Вартість свободи. Якою ціною українці здобувають можливість втекти від російської окупації?

Виїхати, щоби не навчатись у Росії

Чому ж українці продовжують жити на територіях, що контролюються Росією? Існує кілька причин: деяким не вистачає фінансових ресурсів для виїзду, інші залишаються, щоб захистити своє майно, а хтось піклується про літніх родичів чи хворих близьких.

Не всі сім'ї готові до виїзду – це крок, що містить у собі певні ризики, особливо в контексті безпеки. Він вимагає ретельного планування та обачності. Проте деякі родини все ж вирішують взяти на себе цей ризик. Скільки їх насправді? На даний момент це залишається невідомим через труднощі в зборі інформації на територіях, контрольованих Росією. Однак відомо, що там досі проживають мільйони українців.

Свобода має свою вартість для кожної родини. Liga.net ділиться історіями трьох українських сімей, які перебувають під опікою благодійного фонду "Голоси дітей" і погодилися анонімно поділитися своїм досвідом.

Вона з'явилася на світ і провела своє дитинство на сході України. У 2022 році її рідне місто було захоплене. Сім'я переїхала до Росії, сповнена надій на нове, нібито щасливіше життя, про яке мріяла й для дочки. Однак дівчина думала зовсім інакше. За рік до досягнення повноліття вона почала розробляти план втечі, прагнучи повернутися додому — в Україну.

Коли я ухвалила рішення поїхати до України, усвідомлювала, що перш за все мені знадобляться кошти. Тому я почала шукати роботу та відкладати гроші. Конкретної суми на початку не мала, але думала, що чим більше, тим краще. Врешті-решт, я вирішила зібрати 100 тисяч рублів (приблизно 30 тисяч гривень). Спочатку знайшла роботу в ресторані преміум-класу. Літні канікули провела в курортному містечку біля моря, де було багато туристів. Завдяки цьому, я змогла заробити достатньо — чайові були щедрими.

Дівчина працювала без вихідних, з восьмої до 23 години. Усім, хто цікавився, навіщо їй це - відповідала, що збирає на айфон.

Крім цього, працювала бариста. Там зарплата була меншою, проте все одно виходило відкладати гроші. Про цей досвід говорить із меншим ентузіазмом, робота була складна.

Незважаючи на всі труднощі, дівчина впевнена, що не слід боятися, варто відважно випробувати свої можливості. Вона радить почати зі сфери обслуговування, якщо немає специфічних навичок: можна стати офіціантом, баристою чи помічником кухаря. Ці професії легко освоїти за короткий час.

Важливо мати план. Тоді, якою б робота не була, легше. Бо ти знаєш, для чого це робиш. Коли отримуєш ці гроші, бачиш їх на руках, то розумієш, що мета стає ближчою.

Все, що вона заробляла, обмінювала на євро, адже підготувала правдоподібну історію для перетворення кордону: вирушає в Європу для навчання. А гроші їй знадобляться для життя в чужій країні.

"Ця фінансова подушка досі є. Бо на моє велике здивування, коли приїхала в Україну, почали допомагати: фонди, волонтери, різні хороші люди. Мене зустріли тепло. Тож зі своїх відкладень я витратилася хіба що на велику валізу, яку взяла з собою, і на перевізника. Останній обійшовся приблизно у 300 євро. Усі кошти, які відклалала, планувала витратити на оренду житла на перший час, доки не вступлю в університет і не переїду в гуртожиток. А іншу частину - на навчання, якщо не вступлю на бюджет".

При перетині "сірої зони" існує можливість отримати фінансову підтримку від ООН у розмірі 10 800 гривень. Ці кошти призначені для того, щоб допомогти людям адаптуватися на новому місці протягом певного часу. Однак дівчина не була обізнана про цю програму і дізналася про неї лише після прибуття. Вона зазначає, що отримання цих грошей може зайняти від місяця до двох.

Волонтерка на ім'я Марія підтримувала дівчину в її прагненні виїхати з Росії та подолати "сіру зону". Протягом усього цього важливого шляху вона залишалася на зв'язку, цікавлячись її самопочуттям, надаючи поради щодо планування маршруту та обмінюючись корисними контактами.

"Я дуже їй вдячна. Мені досі незрозуміло, як людина просто так вирішила допомогти зовсім незнайомій іншій людині. У мене тоді вибір стояв між трьома шляхами: через "сіру зону" і КПП у Колотилівці (Білгородська область. - Liga.net), через Білорусь і через Європу. Колотилівка була найнебезпечнішою, бо в той час відбувалися події на Курщині. Європа - найдорожчий і найдовший шлях. А Білорусь... Там свої нюанси".

