Трагічна подія у штабі. Мати лейтенанта 155-ї бригади не приймає версію самогубства свого сина і наполегливо вимагає ретельного розслідування.

Обидва сини колишньої директорки однієї зі шкіл на Рівненщині Галини Корень - військові.

Тридцятидворічний Сергій, який є молодшим за віком, мобілізувався на початку масштабного конфлікту. Він продовжує виконувати свої обов'язки після трьох отриманих поранень, які він зазнав під час боїв у Донеччині та Харківській області.

Старший за віком Володимир, якому 34 роки, приєднався до збройних сил у травні 2024 року, ставши частиною новоутвореної 155-ї окремої механізованої бригади, названої на честь Анни Київської. Ця військова одиниця за останні шість місяців опинилася в центрі уваги через два резонансні скандали.

На початку дня 4 лютого 2025 року Галині Володимирівні зателефонував її старший син. Розмова виявилася цілком звичайною. Мати поцікавилася у Володимира, як у нього справи, як самопочуття, чи потрібно щось передати – речі чи їжу. Він відповів, що в нього все добре, вистачає всього необхідного, і не висловлював жодних скарг.

Тривожності в голосі сина мати не відчула. Все було, як зазвичай.

А вже за кілька днів, 8 лютого, родина отримала сповіщення від ТЦК про загибель Володимира в одному з приміщень штабу бригади в Донецькій області. Причина смерті - "здійснив акт суїциду одним пострілом з табельної зброї в голову".

У той самий день правоохоронці Покровського відділу поліції Донецької області розпочали розслідування у зв'язку з самогубством оперативного чергового командного пункту штабу, лейтенанта Володимира Кореня, підозрюючи, що це може бути вбивство.

"Українська правда" намагалася з'ясувати обставини загибелі Володимира Кореня у всіх, хто знає деталі цієї справи, але безрезультатно. Навіть адвокат постраждалих проігнорував нашу пропозицію поспілкуватися на цю тему.

У Головному управлінні Національної поліції Донецької області нам відмовили у можливості поспілкуватися зі слідчим, оскільки Кримінальний кодекс України забороняє надання інформації про деталі досудового розслідування. Подібну причину для відмови у коментарях навели також у 155-й бригаді.

Представники Національної поліції України, відповідаючи на запит УП, обмежилися стандартною відповіддю: правоохоронці провели ряд слідчих заходів, які "направлені на всебічне, повне та об'єктивне вивчення ситуації, що призвела до правопорушення", а також призначили кілька судових експертиз, частина з яких все ще перебуває в процесі виконання експертами.

Відверто висловитися погодилася лише мати загиблого. Ми не вважаємо, що відсутність коментарів від інших сторін є причиною для того, щоб не публікувати цей матеріал. Ми відкриті для висловлення думок від усіх, навіть після його публікації.

Який характер мав і як реагував на складні ситуації лейтенант Володимир Корень? Як мобілізувався і чим займався у 155-ій бригаді? Чому батьки вважають слідство поверховим і сумніваються в достовірності експертиз? Розповідає мати - Галина Корень.

Він неодноразово підкреслював: "Заздалегідь підготовлений план запобігає низьким результатам".

Вова завжди зберігав спокій у будь-якій ситуації. Одного разу, коли в лісі неподалік Сарн на Рівненщині спалахнула велика пожежа, мій чоловік, який на той момент виконував обов’язки головного лісничого, вирушив туди разом з молодшим сином та Володею, котрі були інженерами лісового господарства. Спочатку вони активно боролися з вогнем. З часом полум’я почало згасати, але навколо все ще панувала метушня. В цей момент Вова вирішив зробити собі підстилку з хмизу, ліг на землю та спокійно спостерігав за хаосом навколо.

В армії син отримав позивний "Ясен". Усім відомо, що листя ясенів добре пропускає сонячне світло, а сама деревина - міцна і пружна. Таким був і наш Вова. Зовні спокійний і усміхнений, але з міцним внутрішнім стержнем, який не давав йому поступитися моральними принципами. Він категорично не сприймав корупцію, будь-які прояви соціальної несправедливості.

У нього було безліч життєвих задумів. Він прагнув вирощувати спаржу та артишок у рідній Рівненщині. Також мріяв про власний автомобіль. Ми з чоловіком навіть зводили гараж, щоб мати де його зберігати.

Вовка і я уклали угоду: щомісяця він пересилав мені частину своєї зарплати, а я обмінювала ці кошти на євро і відкладала, щоб у нього була фінансова підтримка для втілення його задумів.

І ще одне - він мріяв про родину. Я не докучала йому з цим, адже на той момент йому лише 34. Проте, коли ми торкалися цієї теми, він зазвичай жартував: "Ой, якщо я почну створювати малюків, то вам тут зовсім не вистачить місця!"

Вова постійно повторював: "Війна — це не короткочасне явище. Усі ми опинимося в армії. Я бажаю йти на службу в доброму здоров’ї".

Осінню 2023 року йому провели операцію на травмованому меніску. Відновлення тривало понад пів року. У травні він вирішив відкрити новий лікарняний, але перед входом до медичного закладу співробітники ТЦК вручили йому повістку на службу. Він не намагався втекти від призову – вирушив захищати свою країну.

