Влада Молчанова поділилась історією про те, як у перші дні великої війни Київ організовував свою оборону.

Чотири роки тому розпочалася повномасштабна агресія з боку Росії. Це був трагічний та знаковий момент не лише для нашої держави, але й для мене особисто. Тоді я і моя сім'я вирішили залишитися в Україні, у Києві. Сьогодні я хочу згадати ті дні, особливо враховуючи, що політика знову починає витісняти ті ідеї та принципи, які допомогли нам як нації витримати 2022 рік.

23 лютого ввечері була зустріч великого бізнесу з Президентом, на якій я була присутня. Атмосфера була тривожна, всі це відчували, але ніхто тоді прямо не говорив, що завтра почнеться повномасштабна війна.

Обговорювали напругу, ризики та відповідальність. Президент звернувся до бізнесменів з ясним закликом: залишайтеся в країні, не виїжджайте, підтримуйте економіку та робочі місця, допомагайте державі. Він зазначив, що країна запам'ятає цей момент і закликав усіх вистояти разом. Тоді багато хто вважав, що це всього лише питання тижнів, максимум - декількох місяців.

Я повернулася додому вночі. Разом із сім'єю ми зібралися і почали обговорювати наші подальші дії. Рішення було однозначним — ми залишимося і в будь-якому випадку станемо на захист нашої країни та рідного міста. Незабаром після цього ми почули перші вибухи. Це стало моментом, коли найстрашніші прогнози втілилися в реальність.

Місто переживало шок. У перші тижні життя практично завмерло. Проте я спостерігала, як кияни брали до рук зброю і вирушали захищати своє місто. Якщо оцінювати це з холодним розумом, то можна сказати, що це був справжній героїзм. Автомати роздавали прямо з автомобілів, люди без військового досвіду ставали на блокпости та вступали до тероборони. Для мене це стало яскравим свідченням сили людського духу і національної єдності.

Практично всі шляхи до Києва опинилися під контролем окупантів, що поставило під загрозу постачання продуктів для багатомільйонного мегаполісу. Проте ми змогли швидко налагодити нові маршрути для вантажівок і розпочали заповнення складів, аби мати запас на випадок повної ізоляції столиці.

У ті часи наші партнери з Львова виявилися справжньою опорою – вони швидко зорганізувалися та почали надсилати вантажі з борошном, консервами та іншими товарами тривалого зберігання. Це була надзвичайно важлива підтримка в критичний момент, коли місто ризикувало потрапити в повну ізоляцію.

У перший тиждень були заявки від міської влади Києва на харчування близько семи тисяч людей, в основному - захисників столиці. Ми готували на всіх доступних кухнях, випікали хліб у бомбосховищі й розвозили їжу по десяти батальйонах ТРО. Їздити доводилося під обстрілами, зокрема, на позиції наших захисників в передмісті.

Ніколи не стереться з пам'яті обличчя наших юнаків та дівчат, які в ті складні дні стояли на захисті. Це були звичайні кияни, без військового досвіду та спеціальної підготовки, але саме завдяки їхній відвазі Київ встояв.

Також в моїй пам'яті назавжди залишився один з молебнів за хлопців і дівчат, які захищали "Азовсталь". У Маріуполі в той час вже відбувалися жахливі події: деякі захисники були в полоні, і разом з азовцями, які тільки-но вирушали на фронт, ми зверталися до Бога в молитві за них.

Запам’яталися ті дні, коли найбільшу допомогу надавали прості люди — водії вантажівок, оператори маніпуляторів, охоронці та робітники. Саме вони вирішили залишитися і проявили справжню мужність у критичний момент. Тим часом багато керівників і значних фігур просто зникли з поля зору. У Києві залишилася лише невелика група людей, і вся ситуація фактично трималася на їхніх плечах.

Окрема історія - барикади. Будівельників у місті майже не залишилося. Доводилося в ручному режимі шукати людей, техніку, можливості. Ми знаходили маніпулятори, шукали ключі, домовлялися з водіями, які були готові сісти за кермо.

Шукали фундаментні блоки, плити перекриття, усе, що можна було використати як фізичну перешкоду. Недобудовані об'єкти частково розбиралися - бетонні плити вивозилися й ставали бар'єрами на під'їздах до Києва.

Доступні маршрути засипали всім, що тільки могли знайти, аби ускладнити пересування важкої техніки. Усе це відбувалося в неймовірно стислі терміни, без чітких вказівок і в атмосфері повної невизначеності. Одночасно ми невпинно слідкували за новинами, перебуваючи в телеграм-каналах, намагалися з’ясувати, що коїться і де може знадобитися наша допомога.

Мій чоловік і сини в той період займалися організацією логістики, а ресторани старшого сина масово готували обіди, які в першу чергу передавалися літнім людям у Києві та бійцям ТРО. Для мене це було надзвичайно важливо — усвідомлювати, що моя родина не лише поруч, а й активно береться за відповідальність у ці складні часи.

Безліч наших працівників з різних відділів зверталися за підтримкою та консультаціями, адже кожен прагнув зрозуміти, як жити далі — чи збережеться робота, чи буде чим забезпечити своїх рідних. Я вдячний своїм друзям і колегам, які в той непростий час залишилися поряд і допомогли подолати ці труднощі. У процес також долучився наш пес Грей, вірно охороняючи склади гуманітарної допомоги.

Коли мова йде про емоції, то найбільшим страхом у той період була загроза захоплення Києва. Мої діти і батьки були поруч, і найголовніше, про що я турбувався, - це їхня безпека. Після подій у Бучі стало очевидно, що ці страхи не були просто уявними. В той час ми також намагалися підтримувати тих, кому вдалося втекти з окупованих територій. Їхні розповіді справили на нас глибокий шок.

Також в пам'яті залишилися спогади про те, як лікарні, зокрема Охматдит, потребували значної підтримки. Там перебували онкохворі діти разом із батьками, і у них не вистачало найнеобхіднішого - від продуктів харчування до засобів особистої гігієни. Згодом стало очевидно, що необхідно організувати автобуси для евакуації цих дітей та їхніх родин...

Після визволення Київщини від загарбників стало чіткіше, у якому напрямку слід рухатися далі. Я заснувала благодійний фонд, і ми активізували нашу роботу з фронтом, надаючи допомогу технікою та системно підтримуючи військових. Однак для мене стало особливо очевидним, яку значну роль відіграє бізнес у забезпеченні стійкості та обороноздатності країни.

Бізнес - це робочі місця для родин військових, це податки, це забезпечення війська, це відновлення зруйнованого, це інвестиції в майбутнє навіть тоді, коли немає світла й опалення. Ми всі розуміли, що буде складно, але що буде настільки складно - ніхто не уявляв. І я вважаю, що ті, хто залишилися і продовжують працювати в Україні, заслуговують на честь та повагу.

Щирі слова вдячності всім, хто боровся за Україну в минулому і продовжує стояти на її захисті сьогодні. Українським політикам та тим, хто намагається знайти ворогів серед своїх, маю одну пораду: поки триває війна, нашою головною метою повинно бути витримати удар і досягти перемоги.

Джерело може бути переписано як "витік" або "походження". Якщо вам потрібна інша форма або контекст, будь ласка, уточніть!

Про авторку. Засновниця Stolitsa Group та Благодійного фонду Владислави Молчанової.