Без зброї, але... Страх, почуття провини та удар по самоповазі - ось що турбує українських біженців.

Коли я вирушаю до України і лише переступаю межу, відчуваю, як наповнююсь повітрям, і промовляю: "Господи, нарешті я на свободі!".

Жанна Салун, яка ділиться своєю історією, рідко відчуває подих справжньої свободи. Вона є однією з 5,6 мільйона українців, що покинули свою батьківщину через війну.

Ранок — це той момент, коли Салун відчуває себе найближчою до своїх. За межами України вночі її не турбують вибухи. День Жанни сповнений іншими турботами, ніж у її подруг у Києві. Проте щоранку вона виконує те саме, що й мільйони інших українців — кидається до телефона, аби дізнатися, куди вдарило. За три роки її потреба в новинах зовсім не зменшилася.

Тенденції, що спостерігаються серед українців, які втекли від російської агресії, навряд чи стануть несподіванкою для когось. Більшість з них, отримавши статус тимчасового захисту, продовжують працювати на малокваліфікованих посадах, таких як допоміжні працівники на будівництві або у виробництві, згідно з новим дослідженням Національного банку України. Відповідно, їх заробітки залишаються нижчими за середні по країні.

Однак українські мігранти тепер частіше знаходять роботу і починають витрачати більше коштів, що свідчить про зростаючу роль їхньої присутності в економіках країн, які їх приймають. Наприклад, польський державний Банк країнового розвитку виявив, що українці сплачують до польського бюджету більше податкових внесків, ніж отримують соціальних виплат.

Очікування щодо повернення українців залишаються на тому ж рівні. Згідно з даними Центру економічної стратегії, кількість тих, хто має намір повернутися до України, поступово зменшується. Якщо у листопаді 2022 року три з чотирьох українців мріяли про повернення, то вже в травні 2023 року цей показник знизився до 63%. А в грудні 2024 року він вперше опустився нижче половини опитаних: 20% респондентів впевнені у своєму поверненні, а 23% висловили бажання повернутися скоріше.

Однак ці дані не відповідають на інші, не менш значущі питання. Який емоційний стан переживають біженки, схожі на Салун, які душевно залишилися в Україні, але фізично все ще знаходяться в Європі? Які їхні переживання? Яким чином статус біженця впливає на їхню самоповагу?

Відповісти на ці питання УП допомагає психотерапевтка з десятирічним досвідом Оксана Пшегорницька. Значна частина її клієнтів - українські біженці. Пшегорницька й сама одна з них - вона живе в Іспанії. Оксана втекла з дітьми від війни в 2022 році. Про страхи українців, що залишили батьківщину після повномасштабного вторгнення РФ, вона знає не лише з професійної практики.

Шановна Оксано, давайте одразу визначимо основні моменти: коли ми говоримо про українців, які перебувають за межами країни, ми маємо на увазі лише тих біженців, які втекли через повномасштабну війну і не підлягають військовому призову. Яким чином можна класифікувати цих осіб?

- Я не узагальнюю своїх клієнтів - все-ж таки ми окремо розглядаємо кожну людину. Але якщо категоризувати умовно, я б сказала так. Є люди, які прийняли рішення про переїзд і через призму цього будують своє життя. Рвонути в іншу країну за мрією - це дуже серйозне внутрішнє рішення. І є українці, які живуть за кордоном, відчуваючи тимчасовість свого перебування там - тобто вони не приїхали за якимось кращим життям.

Я б також розділила людей на тих, хто сильно залежить від підтримки країни перебування, і на українців, які вже стали на ноги та мають роботу. Дехто з останніх працює навіть за межами країни, де живе, і в разі потреби може дозволити собі переїзд.

Якщо звернути увагу на біженців в країнах, які прийняли найбільшу кількість українців з 2022 року, зокрема в Польщі та Німеччині, то які питання викликають найбільше занепокоєння у тих, хто сподівається повернутися на батьківщину?

Якщо ми обговорюємо осіб, які виїхали до Польщі, то можна відзначити, що багато з них перебувають у складному фінансовому становищі. Життя за межами рідної країни, особливо коли на плечах людини лежить відповідальність за кількох родичів, є досить непростим завданням.

Їх частково турбує відчуття ізоляції. Деякі все ще почуваються відмінними від інших. Вони часто переживають через можливе негативне ставлення суспільства до себе.

У Німеччині справи виглядають інакше — я сама провела там рік. Процес інтеграції організований так, що людина відчуває, ніби вона залишиться тут надовго, а можливо, і назавжди.

