Я є жінкою, і мені не дозволять завдавати шкоди. Ось як Росія здійснює викрадення, катування, ховає від світу та судить цивільних громадян України.
Іноді є слова, які прагнуть вирватися на волю, але навіть на знак оклику не вистачає сил.
- Мамо, поклич дітей, будь ласка.
Жінка тримає мобільний на гучному зв'язку, навколо вирує людський гомін. На її плечах український прапор. В лівій руці окрім телефону букет жовтих хризантем, а права притиснута до щоки - так легше витирати сльози.
- Синочок, чуєш мене? Мішенька, я вже вдома, котику. Привіт, дочечка. Я вже вдома, мамо. Я вже в Україні. Всьо.
Це "всьо" не означає, що бесіда закінчена. Навпаки, це сигналізує про те, що завершився час, коли подібні розмови були недоступні. Це момент, коли людина нарешті звільнилася від обмежень.
13 вересня 2023 року відбувся особливий обмін між Україною та Росією, який отримав високу оцінку Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Цей обмін став знаковим, адже вперше за значний час вдалося звільнити 23 українки, серед яких 7 були цивільними особами.
Редакція "Української правди" сподівалася, що серед звільнених у цей день опиниться наша колега, журналістка Вікторія Рощина, яку російські військові захопили ще в серпні 2023 року. Згідно з попередніми даними наших джерел, її звільнення було заплановане. Проте, на жаль, російська сторона не повернула Вікторію. У жовтні батькові журналістки повідомили в російському міністерстві оборони, що вона померла 19 вересня. Насправді ж, її вбив російський режим.
In Memoriam: журналістка Вікторія Рощина, в якій було все, крім байдужості
Повертати цивільних - неймовірно важке завдання, що ускладнюється відсутністю офіційних процедур. Міжнародне право передбачає обмін військовополоненими, але ніякого законного механізму для обміну цивільними не існує.
В теорії воююча сторона не має права насильно утримувати заручників і повинна просто їх відпустити. Однак на практиці це часто називається не обміном, а поверненням, і для цього доводиться шукати підтримку третіх країн. Наприклад, у згаданому випадку звільнення цивільних осіб допомогли Об'єднані Арабські Емірати.
"Координаційний штаб, що займається питаннями військовополонених, проводить збір інформації щодо всіх цивільних, які перебувають під вартою в Росії. Проте ми не розкриваємо точну кількість цих осіб: окрім достовірних даних, існують також випадки, інформація про які надійшла з джерел, що потребують додаткової перевірки", - зазначив представник штабу Петро Яценко в інтерв'ю для УП.
В Генеральній прокуратурі України повідомляють про понад 4000 зареєстрованих справ, пов’язаних із утриманням в Росії приблизно 15 000 цивільних осіб з України. Варто підкреслити, що не всі з цих п'ятнадцяти тисяч досі залишаються в полоні: деякі з них могли бути звільнені внаслідок деокупації територій або ж отримати свободу після пережитих катувань.
Однак існує група осіб, яка може покладатися лише на можливість обміну. Це пов'язано з тим, що Росія передала їхні справи до суду і наразі готує вироки або вже ухвалила їх.
Протягом року повномасштабного вторгнення Україні вдалося звільнити 3672 своїх громадян з російського полону. З них менше ніж 5% становлять цивільні особи, що дорівнює 168 людям, і лише одна третина з них — це жінки.
Ми поділимось історіями трьох українок, які досі не повернулися додому.
Їх викрали в різних місцях, за різних обставин та під різними приводами. Одну на території ОРДЛО до великої війни, другу - на новоокупованих землях Херсонщини, третю - в Криму, який на той момент вже став плацдармом наступу на материкову Україну.
Проте спільного в їхніх історіях - набагато більше.
Щоразу, коли Вікторія Клетченко, мешканка Каховки, має можливість зателефонувати зі своєї російської колонії до матері, вона неодмінно запитує про одне: коли ж її обміняють? Жодного разу вона не пропустила цього питання. Проте її мама не має відповіді.
6 жовтня минулого року Ростовський обласний суд виніс вирок Вікторії, призначивши їй 10 років ув'язнення в колонії загального режиму. Це є найменший термін, передбачений російським кримінальним кодексом за шпигунство. Вікторію Клетченко звинуватили у зборі інформації про розташування російських військових та техніки в окупованій Каховці, яку вона, нібито, передала українським спецслужбам.