Врешті дівчина зупинилася на Колотилівці. Хоч її родина і була категорично проти такого плану і намагалася відмовити.

Мама висловила свої побоювання, мовляв, там мене можуть вбити, що стріляють у спину, і що я можу залишитися там назавжди. Коли вона зрозуміла, що я серйозно налаштований вирушити до України, знайшла перевізника, якому довіряла і з яким була знайома. Проте, в глибині душі, вона сподівалася, що щось піде не так, і я повернуся назад у "матінку Росію". А бабуся, добрий і наївний чоловічок, яка ніколи не промовляла жодного грубого слова, якось зауважила: "Що тобі там робити в Україні? Адже всі твої женихи вже мертві".

Дівчина ігнорувала всі зовнішні впливи і вперто рухалася до своєї мети. Окрім створення фінансової запаси, вона також готувалася до проходження контрольного пункту і можливого допиту з боку ФСБ.

"Треба подумати про техніку. Якщо бюджет дозволятиме, краще купити ще один телефон. І важливо почати "жити у ньому життя" за рік до виїзду. Наповнюйте його фотками, переписками, скринами, дивіться фільми, порно, скидайте листівки з георгіївською стрічкою у вайбері. Важливо, щоб там не було сліду українських новин і спілкування з кимось, хто у ЗСУ. Бо кажуть, ФСБ-шники читають навіть видалені переписки. Якщо треба зберегти номери телефонів когось з України, вивчіть їх напам'ять або напишіть на листочку і зашийте собі у підкладку куртки".

Під час допиту надзвичайно важливо залишатися спокійним. Слід бути готовим до того, що можуть застосовувати емоційний тиск, маніпулювати і намагатися вивести з рівноваги. Імпровізація — ключовий аспект. Не рекомендується говорити, що ви їдете в Україну. Зазвичай молодь каже: "Я вирушаю в Європу для навчання". Але ця версія повинна мати під собою реальні факти. Варто знати деталі про країну, університет, навчальну програму, мати історію пошуку в інтернеті та листування з особами, до яких ви приїжджаєте. Це підвищить ваші шанси на безперешкодний перетин кордону.

У мене є знайомі, які залишаються в окупованих територіях. Це часто займає мої думки. Дехто залишається через рідних, через свій дім. Кожна людина має право вибирати, яким бачити своє життя. Я завжди вважала, що рідний дім та батьки — це важливо. Але з часом батьки підуть з життя. Ти заведеш дітей, створиш свою родину. І тоді ти сам змусиш свою дитину жити в таких умовах.

В даний час дівчина проживає в Києві, навчається в університеті, має романтичні стосунки та займається творчістю. Спілкується з родиною через відеозв'язок, хоча ці розмови часто закінчуються непорозуміннями. Коли вона пропонує зустрітися на нейтральній території, наприклад, у Грузії, її близькі категорично відмовляються, наполягаючи, щоб вона приїхала до них у Росію.

Для мене дім асоціюється з українською ідентичністю, культурою, спілкуванням українською мовою, новинами та телевізійними програмами, такими як "Холостяк" або "Супермама". Важливим є й те, як люди згуртовуються навколо спільних цінностей. Навіть ті, хто говорить суржиком, є частиною цього українського середовища. Це все надихає мене жити тут.

Наприкінці дівчина підкреслює, що справжня вартість, яку вона заплатила, не вимірюється грошима: "Ціна мого виїзду та свободи - це моя родина. Наразі в Києві моїм єдиним підтримкою є хлопець, який служить, та волонтерка. Але я не шкодую ні про що".

Мамі 46 років, а доньці — 18. Вони покинули зону окупації 5 липня 2024 року разом із трьома дітьми. Тато залишився на місці, оскільки російські війська заборонили йому виїзд з міста. 8 липня родина прибула до Києва, де оселилася на постійній основі. Цього дня столиця вражала димовими хмарами: сталося пряме попадання в дитячу лікарню "Охматдит". Жінка глянула на сірі хмари в небі і зітхнула, подумавши: "Вибралися, а тут все ще живуть люди. Значить, і ми можемо впоратися."