Я досі згадую, як емоційно важко мені було в той час, адже до 2022 року я навіть не думав про еміграцію. Перші кілька місяців були справжнім шоком, і я проходив через безліч процедур, зокрема оформлення податків. Вони виглядають так, ніби ти закладаєш своє коріння на наступні 20 років. Це створювало відчуття, що я залишуся тут надовго, і мені це зовсім не подобалося — я активно чинив опір цій ситуації.

Яка ступінь ефективності даної інтеграційної політики?

- На багатьох людях це спрацювало. В Німеччині здається, що їхати звідси - це прямо рвати це все, скасовувати те, на що витрачено стільки зусиль. А це не просто.

Опора на державу позбавляє людину якогось вибору. Але при цьому це така потужна батьківська фігура, де ти знаєш: якщо щось станеться, то, наприклад, діти будуть у порядку.

Однак це відчуття обмеження, яке виникає, є значно важчим для українців на психологічному рівні. Ми маємо звичку уповноважувати себе, і свобода стала невід'ємною частиною нашого життя.

Однією з ключових рис існування в країні, що переживає війну, є невизначеність щодо майбутнього та відсутність готовності до тривалих планів. А як це впливає на біженців?

Ця ж сама невизначеність. Не хочу стверджувати, що вона більша (аніж у українців на батьківщині - УП), бо можуть закинути помідорами.

- Чи зникає страх невизначеності перед майбутнім, коли країна дає тобі більше гарантій?

- Він знижується, але все ж таки залишається. Тому що йдеться про декілька контекстів - не тільки про майбутнє моє та моїх дітей, але й моєї країни та мого племені. Останні питання також хвилюють людей, незважаючи на те, що вони не в Україні.

Декілька років тому мешканка Київщини Тетяна Бутевич мріяла про поїздку до Польщі для заробітку. Тепер вона зрозуміла, що з мріями слід бути обережною, адже вони можуть здійснитися, проте не завжди так, як ти сподіваєшся. У березні 2022 року Тетяна втекла до Польщі через війну, плануючи залишитися лише на два тижні. Проте, знайшовши роботу в музеї, наразі вона не має наміру повертатися додому.

Спочатку її щось точило зсередини. Тут музейна тиша, а вдома колишні сусіди здригаються від вибухів. Та згодом Тетяна вирішила: у Польщі вона може принести більше користі Україні. І це стало її першим кроком до внутрішнього спокою.

- Якщо я буду в Україні, то, може, навіть шкоди принесу, бо буду в держави забирати гроші за опалення. А тут навпаки, можу кожного місяця по 200 злотих туди перераховувати. А іноді й більше, - пояснює вона свою нехитру логіку.

Бутевич усвідомлює: їй просто пощастило. Серед її друзів лише одна людина з п’яти змогла знайти більш-менш прийнятну роботу. Більшість змушена трудитися на важких і малозабезпечених посадах.

Саме так - у Людмили, українки, яка раніше викладала економіку в технікумі, а зараз займається прибиранням. Іноді вона прибирає до восьми квартир за день. Спочатку намагалася поєднувати обидві роботи: перевіряла зошити у трамваях і вела онлайн-уроки, тримаючи телефон в одній руці, а ганчірку в іншій. Внаслідок цього схудла на шість кілограмів і вирішила, що наступного навчального року не повернеться до викладання в технікумі.

Вона все ще реагує на звуки сирен, а новорічні феєрверки для неї стали справжнім жахом. Проте найбільше напруги виникає у вихідні, коли Людмила має можливість переглядати новини з України. Вони викликають у неї сльози. В такі моменти на допомогу приходить ложечка коньяку, заспокійливі засоби або ж участь у волонтерстві.

Що може повернути її додому? Зупинення війни - лише одна з умов. Потрібна ще робота з прийнятною оплатою, а повертатися на ставку викладача Людмила не хоче.

- Якщо тут залишиться робота, то вигідніше бути тут, щоб допомагати там, - пояснює вона. - Ви самі розумієте, що донатити все одно треба буде і після закінчення війни: хлопців вичухувати, та й дітей хворих купа...

- Що в українців за кордоном відбувається з почуттям гідності?

О, Боже! Це дійсно складне та непросте питання. Чи тисне на гордість отримання допомоги від місцевих мешканців та соціальних виплат? Для багатьох – так, тисне.

Для мене особисто переїзд до нової країни у 2023 році (коли Пшегорницька залишила Німеччину і вирушила до Іспанії - УП) став знаковим моментом, коли я прагнула відновити свою суб'єктність і відчути, що маю право приймати рішення. Адже до цього я робила це протягом 39 років.