"Інформацію про розташування військових сил за певними координатами вона здобувала або безпосередньо, спостерігаючи за їхнім переміщенням, або під час спілкування в месенджері "Телеграм" з різними мешканцями Каховки, чи в процесі особистих розмов з ними на вулиці", - зазначено у вироку. Також: "Вона виконувала ці дії, керуючись хибним уявленням про патріотизм".
У січні цього року Вікторії виповнилося 24 роки. Вона з'явилася на світ у Каховці і все своє життя провела в цьому місті. Навіть під час навчання, яке сталося в професії швачки, Вікторія не покидала межі свого регіону. Її уміння в цій сфері знайшли застосування лише в колонії, де Клетченко працює в цеху, виготовляючи мішки для цукру.
Перед початком повномасштабного конфлікту вона була співробітницею компанії, що займалася видачею мікрокредитів. Після вторгнення Росії в Херсонську область підприємство змушене було закритися, а офіс, в якому вона працювала, зазнав руйнувань внаслідок бомбардувань.
Клетченко могла виїхати з-під окупації - хлопець Вікторії кликав її разом із собою. Але не хотіла залишати батьків, а ті, своєю чергою, відмовилися їхати через практично незрячу бабусю - зараз їй 87.
- І тоді Віта заявила: я дівчина, і ніхто не сміє мене чіпати, - згадує її тітка, киянка Вікторія Кузнєцова.
В березні минулого року Віту почали переслідувати. Вона просто залишила свій дім і зникла. Батьки не змогли виявити жодних слідів її місцезнаходження. Через три дні Віта раптово з'явилася - виявилося, що її тримали російські спецслужби. Після її повернення до дому ФСБ провело обшук і забрало всі електронні пристрої.
Через кілька тижнів Клетченко знову пропала, і її батьки знову не змогли знайти жодних слідів. Через десять днів матері Вікторії зателефонував слідчий з Ростова-на-Дону, щоб сповістити, що її дочка знаходиться в місцевому слідчому ізоляторі.
Ростовський слідчий ізолятор був відомий українським правозахисникам ще до початку великої війни. Саме в цих стінах утримували багатьох кримських політв'язнів, і адвокати неодноразово порівнювали умови їхнього утримання з тортурами. Після початку повномасштабного вторгнення Росії сюди також потрапили полонені захисники "Азовсталі" та Маріуполя.
Процес над Клетченко проходив у Ростові. Вона наразі відбуває покарання в жіночій колонії, розташованій в Азові — невеликому містечку в Ростовській області, яке за розміром вчетверо перевищує її рідну Каховку.
- Віта мала деякі інфантильні риси, - ділиться спогадами її тітка. - Вона була справжнім домоседом, завжди поруч з батьками. Її величезна любов до тварин вражала. У неї були кіт і собака, які часто хворіли, і Віта невтомно їх лікувала.
Тепер піклуватися про них доводиться мамі. Батька Вікторії не стало цього року - серце не витримало. Після того, як доньку схопили, він дуже переживав, що не зміг її вберегти, що не догледів.
- Яка мета була у ваших катуваннях?
На мій погляд, це була справжня розвага, яка приносила людям радість, і це було очевидно. Я відчувала себе маріонеткою, адже вони могли вчиняти зі мною так, як їм хотілося. Постійно піддаючи мене випробуванням, дізнатися щось нове було неможливо — вже в перший день вони отримали всю інформацію, яку я мала.
Червень цього року. Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону. Запитання ставить державний обвинувач. На лаві підсудних - 43-річна українка Наталія Власова.
Її схопили ще в березні 2019 року на підконтрольному бойовикам "ДНР" КПВВ "Оленівка" - запідозрили у співпраці з українськими спецслужбами. Чотири місяці вона провела в катівні-в'язниці "Ізоляція" - і це був найстрашніший час у її житті. Якоїсь миті Власова благала, щоб її застрелили під час спроби втечі, але кати з "Ізоляції" відповідали - ні, вона має страждати.
"Я не можу назвати їх інакше, як маніяками, адже отримувати задоволення від страждань безпорадної жінки, яка зв'язана і оголена, а також вчиняти різноманітні збочення – це не під силу кожному," - заявила Власова під час судового засідання.
Ці слова - найменш жорстка частина її свідчень про чотири місяці в катівні. Повна розповідь Власової звучить криками болю та тріском електричного струму, пахне кров'ю, спермою та нашатирним спиртом.