Перед початком війни мама згадує про своє життя лаконічно: "Ми жили так, що не було потреби відвідувати курорти". Їхня родина мала затишний будинок з вікнами, що відкривали чудовий вид на море. Поруч розташовувався сад із розкішними квітами та деревами. У вітальні стояла добре укомплектована бібліотека. Про неї вони згадують з особливим смутком: все це залишилося там. Коли родина покидала рідний дім, вони взяли з собою лише найнеобхідніше.

У цій сім'ї троє дітей: до початку окупації старша навчалася у Львові, середня ходила до школи та займалася у танцювальному колективі, з яким часто їздила на виступи та змагання. Зокрема, до Маріуполя. Молодший відвідував садок та готувався до початку школи. У батьків була робота, в яку обоє були закохані - журналістика.

У перші дні повномасштабного, 24 і 25 лютого, редакція ще виходила працювати, навіть встигли зробити повноцінний випуск новин - як виявилось, останній. 25 лютого довелось поспіхом залишити робочі місця, бо стало відомо, що ворожа техніка стоїть вже на найближчій дорожній розв'язці біля міста. Стало зрозуміло, що життя родини докорінно зміниться.

У період окупації професійна діяльність жінки-журналістки зазнала значних змін у відповідь на нові виклики. На початку, разом із старшою донькою, вона працювала з дому в колцентрі, обробляючи дзвінки та складавши списки тих, хто потребував термінових медикаментів. Згодом вона приєдналася до гуманітарного штабу в Центрі дитячої творчості, де активно волонтерила та проводила переважну частину свого часу.

До нашого гуманітарного центру почали прибувати люди з Волновахи та Маріуполя – всі, хто зміг вирватися зі східного напрямку. Одного разу до мене підійшла молода жінка, доглянута, у спортивному костюмі, мовчазна. Вона розповіла, що під час втечі втратила свою дитину. Запевняла, що з нею все в порядку, і медики вже її оглянули. Жінка звернулася з проханням про жіночі засоби гігієни, яких в той час у місті не вистачало. Я вирушила на склад і зібрала все найнеобхідніше. Відтоді я завжди ношу з собою один тампон на знак пам'яті про цю зустріч.

У цей час батько зі старшою донькою ходили на мітинги у підтримку України, де на головній площі міста розкривали український стяг. Середня донька вдома бавила молодшого брата, намагаючись зберегти його дитинство.

З самого початку окупації сім'я стала розмірковувати про евакуацію з міста і активно працювати над цим планом. Проте обставини невпинно затримували їхнє прагнення до волі. Спочатку батько захворів: він часто їздив на велосипеді, розвозячи медикаменти по місту, але раптом його стан різко погіршився, і його забрала швидка допомога. Лікування виявилося тривалим і складним.

На цей момент сім'я вже зареєструвалася на виїзд з міста через допомогу волонтерів. Жінка займалася збором документів та підготовкою всього необхідного, засвідчуючи це у нотаріуса. В очікуванні на поліпшення самопочуття батька, їй довелося кілька разів відкласти цю можливість.

Минуло кілька місяців. За цей час до сім'ї завітали співробітники ФСБ з обшуками та допитами. У результаті цього візиту чоловіка затримали і тримали під вартою протягом місяця. Цей час став для родини справжнім випробуванням: "Ми усвідомлювали, що шанси на його повернення були рівними - 50 на 50. Могли і ніколи не побачити його знову. Протягом кількох днів ми обстежували місця, де, як знали, утримували затриманих. Лише на п’ятий день знайшли його ім’я в списках. Ми з полегшенням зітхнули: він живий. Після цього нам сказали, що можна передавати деякі речі: ми стояли в чергах, щоб віддати йому ковдру, спортивний одяг і медикаменти, які він приймав. Але згодом чоловік розповів, що жодної таблетки так і не отримав".

Невдовзі чоловіка випустили на свободу, але з умовою, що він залишиться в межах міста. Саме тоді родина зрозуміла, що емігрувати будуть лише мати та діти. Поки чоловік був відсутній, жінка не втрачала часу і продовжувала збирати гроші. Вона працювала в саду, доглядаючи за деревами, прибирала у домах, а також допомагала літній жінці, яка перенесла інсульт. Згодом жінка знайшла роботу продавчинею в магазині жіночого одягу.

Відкладені кошти обмінювали у "міняйл", які працювали нелегально: "Усе будувалося на довірі. Треба було ризикувати. Ці "міняйла" також ризикують. Їх часто знаходять повішеними або побитими у дворах. Окупантам нецікаво їх офіційно заарештовувати, там свої методи "розібратися": вистежуючи, відбирають все, що було при собі, зазіхають і на майно".

