написанням. Навіть щось власне. Проте спілкуватися стало легше — раніше це давалося складніше."

На перший погляд, 24-річна Дзвінка здається такою ж, як і два з половиною роки тому. У неї все ще ті ж яскраво-руденькі (практично червоні) кучері до плечей, світло-зелені очі, а також татуювання на обох передпліччях (хоч їх стало більше). Проте, насправді, вона зазнала величезних змін. Дзвінка усвідомлює, що на службі їй довелося швидко дорослішати і взяти на себе відповідальність, про яку раніше й не здогадувалася. У її мовленні можна помітити нотки цинізму. А я бачу зрілість і обдуманість: Дзвінка висловлює свої думки відкрито, але водночас, здається, завжди контролює себе.

"Якби я опинилася в тому світі, я б не змогла вижити. Проте навіть теперішня версія себе, можливо, не впоралася б у тих умовах."

Протягом двох років служби Дзвінка усвідомила, як важливо час від часу "перезавантажувати" себе. Тож, кожні кілька тижнів вона вирушає за кермо та мандрує до Київського моря, навіть якщо це всього на 20 хвилин. У день нашої зустрічі ми разом вирушаємо туди на її "Апараті". У салоні звучить м'який рок, а зимовий пейзаж моря нагадує Скандинавію. Пронизливий холодний вітер піднімає пісок і створює великі хвилі на воді. Пісок миттєво проникає в волосся, дряпає шкіру та подразнює очі.

Ця локація приносить спокій Дзвінці, допомагаючи їй очистити розум і уповільнити ритм життя. Вона стискає руки в кулаки та щиро усміхається, незважаючи на холод. Через гучний вітер я ледве чую власний голос.

Зрозуміло, що ти передала "Янголам". А що тобі принесла служба? -- запитую Дзвінку.

Велику родинну спільноту. У мене виникає відчуття, що знаходжуся там, де повинна бути, і що мої зусилля мають значення. Я переконана, що якщо підтримаю цих людей, вони сприятимуть нашій перемозі, і ми зможемо швидше повернутися до нормального життя.

Навіть у цьому місці Дзвінці телефонує поранений солдат: він має намір провести операцію на коліні та шукає пораду. Вона миттєво реагує і обіцяє зателефонувати через півгодини. Виглядає на те, що попереду чекає ще один етап відновлення і нова велика надія повернутися до служби.