"Під час тортур, коли їх частота зашкалює, у певний момент настає період байдужості і стає все одно, що відбувається і що буде далі. У будь-якому разі моя доля мені не підвладна, моє тіло мені не належить. Найстрашніше - вони говорили, що знають, у який садок ходить моя дитина, і принесуть їй іграшку з тротилом. Я не сумнівалася, що вони здатні на все".
Коли Власову забрали, її донька була всього чотирирічною. Наталія поїхала з Києва до Донецька через тиждень після святкування дня народження дитини. Зараз дівчинці вже дев'ять, і вона досі не має уявлення про те, як це — коли мама готує тебе до школи.
У липні 2019 року Наталію перевели з "Ізоляції" до СІЗО-1 у Донецьку, де вона залишалася протягом чотирьох років. У липні 2023 року її перемістили до Ростовського центру, відомого також як СІЗО № 1 у Ростові.
У справі Власової фігурують п'ять осіб, яких звинувачують у терористичних злочинах, спробах нападу на правоохоронців, незаконному перетині кордону та торгівлі зброєю. Наталія категорично заперечує висунуті проти неї обвинувачення. Вона також не розуміє, яким чином Росія може її судити, якщо їй ставлять у провину "діяльність" в ОРДЛО — на території, яку Росія на момент березня 2019 року не визнавала своєю.
- Наталія — надзвичайно приваблива та чудова особистість, - ділиться думками про неї старша сестра Олена, між якою та Наталією є сім років різниці. - Вона спокійна та врівноважена. Перш ніж прийняти рішення, завжди ретельно все обмірковує, не піддається паніці. Її терпіння вражає, адже вона дійсно сильна людина.
Проте справжня сила відкрилася Олені лише в цьому році. Коли Наталія потрапила до донецького слідчого ізолятора, вона нарешті змогла зв’язатися зі своєю сестрою.
Тепер, коли Олена згадує ті бесіди, вона розуміє, як часто ділилася своїми труднощами з молодшою сестрою — скаржилася на побутові негаразди, безробіття та неприємності, що виникали з боку інших. Сестра завжди намагалася її підтримати і заспокоїти. Лише пізніше, читаючи свідчення Наталії про пережиті муки, Олена усвідомила, які жахливі випробування вже встигла витерпіти її сестра в той час.
Останній раз вони спілкувалися кілька місяців тому.
І вперше, почувши її голос, я зрозуміла, що вона потребує підтримки. Я запитую: "Як ти почуваєшся?" - Вона відповідає: "Могло б бути й ліпше".
І тепер це вже зовсім не нагадує її. Схоже, що вона стала іншою, наче втратила свою силу, розумієте?
29 квітня 2022 року, близько дев'ятої години ранку, 42-річна медсестра Ірина Данилович з Феодосії поверталася додому після своєї зміни в медичному центрі. Вона дійшла до безлюдної автобусної зупинки в Коктебелі, де планувала сісти на автобус.
Замість автобуса біля Ірини зупинився переповнений чоловіками сріблястий автомобіль "Шкода". Троє з пасажирів приховали свої обличчя під балаклавами. Четвертий, в ролі лідера, показав посвідчення співробітника ФСБ і наказав їй сісти в машину для розмови. Коли Ірина спробувала чинити опір, її просто силою затягнули в автомобіль.
Таким чином, Данилович потрапив у тюрму ФСБ.
До будівлі кримського управління її завели з чорним мішком на голові. Оглянули одяг і речі, зафіксувавши процес на камеру. Серед речей, які дістали з її сумочки й ретельно розглянули, був і футляр для окулярів.
Ірину утримували в підвалі ФСБ більше тижня, не сповістивши її родичів і не подбавши про оформлення документів на затримання. Її катували, позбавляли їжі та тепла, погрожували вивезти в ліс і закопати живцем. Врешті-решт, примусили підписати пусті аркуші паперу.
Після цього вони вийшли і тривалий час тихо перешіптувалися біля дверей, з кимось спілкуючись по телефону. Згодом повернулися і повідомили, що в моєму чохлі не було окулярів, а вибуховий пристрій, - розповість Данилович під час своїх перших свідчень у суді. - Нібито їм щойно надійшов дзвінок, який підтвердив цю інформацію. "Ми тільки що хотіли повернути тобі твою сумку, зазирнули всередину, і виявилося, що там справді вибуховий пристрій". Я почала вигукувати, що це вже виходить за межі їхньої жорстокості.