Для мене збереження гідності було надзвичайно важливим, тому я свідомо уникала соціальної допомоги. Психологічний комфорт часто має більшу вагу, ніж матеріальні вигоди. Крім того, я прагнула відновити відчуття контролю над своїм життям, тому вирішила переїхати в місто, яке я полюбила ще до початку повномасштабної війни.

Запитання про гідність не виникає в той момент, коли місто піддається обстрілу. Воно з’являється, коли людина знайшла можливість відновити дихання і підняла голову з води.

Багато що залежить від оточуючих. Якщо відмінності постійно акцентуються, це може сприйматися як вада. У разі, коли суспільство ставить на перше місце традиційність, індивід може відчувати гнів і конфлікт із цими нормами, або ж, не усвідомлюючи цього, прагнути інтеграції. У такій ситуації ризик втрати власної гідності зростає.

Яка велика проблема для багатьох людей – це страх відкритися перед кимось через почуття сорому перед своїми співвітчизниками, які залишилися на батьківщині.

- Безперервно. Це одна з ключових тем, що стосуються почуттів українців за межами країни. Це поширене явище, коли люди уникають висловлювати свої переживання, вважаючи, що це не є достатньою причиною для скарг.

Це відповідальність того, хто залишився в живих. Я маю значний досвід, і це стосується приблизно 90% моєї групи. Деякі люди бояться критики та негативних реакцій, в той час як інші не відчувають, що мають право на це.

- Цей синдром того, хто вижив, має якийсь термін придатності?

Звичайно, з часом це почуття слабшає. Жоден емоційний стан не може залишатися на піку безкінечно. Але ми розглядаємо деструктивну провину, а не ту, що виникає через конкретні вчинки. Якщо вона призводитиме до розколу – я окремо, а суспільство окремо, – тоді людина може шукати менші спільноти, знайомитися з тими, хто має схожий досвід, та спиратися на цю спільність. Або ж це почуття може перетворитися на активні дії: надання допомоги іншим, що стане способом якось загладити провину.

Соціальні мережі відкрили перед нами новий, захоплюючий світ, де панують публічні гіперфіксації на власних емоціях, а почуття інших часто залишаються поза увагою. Коли ви стикаєтеся зі знеціненням переживань біженців з боку користувачів, які мешкають в Україні, що це для вас означає?

- Є моменти, де це транслюється дуже прямо. Наприклад, новорічна промова президента 2023-го року ("...Одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір, ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?" - з промови Зеленського, - УП). Я знаю, що вона образила дуже багатьох людей. І в той же час дуже багато людей в Україні, яких я поважаю, щиро не розуміють, що не так із нею.

Коли президент заявляє: «Вам потрібно вибрати, чи будете ви біженцем чи громадянином», ця думка перетворюється на офіційну державну позицію. Які наслідки матиме акцент на розділі в суспільстві? Це призведе до того, що багато людей не повернуться додому.

Чи має рівень стресу в соціальних мережах вплив на емоційний стан людей? Безумовно, адже віртуальне середовище часто викликає більше напруги, ніж повсякденне життя. Ви ж розумієте? Коли люди спілкуються особисто або проводять час вдома, це допомагає зменшити напругу. Натомість, соціальні мережі тільки підсилюють її.

Чому, на вашу думку, це відбувається в соціальних мережах?

Оскільки людям загалом важко приймати відмінності, суспільство під час війни стає ще більше розділеним. Це природний психологічний механізм: у прагненні до перемоги ми схильні до поляризації.

Цікаво зазначити, що під час публічних обговорень, в яких українців за кордоном критикують, страждають лише ті особи, які вже й так схильні до саморефлексії та переживання почуття провини.

Чи може відчуття ізоляції, яке переживають українці за межами країни, бути свідомим процесом самоізоляції?

Це не усвідомлене укриття. На жаль, травма має такий побічний ефект, як ізоляція. І це не відбувається через усвідомлене бажання сказати: "Я відійду від суспільства". Люди просто не можуть інакше: їм важко не тільки фізично взаємодіяти, але й емоційно з'єднуватися з іншими.

Травма, пов'язана з пережитим насильством, а також ризики для життя, часто призводять до відчуття ізоляції. Аналогічно, втрата також може стати причиною самотності. Я спостерігала безліч людей за кордоном, які живуть у глибокій самоті. І це далеко не завжди свідомий вибір.

Хотів би підкреслити один суттєвий аспект. Українці, які вирішили оселитися за межами країни і створювати своє життя в нових умовах, мають можливість стати невід’ємною складовою нашого суспільства в його широкому сенсі або ж опинитися в ізоляції. Все це залежить від загальної ставлення до цього процесу.