Час невблаганно йшов, і осінь все ближче підступала. Зібрати кошти на виїзд виявилось нелегким завданням, а можливість покинути Запорізьку область через Василівку вже не існувала. Жінка, переборовши свої сумніви, вирішила записати молодшого сина та середню дочку до школи з російською мовою навчання. Адже після візиту ФСБ їхня родина стала під особливим контролем окупантів, а серед сусідів виявилось чимало зрадників. Безпека стала пріоритетом.

Дівчина згадує, як під час навчання в російській школі їй неодноразово натякали на необхідність вибору університету в Росії. Проте вона відмахувалася, стверджуючи, що планує вступати до європейського вишу: "Я навчалася в 11 класі української школи, готувалася до НМТ та присвячувала цьому практично весь свій час. Водночас, у першій половині дня відвідувала російську школу. Моя їжа була незадовільною, я сильно схудла, постійно переживала стрес і відчувала себе виснаженою".

Ми вирішили вирушити в подорож, як тільки наша середня донька закінчить навчання в школі. Грошей було цілком достатньо: по десять тисяч гривень на кожного, шість тисяч знадобилося для нотаріального завірення та перекладу документів, а також ми мали невелику фінансову подушку на початкові витрати. Але знову наші плани зірвалися: у старшої доньки виникло запалення апендициту, і терміново потрібно було робити операцію. І знову довелося чекати на завершення реабілітації, цього разу ще цілий місяць.

Сім'я вирушила з міста, організувавши перевезення через Телеграм. Вони виїжджали через Маріуполь, проходячи повз зруйновані будівлі. Далі шлях пролягав через Білгородську область до Сумщини, до контрольно-пропускного пункту в Колотилівці. Очікування, перетин кордону і, зрештою, "сіра зона". Дівчина згадує: "Ми стояли в черзі. Час тягнувся без кінця. Але раптом я помітила за "сірою зоною" напис: "Ukraine". І в ту ж мить стало так тепло на душі. У голові тільки одна думка: аби вже швидше, аби вже швидше!"

Зараз сім'я оселилася в столиці і адаптується до міського життя. Вони відзначають, що найбільше їх дивує спостерігати людей у формі і не відчувати страху. Адже в їхньому рідному місті військовий на вулиці завжди асоціювався з небезпекою. Натомість у Києві присутність військових сприймається як символ захисту.

Як вони зараз відчувають свій дім? Для дівчини місто, з якого вона виїхала, зараз чуже. Каже, доки там є окупанти, складно називати дім домом: "Дім - там, де близькі люди. Там, де я щаслива". Мама дивиться на доньку з усмішкою.

Вона сама відповість на це питання пізно ввечері, у повідомленні: "Є одна річ, про яку я не кажу дітям: є ймовірність, що ми ніколи не повернемося додому. Я не хочу забирати в них надію, поки не відчують, що ґрунт під ногами хиткий, але ця можливість існує. Добре, що вони мають захоплення, справи та мрії, але все — від морських краєвидів за вікном до нашої бібліотеки, сімейних архівів, картин художників і милих сувенірів від друзів — залишиться позаду. І є ймовірність, що вони більше не побачать батька".

Ця сім'я стала жертвою окупації з перших днів масштабного вторгнення. Вони не планували покидати свій дім. Їхнє господарство було значним: 15 голів худоби, близько 50 птахів, кілька автомобілів і тракторів. Від'їзд означав би для них втрату всього, що вони здобували протягом десятиліть. Проте 6 червня 2023 року російські війська підірвали Каховську ГЕС. Усі члени цієї великої родини змушені були залишити все під водою і вирушити в невідоме.

Їй 46 років. Вона народилася та більшу частину свого життя провела на півдні України. Глибоко закохана в рідне село, природу та працю на землі, вона відчуває себе щасливою в своєму господарстві. У неї є чоловік і четверо дітей: троє синів та донька. Наймолодший син має інвалідність від народження, тому подружжя вже більше десяти років дбайливо піклується про нього. У їхній родині також живе бабуся з інвалідністю. Старші сини вже створили свої сім'ї, тож у жінки з’явилися онуки.

"В окупації ми прожили рік і чотири місяці. Не могли все кинуть. Не могли. Страшно було. Рускі приходили до нас часто. Якось прийшли з обшуком, всі шкафи перевернули, у всі ящики залізли, навіть у холодильник".