Заклики не змогли змінити ситуацію. Даниловича офіційно помістили під арешт. У грудні 2022 року йому винесли вирок: 7 років позбавлення волі та фінансовий штраф. Офіційно його звинуватили у незаконному зберіганні вибухових матеріалів.
- Це тому, що Іра займалася громадянською журналістикою, - називає справжню причину вироку українська правозахисниця Ірина Сєдова. - Вона писала про права медпрацівників під час Covid-19. Вона вела свій блог. Вона активно публікувала у соцмережах суспільно важливу інформацію. Сфабрикувавши цю жахливу кримінальну справу, росіяни намагалися остаточно знищити свободу слова на півострові.
У звинувачувальному акті не розглядається, звідки вона могла отримати вибуховий пристрій, з якою метою та що планувала з ним робити, зазначила сама Данилович у своїй останній заяві. Натомість у матеріалах справи міститься ціла колекція інтерв'ю, які вона надавала різним засобам масової інформації.
Символічно, що одна з перших новин про саму Данилович у публічному просторі з'явилася ще в січні 2016-го. Тоді ФСБ допитувала її щодо роботи Українського культурного центру в Криму - напрям діяльності якого зрозумілий з його назви.
Коли за шість років чекісти знову будуть її допитувати напередодні арешту, коло їхніх інтересів не зміниться: вони намагатимуться отримати від Ірини інформацію про кримських активістів.
Ще в сімферопольському СІЗО у Данилович почалися проблеми зі здоров'ям. За кілька місяців вони загострилися настільки, що активістка навіть оголосила сухе голодування через відсутність медичної допомоги. Її батько, Броніслав Данилович, розповідав журналістам, що до арешту Ірина була повністю здоровою людиною, і вважав, що все змінили періодичні побиття та умови утримання в СІЗО.
Коли після вироку Данилович етапували в колонію в Ставропольському краї, ситуація погіршилася.
Вона почала втрачати слух на лівому вусі. Коли Ірина прибула до виправної колонії, медична працівниця повідомила їй, що коли ти остаточно оглухнеш, то відчуття болю в вусі зникне, - розповідає Ірина Сєдова. - Наразі її стан погіршується. Вона скаржиться на оніміння (ліва частина її тіла німіє після мікроінсульту - УП), відчуває болі в серці та втратила слух на одному вусі. Їй більше не надають навіть ті ліки, які були призначені в Сімферополі.
Раніше інформацію про здоров'я Ірини надавав її 78-річний батько, який сам стикався з онкологічним захворюванням. Броніслав Данилович активно працював над адвокацією звільнення доньки, налагоджуючи зв'язки з правозахисниками та медіа. Проте хвороба виявилася сильнішою, і 1 серпня цього року він пішов з життя.
Іноді я прокидаюся і застаю себе в роздумах: ось я вже на ногах, а поряд нікого немає. Значить, сьогодні навряд чи хтось завітає, - так у 2017 році Ірина Данилович відкрито ділилася своїми побоюваннями щодо можливих обшуків і затримань.
П'ять років по тому, коли вона буде повертатися з нічної зміни, їй не дозволять лягти спати.
Ірина Діденко, заступниця начальника Департаменту міжнародного співробітництва Офісу генерального прокурора, періодично проводить допити осіб, які були звільнені з російських місць утримання.
Діденко зазначає, що їй ще не вдалося зустріти жодного випадку, коли б росіяни, захопивши людину, не застосовували до неї катування. Жодного разу.
Коли я почала займатися цими питаннями, логіка підказувала, що причини для катувань мають бути. Наприклад, щоб вибити якісь свідчення, - зазначає Діденко. - Але, як з'ясувалося, це не зовсім так. Під час спілкування з постраждалими, ми дізналися, що їх катували без жодної причини. Є конкретні дні та години катувань. Кожна в'язниця в Російській Федерації намагається перевершити іншу у "цікавості" своїх методів катування.
Один із прикладів відсутності логіки в катуваннях наводив український громадянин Діденко, який зміг повернутися додому. Йому задавали запитання на множення тризначних чисел. Якщо він відповідав правильно, отримував побої, а якщо помилявся – удари були ще жорсткішими.