Ти закінчив військову кафедру під час навчання в університеті, тому отримав звання молодшого лейтенанта. У Рівненській області саме формувалася 155-та бригада, і вони активно шукали офіцерів. Володимир вирішив приєднатися до цього підрозділу.

Він розповідав, що не зробив жодного пострілу під час базової підготовки. Зброю йому видали тільки один раз - потримати і все. Коли попросив постріляти, сказали: "Ай, тобі, штабному, не треба".

Коли Вова перебував на полігоні в Рівненській області, він час від часу навідувався додому. Син розповідав, що роботи вистачає, адже він займався оформленням документів для всіх військових, які вирушали на навчання воєнним навичкам за кордоном, зокрема у Францію.

Сам їздив на навчання в Польщу. Як повернувся, скаржився, що практичних занять майже не було - поляки розповідають одне, а на фронті в Україні відбувається зовсім інше.

Брати та приятелі сміялися: "Вова, люди викладають гроші, щоб перетнути кордон, а ти повертаєшся в Україну". Проте в його голові навіть не виникало думки про втечу від служби. Він чітко усвідомлював, що його місце — на фронті. І до останнього дня свого життя залишався на сході країни.

Він ніколи не висловлював невдоволення щодо своїх командирів та товаришів. Проте в щоденнику сина, який ми отримали після його загибелі, один закреслений запис, автор якого залишається невідомим, породжує чимало запитань:

"Як оперативний черговий узагальнюю, 155 бр не получилось. Тут зборисько різнорідних людей, взаємодія на 3 - "Лебідь раком щуку". Але, може, щось зміниться. Я втомився розбиратися в цьому п*здеці. Треба хтось авторитетний при великих погонах".

Це один із фінальних записів Вови.

В мене немає доказів, що сина вбили, але я не вірю в його самогубство. Розслідування трагедії триває п'ятий місяць, а результатів досі немає.

У середині лютого та на початку березня ми отримали деякі матеріали справи, зокрема протоколи огляду місця події, свідчення свідків і результати окремих експертиз. Проте ці документи не дають відповідей на наші питання стосовно прогресу розслідування. Одне стало очевидним: слідчий навіть не взяв до уваги версію про можливе вбивство сина.

Наші взаємини зі слідчим погіршилися, коли ми з чоловіком почали ставити незручні запитання. Одне з них, яке викликало у поліцейського спалах емоцій, стосувалося письмового підтвердження отримання Володимиром пістолета, знайденого біля тіла. У військовому квитку нашого сина зазначено лише отримання автомата, а щодо пістолета жодних записів немає.

Ключовим моментом є те, що кулю досі не вдалося виявити. Як пояснив слідчий, вона "зникла в нікуди" і залишилася в стіні. Коли ми запитали, чому її не вилучили, поліцейський відповів: "Щоб знайти кулю, мені потрібно буде зруйнувати всю стіну. Якби вона була на підлозі, ми б її обов'язково перевірили, але стіну не будемо псувати".

На запит щодо висоти вхідного отвору у стіні, слідчий відповів неохоче: "Приїжджайте і виміряйте, якщо це вам важливо". Крім того, експерти досі не змогли визначити, чи є ДНК сина на курку пістолета.

Через певний час ми випадково дізналися, що в провадженні змінився слідчий. Комунікація з ним у нас теж не склалася. Ні з нами, ні з адвокатом він на зв'язок не виходить.

На мою думку, правоохоронці провели допити поверхнево. В матеріалах справи зазначається, що свідками взяли телеграфіста і водія, які почули про загибель Володі в розташуванні від невідомого офіцера на курилці. Хто цей офіцер - слідство не встановило. Свідчення обох майже ідентичні: стверджують, що нічого не знають і не чули звуків, схожих на постріли.

Командир сина, який перебував з ним на чергуванні у штабі 7 лютого, під час допиту зазначив, що Вова залишив будівлю приблизно між 11:00 та 12:00. Лише о 16:00 начальник почав його шукати. Чи не виникло у командира питання, чому черговий зник раніше, ніж через чотири години? Слідчий цього не поцікавився.

Документи службового розслідування, що проводилося військовими 155-ої бригади, не були передані поліції. Слідчий рекомендував мені звернутися безпосередньо до ТЦК для отримання матеріалів внутрішніх перевірок. Я подала запит ще в середині травня, але до цього часу відповіді так і не надійшло.

Перші результати судово-медичної експертизи ми отримали приблизно в середині березня. У звіті зазначено, що на тілі мого сина не виявлено синців, татуювань чи рубців. Проте у Вови було багато рубців після видалення ліпоматозних утворень та операції на коліні. Чому ж експерт про це не згадав? Мені пояснили, що ці ушкодження не є причинами смерті, тому їх можна було не вказувати.

Ми ховали сина на 74-й день після смерті. Відкрили домовину, щоб попрощатися. І побачили, що у Володі травмоване обличчя - зламаний ніс і гематома на лобі. Але про такі пошкодження у висновках першої судмедекспертизи - жодного слова.

На початку квітня ми звернулися з проханням про проведення повторної судмедекспертизи. Проте, досі не отримали її результати.

Ми очікували понад два місяці на поховання сина, але якщо виникне така потреба, ми готові дати згоду на ексгумацію, щоб дізнатися правду.