У пам'ять про молодшого сержанта Андрія Прокопіва, відомого під позивним "Фін".

Вступив до лав армії як доброволець, коли в його сім'ї виховувались троє синів.

Дитинство та юність Андрія Прокопіва минули у Коломиї на Прикарпатті. Він виріс у багатодітній родині, а тому завжди відчував любов та підтримку батьків, брата та сестри. Здобув фах майстра фрезерування, став одним із тих, про кого говорять "чоловік - золоті руки".

Із дружиною Іриною їхня зустріч відбулася також у Коломиї. Вони не вагалися з вибором — швидко прийняли рішення зв'язати свої долі та переїхати до Івано-Франківська.

"Ми разом подолали 25 років у шлюбі. Андрій чудово вмів встановлювати пластикові вікна та двері. Завжди мав роботу, відзначався талантом, був життєрадісним і товариським. У нього було безліч друзів", - ділиться спогадами його дружина.

Чоловік мав велике захоплення риболовлею, що змушувало його сім'ю повертатися з відпочинку завжди з уловом.

"Найзначнішу рибину ми зловили на озері в Франківську. Це було в компанії моїх синів – Владислава та Михайла. Не можу забути ту безмежну радість, коли хлопці разом витягнули сома і щуку. У нас велика родина, тому ми завжди ділили улов з усіма", - згадує Ірина.

Андрій завжди брав свій спінінг із собою. Він не розлучався з ним навіть під час служби на фронті, куди вирушив без сумнівів у березні 2022 року як доброволець.

Він розпочав службу солдатом у складі Закарпатської бригади. Пізніше "з нуля" опанував фах мінометника і став молодшим сержантом та навідником мінометної групи 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.

"Андрій пішов на фронт добровольцем, коли у родині підростали вже троє синів. Я дуже переживала за нього. Раніше чоловік не служив через стан здоров'я, не мав військової підготовки. Але це було його рішення, і воно відкрило для наших дітей усі чесноти батька - відповідальність, сміливість, працьовитість і готовність захищати свою країну", - говорить дружина.

На війні Андрія знали за позивним "Фін". За словами Ірини, чоловік завжди казав: якщо Фінляндія змогла свого часу відстояти свою незалежність, то й Україна зможе. А тому "Фін", знаючи історію невеличкої європейської країни, у війні з росіянами боровся за таку ж вільну і сильну Україну.

Андрій часто телефонував додому. Він ніколи не скаржився і завжди був жартівливим. Кажуть, його почуття гумору піднімало настрій товаришів, коли вони захищали свої позиції в Бахмуті.

"У своєму останньому спілкуванні він, як завжди, висловлював свою любов, просив не турбуватися і бути готовою до всіх можливих обставин. Він ніколи не ділився своїми переживаннями про війну — ані з друзями, ані з родичами. Зазначав, що наше завдання — жити у мирі, адже саме за це вони нині борються", - згадує його дружина.

Невдовзі старший син Андрія натрапить у "хмарному" сховищі на знімки та відеоматеріали батька, які зберігалися на його телефоні. На цих кадрах Андрій зображений у той період, коли тільки починав освоювати військову справу, а також у часи, коли вже сам став вчителем для молодих бійців. Ці фотографії стануть для дітей безцінним скарбом.

Андрій Прокопів трагічно загинув 7 червня 2024 року в околицях села Нетайлове, що в Донецькій області. Він разом із товаришем Тарасом став жертвою артилерійського обстрілу, і обидва загинули на місці.

"Назавжди 46, мій коханий Андрійко, моя частинка душі. Клята війна забрала тебе у мене, у дітей і батьків. Як ми плачемо за тобою!.. Ти був цілим світом для мене і сім'ї. Ти залишишся воїном і героєм, люблячим батьком і коханим чоловіком. Небеса плачуть зі мною, ти моє життя і моя частинка душі, спочивай з Богом, мій воїн", - написала тоді Ірина у Фейсбуці.

Андрія Прокопіва поховали в селі Ліски, що знаходиться в Коломийському районі, де живуть його батьки Марія і Ярослав, а також сестра Оксана.

У воїна є дружина на ім'я Ірина та троє синів: Владислав, Михайло і Давид.

"Діти надихають мене не здаватися. Мені також дуже допомогли жінки і матері, які пережили свої втрати. Я відчуваю величезну підтримку від своєї родини. Ми всі усвідомлюємо, що потрібно продовжувати жити, однак це вкрай важко," - ділиться Ірина.

22 січня 2025 року вона разом із сином Владиславом була удостоєна нагороди, що вшановує пам'ять чоловіка і батька – ордена "За мужність" III ступеню, який був вручений Андрію Прокопіву посмертно.

За виявлену відвагу та успішне виконання бойового завдання Андрій Прокопів отримав нагрудний знак "Золотий хрест".