Залякування стало звичним явищем, а катування за допомогою електричного струму стосується кожного, - зазначає Діденко. - До того ж, існує безліч випадків сексуального насильства.
Чи дівчатам надають більше уваги, ніж хлопцям? На жаль, хлопці стверджують, що російські тюремники навмисно відкривають вікна в камерах, де утримуються чоловіки, щоб ті чули, як страждають жінки. Це можна розглядати як особливий метод тортур для чоловіків — адже вони не можуть втрутитися і захистити жінок.
Українці, які змогли здобути свободу, діляться свідченнями про наявність спеціально обладнаних камер, де не утримують в'язнів у традиційному розумінні. Натомість ці приміщення перетворено на місця катувань. У їхніх оповідях переплітаються елементи орвеллівського жаху з його кімнатою 101 та безвихідь, що панує в кафкіанському "Процесі". Коли людину тримають у полоні, але навіть не повідомляють, у чому її звинувачують.
Історії Клетченко, Власової та Данилович стали відомими переважно завдяки їхньому виступу в суді. Однак більшість цивільних громадян України, яких утримує Росія, залишаються в статусі інкомунікадо — без підтвердження факту арешту, без можливості зв'язатися з адвокатами чи листуватися (як, наприклад, Вікторія Рощина). Через це вони стають невидимими — як для своїх близьких, так і для правозахисників, українських правоохоронців та суспільства в цілому.
Невідомо, в якому місці вони перебувають, в якому стані, чи живі вони взагалі. Якщо їм вдається передати рідним якусь інформацію - це вже диво. Здебільшого про їхню долю вдається дізнатися з розповідей українців, які в якийсь момент були поруч із ними, а тепер їм пощастило звільнитися.
- Люди затримуються без жодних офіційних звинувачень, і їх не переводять до постійних місць утримання, навіть до слідчих ізоляторів, - зазначає Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини. - У Росії на захоплених територіях створено такі місця утримання, які не підлягають контролю. Туди не зможе дістатися жодна моніторингова місія. Це можуть бути відділки поліції або різні приміщення в адміністративних будівлях, навіть підвали. Адвокатам або родичам неможливо отримати доступ до цих місць, і немає можливості надіслати листи.
Таким чином, Вікторію Рощину протягом більше року тримали в невизначених локаціях; ймовірно, спочатку це було в Мелітополі, а згодом її перевели в Таганрог.
Коли людина під тортурами визнає "провину", висуваються обвинувачення й умовно з СІЗО Таганрога або з поліцейського відділку в Маріуполі людину переводять до СІЗО в Ростові або до Донецька - залежить від статті. Зазвичай українцям інкримінують одну з двох статей: шпигунство або диверсійна діяльність. Якщо людина на окупованій території встигла отримати російський паспорт, то можуть звинуватити і в державній зраді.
Проте, коли людина потрапляє в російську пенітенціарну систему, в неї є шанс хоча б якимось чином з'явитися на радарах, сповістити рідних через адвоката, не зникнути в нетрях російських катівень.
Трагізм у тому, що реальний тюремний строк за цих обставин може здатися меншим лихом.
Sure! Please provide the text that you'd like me to make unique.
У вересні цього року незалежна міжнародна комісія ООН, що займається розслідуванням порушень прав людини в Україні, оприлюднила звіт, у якому були представлені нові свідчення катувань українських цивільних осіб та військовополонених з боку Росії. У своєму аналізі комісія зазначила, що існує системність практик катування в місцях, де утримуються українці, а також виявила, що сексуальне насильство використовується як один із методів тортур майже в усіх цих установах.
Відбуваючи бесіди з особами, які були звільнені, прокурорка Ірина Діденко доходить до висновку, що не міститься у звіті комісії. Якщо тебе викрадають, ізолюють і піддають тортурам лише за те, що ти є українцем, хіба це не можна вважати геноцидом?
- Як відбувається процес вибору тих, кого затримують? Спочатку ціллю були депутати, активісти та журналісти — тобто ті, хто здатен впливати на громадську думку в регіоні. Пізніше окупанти почали просто ходити з дому в дім. За що вони затримували людей? За будь-які прояви, що мали стосунок до України — їх одразу заарештовували, - зазначає вона.
Діденко ніколи не забуде, як брала свідчення в потерпілої з Херсонської області. Ту викрали з будинку, били, катували, ґвалтували, погрожували вбивством, вивозили в поле і стріляли над головою.