Чи вони будуть представниками українських інтересів у широкому розумінні завжди - залежить, зокрема, від українського суспільства. Є такий радянський наратив: якщо людина поїхала за кордон, то вона зрадник батьківщини. Якщо його продовжувати, то, подумайте, як це впливатиме на контакт із українцями, які живуть за кордоном?

Але якщо дивитись на те, що ці люди допомагають, захищають наші інтереси в інших країнах - це вже сприймається як зовсім інша історія.

Із початком російсько-української війни в 2014 році українка Вікторія Батрин створила у Варшаві фонд Uniters. Основним напрямком організації була допомога дітям загиблих українських військових. У 2022-му році допомоги потребували вже дорослі. Фонд почав збирати ресурси для війська, а згодом і для біженців, які шукали в офісі Uniters їжу й одяг.

Для тих, хто втратив ґрунт під ногами, цей простір швидко став острівцем спокою серед шторму. Очікувано, що під час опитування поміж волонтерів і подопічних фонду виявилось, що майже всі вони планують повернутися в Україну.

Однак спостереження Батрин, що походять з України, викликають занепокоєння:

Дуже часто звучать звинувачення, що ви втекли за кордон, і вам легше, ніж тим, хто залишився в Україні. Проте, ці слова часто лунають від тих, хто, перебуваючи вдома, не робить нічого для підтримки армії та країни. Це не правда, що за кордоном все просто. Я вважаю, що бути далеко від рідної землі набагато важче, ніж залишатися вдома. Так, вдома існує небезпека, бомбардування та руйнування, але тут, за межами України, люди психологічно виснажені та переживають, намагаючись допомогти. Саме завдяки цій волонтерській підтримці, що тримає фронт, ми можемо витримати.

Окрім непорозумінь з боку своїх співвітчизників, Батрин також спостерігає за погіршенням взаємин між біженцями та місцевим населенням.

- Я в Польщі з 1997 року, але таких відносин польсько-українських, які є зараз, я не пам'ятаю, - зізнається вона. - Вони настільки погіршились, що я не знаю, скільки треба тепер десятиліть, щоб це все повернути в нормальне русло.

Є люди, які перед сном вдягають піжаму не з метою комфорту, а щоб у разі ракетного удару їхні тіла не виявилися оголеними під завалами. А є й ті, хто засинає, мріючи про завтрашній сніданок. Ці дві категорії не можна ставити одна проти одної. Чому так?

- Тому що немає інструменту, лінійки і шкали Омів чи Ампер, які б вимірювали глибину страждань. Нема! Ну не існує такого.

Чи може психіка переживати сильний біль через досвід, який з іншого ракурсу виглядає тривіальним? Так, може.

Наскільки ті, хто покинув свою батьківщину, відчувають страх перед можливістю бути неприйнятими у рідній країні?

Одна з причин, чому люди мають сумніви щодо повернення, полягає у страху перед неприйняттям з боку суспільства — сусідів, знайомих та друзів. Я неодноразово чула про це. Багато хто переживає, що їхніх дітей можуть ображати, і що їм самим буде важко адаптуватися назад у рідному середовищі.

- Ми багато говоримо про почуття дорослих, а з чим стикаються діти, які переїхали разом із батьками?

- Одразу розділимо по віку. Окрім літніх людей найважче при переїзді підліткам, особливо старшим. У них є дуже хороші випадки адаптації, вступу в університети. Але є й дуже погані, з важким емоційним станом. Тому серед підлітків велика кількість депресій.

Одним із головних побоювань батьків, які планують повернення в Україну, є можливість того, що їхніх дітей можуть ображати в навчальних закладах. Проте це питання має вирішуване рішення. Важливо, щоб державна політика була спрямована на привітне прийняття таких дітей. Іноді, коли діти повертаються до своїх шкіл, вони стикаються з такими висловлюваннями: "Покажи нам, чого ти навчився". "Давай, пройди тести". "Тобі, можливо, доведеться перейти в нижчий клас".

Чи ви коли-небудь зустрічали українців, які виїхали за межі країни в 2022-му році і тепер відчувають щастя?

- Зустрічала. Але можу порахувати їх усіх на пальцях однієї руки.

- Тоді питання з модних журналів: у чому секрет їхнього щастя?

В одному із сценаріїв це стало усвідомленим вибором. Ключовим є внутрішнє рішення про зміну місця проживання, адже людина може прожити багато років, так і не зробивши цього кроку в душі. У іншому випадку особисті стосунки стали визначальними – вони справили суттєвий вплив. А в третій ситуації соціальні обставини зіграли свою роль: родина знайшла нове коло знайомих, що на сто відсотків складається з українців.

Отже, щоразу це особлива історія.