На той момент середній доньці виповнилося 13 років. Вона якраз брала участь в онлайн-уроці в українській школі. Чоловік в балаклаві помітив це і вихопив у неї телефон, вимовивши: "Слава Україні!". Діти знали, що дівчина перебуває в окупації, тому радісно відреагували на ці слова, подумавши, що це знак, що місто звільнене. Вони вигукнули: "Героям слава!". Однак окупант відповів на це грубою лайкою і забрав телефон у дівчинки, не повернувши його назад.

Чоловік з цієї родини працює електриком. В селі його шанували за вміння та професіоналізм. Невдовзі про його здібності дізналися також і загарбники. Оскільки Збройні Сили України активно вели обстріли ворога з Херсона, лінії електропередачі часто зазнавали ушкоджень.

"Коли вони про це пронюхали, почали приїжджати щодня, здебільшого посеред ночі. Тільки й чути було крику під вікнами: "Где ваш муж?". Він їм і провода робив, і лічильники лагодив. А потім якось забрали його "речі перевезти". Він коли кинув оком, що вони там грузять - боєприпаси".

Так тривало доти, доки зранку 6 липня старший син, який працює у ДСНС у Херсоні, не написав: "Каховську ГЕС підірвали, виїжджайте негайно". "Ми не повірили. До обіду в селі було сухо, нічого не передвіщало біди. Вода прийшла під вечір. Буквально за 20 минут. Чоловік перегнав на Голу Пристань усю нашу худобу, вигнав туди трактор і машину. В десять вечора води вже було по шию".

Протягом двох днів сім'я залишалася на піщаному насипу разом із понад 500 іншими людьми та великою кількістю тварин. Жінка шкодує, що не змогла врятувати все своє господарство: свині, кури та інші тварини загинули. Через два дні з Херсона прийшла інформація про підготовку човнів для евакуації. Так в одному з човнів опинилися бабуся, молодший син з інвалідністю та мама. "Це могло коштувати мені життя, адже наступні човни, які прибули до нашого села для евакуації, були розстріляні. Люди загинули. Нам пощастило вижити та дістатися до Херсона", — поділилася жінка.

Решта родини виїжджала сушею. Через місяць після підриву Каховської ГЕС їм вдалося назбирати достатньо коштів, щоб залишити село. Чоловік, 13-річна підлітка, син та невістка з дев'ятимісячним немовлям. Квитком до свободи для сім'ї стала худоба: чоловіку вдалося виміняти усіх корів та телят на російські рублі.

Ми знайшли перевізника і все узгодили. Він заявив, що вартість буде 20 тисяч рублів за дорослу особу, що дорівнює 10 тисячам гривень. За немовля, як він сказав, платити не потрібно. Але в результаті їх обманули. Спочатку їм не дозволили сісти в автобус із коляскою, вимагаючи за це додаткові гроші, і їй довелося залишити коляску. А коли вони вже доїхали до Колотилівки, почали вимагати ще 7500 гривень за дитину, посилаючись на те, що везти дитину через Росію без дитячого крісла неможливо, і тепер їм нарахували штраф.

Але це ще не все. Подорож від Колотилівки до Києва обійшлася у шість тисяч гривень. Нам обіцяли, що ця сума включатиме також маршрут до Миколаєва, оскільки автобус мав їхати й туди. Проте, на місці стало ясно, що автобус залишиться тільки в столиці, і довелося пересідати на інший. Це додало ще шість тисяч гривень до витрат. В результаті загальна вартість поїздки перевищила 60 тисяч гривень.

Очікуючи на виїзд залишків родини, жінка вирушила до Херсона, який на той момент вже був вільний. Згодом вона переїхала до Миколаєва, до старшого сина. Так в однокімнатній квартирі розмістилися п’ятеро дорослих і малюк: син з невісткою і їхньою дитиною, мати, бабуся та брат. Через деякий час родина знову зібралася разом і почала шукати нове житло. "Якби не волонтери, навіть не знаю, як би ми вижили. Вони придбали для нас холодильник, пральну машину, ноутбук для навчання, посуд. У нас не було нічого. Все залишили. Виїжджали лише з одним рюкзаком, в якому було трохи одягу і все".

В даний час родина орендує будинок, де разом проживають одинадцятеро. Сини мають окремі квартири, але більшу частину часу проводять у батьків, щоб онуки могли бути поруч з дідусям і бабусею. "Наш дім залишився там, і наша душа також. Дуже хочеться повернутися додому, до своїх корівок, до всього рідного. Найбільше зараз мрію про власний дім, де зможу вирощувати та розводити. Життя хочеться".